музика

Музика та література: 5 книжок від головного редактора LiRoom

25.04.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Яким чином відбувається взаємовплив літератури й музики? Олексій Бондаренко, головний редактор видання про музику LiRoom, пояснює, чому хіп-хоп – це новітня поезія, а співані вірші – найпростіший спосіб популяризувати класику. Говоримо про важливість літератури для індустрії та 5 книжок, які необхідні для розуміння музики.

Література в музиці

— Яким чином літературний контекст переходить у музику?

– У Європі та Сполучених штатах сильно розвинений spoken word. Цей жанр доволі близький до поезії; тут музика є тлом, під яке людина начитує текст, і це не реп. Кейт Темпест, моя улюблена виконавиця spoken word, – перш за все поетеса, але в неї є й круті альбоми. У «Let Them Eat Chaos» вона розповідає історію пари, паралельно висвітлюючи проблему деградації європейської системи цінностей. Такий альбом – повністю концептуальний твір, майже збірка поезії, де важливе вміння сторітелінгу та бекграунд виконавця.

Звісно, окремо існує хіп-хоп, що розвивається шаленими темпами останні 20 років. Усе залежить від концепту самого артиста. Багато треків інтертекстуальні: виконавці реагують на творчість одне одного, перегукуються. У текстах майже завжди порушена злободенна тема. Найсильніші артисти в цьому плані Кендрік Ламар, The Weeknd, J. Cole, Eminem. Якщо говорити про Кендріка, наприклад, у нього кожен альбом – це історія, яку цікаво слухати. «To Pimp a Butterfly» узагалі надзвичайно потужний, він більше заслуговує на Пулітцерівську премію, ніж пізніший «Damn», який її отримав. У ньому розкрита повноцінна історія життя темношкірого хлопця в Америці.

– Тобто за силою текстів зараз виграє хіп-хоп?

– Так, хоча раніше це були кантрі та фолк. Власне, довго шукати не треба – Боб Ділан, не дарма ж він отримав свою Нобелівську премію. Патті Сміт також велична поетеса й музикантка. Зрештою це таке покоління було, вони робили все. Зараз на цьому тримається хіп-хоп. Він шалено популярний, є сенс туди йти. Навіть зі складною музикою, як у Кендріка чи Anderson. Paak, ти можеш злетіти. Навіть у Cardi B у текстах сильний соціальний посил.

Якщо мова про рок-музику, то там теж можна зустріти міцну поезію – Arctic Monkeys я люблю саме за це. До того ж вони не цураються використовувати тексти класиків. Зокрема, у їхньому альбомі «АМ» є пісня «I Wanna Be Yours» на вірші Джона Купера Кларка.

 

Читайте також: Художниця чи коханка художника: про що мріяла юна Патті Сміт

– А що з цим в українській музиці?

– У нас є літератори, які співають: Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Сергій Жадан. І в Жадана, на відміну від інших, справді виходить робити музику. Андрухович та Іздрик почали грати музику під свої тексти зокрема через те, що так збирається більше людей. А слухати одного поета на сцені нудно.

Є два величних автора в музиці, окрім Жадана: Олег Каданов і Антон Слєпаков із гурту «вагоновожатые». Слєпаков чітко відчуває слово, і це насправді той самий spoken word. Олег Каданов займається «відлітературуванням» музики вже багато років. Перший альбом «Оркестру Че» (гурт Олега Каданова – Читомо) уже після розпаду повністю складався з поезії Жадана. Пізніше Олег Каданов зробив «Лінію Маннергейма» з тим же Жаданом.

 

Звісно ж, не можна не згадати про «Мертвого півня», які першими почали брати для пісень тексти Тараса Шевченка та Максима Рильського та багатьох інших українських письменників. Вони стали легендарними. «Брати Гадюкіни» узагалі власну міфологію створювали. «Мертвий півень» – це ж назва за текстом Гадюкіних.

 

Читайте також: Берлін, «Червона рута» та мрія про сміттєвоз: 10 фактів про Кузьму Скрябіна

– Поезія, яка покладена на музику, не звучить для тебе штучно?

– А пісня «Плакала» звучить для тебе штучно? Якщо мова про поезію, що від початку писалася як літературний твір, тут треба вміти її нормально адаптувати для музики. Не всі це вміють.

