історія

Бабусі як живий архів: історичний репортаж на практиці

15.11.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Унікальної формули для написання історичного репортажу не існує. А визначення жанру досить заплутане та неоднозначне. Однак історичні репортажі в Україні пишуть, і в процесі роботи над ними в авторів виникає чимало запитань. Яку тему краще обрати, які використати джерела, чи варто взагалі писати про історію та як зробити це максимально безболісно. З цими проблемами розбиралися під час дискусії в рамках Фестивалю живих історій журналісти Світлана Ославська, Антон Семиженко та Альона Вишницька.

Історичний репортаж: осмислення історії чи людської пам’яті про неї?

Світлана Ославська: «Історичний репортаж у мене асоціюється насамперед з художнім репортажем. Одразу спадає на думку книжка Вітольда Шабловського «Кулемети й вишні» про Волинь та «Акварелі» Лідії Осталовської про ромів в Аушвіці, де, власне, використаний прийом реконструкції історії. Однак у видавництві «Човен» цьогоріч вийшла книжка Войцеха Ягельського «Всі війни Лари», де польський репортер описує події, що відбулися п’ять років тому. Тобто історичним репортажем є й оповідь про недавню історію.

Якщо йдеться про роботу з архівом, то це однозначно історичний репортаж. Але я ніколи в житті не була в архівах. Тому схарактеризувала жанр, з яким працюю, як усно-історичний репортаж. Це означає, що я збираю інформацію в розмовах зі старшими людьми».

Альона Вишницька: «Думаю, що ці бабусі, з якими ти говориш, є також своєрідним живим архівом. Вони є носіями історичної інформації, тільки в іншій формі, трохи спотвореній накладаннями інших подій. Я займалась документальним проєктом про шахтарів. Збирала історії з Донбасу про страйки у 1990-х. Фактично це були одні з наймасштабніших протестів в Україні – протягом кількох років на страйки виходили більш ніж пів мільйона людей. Я знаходила історичні праці на цю тему, але всі вони були абсолютно знелюднені. А мені було важливо побачити людське обличчя протестів. Тому я вирішила, що потрібно їхати й говорити з людьми, які безпосередньо брали участь у цих подіях, та дізнатися, як вплинув на них цей досвід і як вони його відрефлексували».

 

Світлана Ославська: «Я часто пишу про етнічні групи, які живуть в Україні, і намагаються зберегти свою ідентичність. Якось я вирішила, що цікаво дізнатися, ким себе бачать ассирійці в Україні. Вибрала умовну фокус-групу – асирійців, що живуть доволі компактно в Золотоноші на Черкащині. Коли писала про них, не намагалася заглибитись в їхню історію, а спостерігала за їхньою реальністю. Тоді я зрозуміла, що пишу не про історію як таку, а про пам’ять. Це різні речі. Цікаво досліджувати, чому люди себе ідентифікують тим чи іншим чином. Очевидно, що цієї пам’яті часто замало для історичного репортажу».

Як обрати тему для історичного репортажу

Світлана Ославська: «Буває, що репортаж починається з однієї сказаної кимось фрази. Репортаж, який я привезла нещодавно з Мелітополя, почався із пиріжка. Я почула, що до списку нематеріальної культурної спадщини України увійшла традиція приготування караїмського пиріжка. За переписом населення 2001 року караїмів в Україні було 1196 осіб. Більшість – у Криму, а на решті території України вони розпорошені – у самому Мелітополі живуть близько 50 караїмів. Але вони хочуть, щоб про них знали. Караїми досягли того, щоб цю традицію внесли у список нематеріальної спадщини спершу Запорізької області, а потім України.

 

Тепер вони хочуть об’єднатися з караїмами Литві та Польщі та внести цей об’єкт до переліку світової спадщини ЮНЕСКО. Водночас Росія може визнати караїмів своїм корінним народом. І одна караїмка з Мелітополя сказала: «Ми не хочемо бути корінним народом Росії, ми хочемо бути з Україною. Крим – це ж наша земля». З цієї фрази й пиріжка почалась моя робота над цим репортажем».

Антон Семиженко: «Був випадок, коли я писав про корупцію у Румунії. ​Цю тему складно назвати привабливою чи, з першого погляду, близькою українцям. ​Ситуацію змінила історія колишнього міністра фінансів​ Румунії​, який ​вкладав відмиті гроші ​в картини. А щоб ніхто не дізнався про це, сховав їх у труни ​й закопав ​на кладовищі. ​В цій історії є щось універсально цікаве — і, знайшовши кілька подібних, я занурився в тему.

 

Інший приклад, коли тема «чіпляє» якоюсь своєю деталлю, стосувався мови. У тій же Румунії є гірські села, де живуть етнічні українці — і через фізичну й соціальну ізольованість чимало їхніх звичаїв, побутових деталей та слів не змінювались сотні років. От, власне, слова зачепили в першу чергу: почувши їхню мову, вирішив, що репортаж треба