 

Ну от є «Човен» в гурту «Один в каное» – прекрасно звучить. А вони її за півгодини зробили. Вони в інтерв’ю розповідали, що приїхали на «Франко Фест» і виявилося, що єдиною умовою була пісня на слова Івана Франка. Устим Похмурський (гітарист гурту – Читомо) щось награв, Іра Швайдак (вокалістка гурту – Читомо) відкрила книжку, обрала перший ліпший вірш і заспівала – хіт. Тому все залежить від майстерності виконавців.

Музика в літературі

– Чи багато ти читаєш книжок про музику? І чи потрібні вони тобі?

– Намагаюся, але це не та кількість, щоби нею вихвалятися. Книжки про музику допомагають тобі розуміти історичний контекст у розрізі культурного пласта. Коли ти читаєш про окремі гурти – це наче читати історію – не дуже вловлюєш взаємодію між ними в загальному процесі. Є «The Rolling Stones», «The Beatles», «Creedence Clearwater Revival» – ти не маєш поняття, як вони пов’язані між собою. А насправді це все різні прояви однієї музичної епохи, які впливали одне на одного. «Sex Pistols» не було би без Іґґі Попа. «Oasis» – без «The Beatles». «5 Vymir» – був би зовсім іншим без «Kula Shaker».

От автор зазвичай пояснює ці речі. Книжки допомагають скласти ці процеси в єдину систему в голові. Мені подобається шукати причинно-наслідкові зв’язки, тому більше читаю теорії.

 

Біографії музикантів також бувають цікаві, але за ними часто знімають фільми. «Богемська рапсодія» – жахливий приклад. Є чудове кіно про Джонні Кеша, Рея Чарльза. Для хорошої біографії в людини має бути велике життя. Про Кіта Річардса читати цікаво, а от про соліста «Imagine Dragons» – поки що ні.

– Хто з українських виконавців заслуговує на біографічну книжку чи кіно?

– Кузя. (Сергій Кузьмінський, фронтмен гурту «Брати Гадюкіни» – Читомо) Його дружина колись навіть викладала частину такої книжки в Еsquire. Абсолютно рок-н-рольний мужик: наркотики, жінки, ганджубас і легендарна музика.

Україні взагалі не вистачає біографій музикантів. Історії чи сучасної музичної критики – також. Є альманахи про окремі гурти, але їх важко знайти.

– Чи потрібно музикантам звертатися до теорії?

– Якщо ти вокаліст і пишеш тексти, тобі потрібна якась пожива для мозку, щоби це писати. Але обов’язкової потреби немає.

 

Із саундпродюсерами та звукоінженерами інакше. Їм треба читати багато літератури про звук, його теорію та фізику.

– Чи були випадки, коли література допомагала би тобі зрозуміти музику?

– Контекст завжди важливий. Багато музики ти не зрозумієш без нього. Наприклад, є гурт Captain Beefheart, який написав один альбом. Якщо його слухати просто так, це якась какофонія випадкових жахливих звуків.

А цей альбом вважається величним. До нього посилаються Джек Вайт, The Kinks, RHCP – усі його називають своїм джерелом натхнення. Фішка в тому, що він був написаний за чистим натхненням, без знання нот, із перелаштованою гітарою – там ціла історія. Якщо не мати теоретичних знань, ти ніколи не зрозумієш, про що це.

 

Так само в джазі й класичній музиці потрібно розуміти всі зв’язки, стилі. Навіть в електронній музиці так. Коли ти починаєш про це читати, ти розумієш музику набагато глибше.

 

Оскільки музика – це найчастіше популярне мистецтво, воно покликане приносити задоволення. Популярна музика просто подобається, а не зачіпає щось у мозкові. Як блокбастери від великих кінокомпаній. Важливо, щоби ти заплатив за це гроші. Хтось намагається це комбінувати з мистецтвом. Буває, ти розумієш, що це не просто продукт для радіо, а там ще щось заховане, є щось новаторське. І для того, щоб у цьому розібратися, потрібен аналітичний підхід.

Retromania: Pop Culture’s Addiction to Its Own Past. Simon Reynolds

– Farrar, Straus and Giroux

Одна з перших великих книжок про музику, яку я прочитав. І був вражений. Саймон Рейнольдс – добре відомий британський музичний журналіст із палкою любов’ю до панк-музики. Після кількох десятків років у професії він вирішив систематизувати свої знання і дійшов висновку, що світова музична індустрія насправді просто пережовує сама себе. Близько п’ятнадцяти-двадцяти останніх років ми переживаємо епоху ретроманії.

 

Ідея здається доволі банальною, проте в розрізі вивчення музичних тенденцій протягом 20 століття історія гуртів та виконавців розкривається зовсім з іншого боку. Завдяки «Ретроманії» зручно простежувати зв’язки між жанрами, причини тих чи інших явищ, із нею можна навіть спробувати вгадати, що буде популярним в майбутньому.

Хітмейкери. Дерек Томпсон

– Yakaboo Publishing

Якщо ми вже використовуємо слово «популярний», то нам до Дерека Томпсона. Старший редактор одного з найвидатніших видань у світі «The Atlantic» вирішив дослідити феномен популярності. Головна сила Дерека Томпсона в тому, що він робить це без зайвої сентиментальності. Він не фанат, а натураліст поп-культури (на відміну від Саймона Рейнольдса, який все одно ностальгує за улюбленою музикою). Дерек Томпсон намагається знайти закономірності не тільки в музиці, а й в живописі, кіно і навіть промисловому дизайні.

 

На виході ви не отримаєте відповіді на запитання «що зробити, щоб отримати стовідсотковий хіт», але ви зрозумієте головні причини, які впливають на їхню появу.

Як музика стала вільною. Стівен Вітт

– Наш Формат

Якщо книжки Саймона Рейнольдса та Дерека Томпсона – радше дослідження в ретроспективному спектрі, то Вітт детально розповідає історію одного явища: піратства. Його книга більше схожа на сценарій для красивого байопіку. Тут є яскраві персонажі, заплутана і ледь не детективна історія, свідчення очевидців, ексклюзивні інтерв’ю і, звісно, страшенний вплив на світову музичну індустрію.

 

У «Як музика стала вільною» можна пройти пліч-о-пліч із простим хлопцем, який випадково став найбільшим піратом у світовій музиці, та зрозуміти його мотиви. Ну і побачити цю ситуацію з боку тих, хто від піратства постраждав.

Scar Tissue. Anthony Kiedis

– Hachette Books

Біблія фанатів «Red Hot Chili Peppers». Окрім того, одна з найцікавіших та найяскравіших біографічних книжок. Історія RHCP – це історія американської рок-музики від 1980-х до 2000-х (коли ця книжка була випущена). Життя фронтмена Ентоні Кідіса – квінтесенція того, що ми уявляємо під життям рок-зірки. Наркотики, жінки, дивні історії, нещасні випадки на концертах, перші тури, світова слава, страх їхати до Росії, життя та смерть друзів, злети та падіння гурту, страшна хвороба – про все це Ентоні детально написав у своїй автобіографії.

 

До речі Scar Tissue – це не тільки напрочуд вдала назва для подібної історії, а й друга пісня RHCP, яка отримала «Ґреммі».

The Rolling Stone Interviews. Joe Levy, Jann S. Wenner

– Back Bay Books

Якби не було журналу «Rolling Stone», швидше за все, я би зараз займався чимось іншим у житті. Саме цей журнал став для мене першим виданням про музику. Я зачитувався історіями нових та старих гуртів, інтерв’ю музикантів, рецензіями на нові платівки. Я навіть вичитував кожну колонку головного редактора (сподіваюся, що в «Rolling Stone» їх реально писав головний редактор).

 

«Rolling Stone» за свою більш ніж 50-річну історію може похвалитися інтерв’ю майже з усіма видатними музикантами світу. Деякі з них мали історичне значення, зокрема останнє інтерв’ю Джона Леннона, яке журналіст «Rolling Stone» взяв за три дні до його смерті. Або ж інтерв’ю з Куртом Кобейном за декілька місяців до його самогубства.

 

Попри те, що зараз «Rolling Stone» – швидше рупор старої школи, це все одно видання, яке має незаперечний вплив на світову музику. І коли читаєш інтерв’ю з цієї книжки, легко зрозуміти чому.

 

Читайте також: 5 книжок, які рекомендує засновниця бібліотеки Botan Альона Іванова

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект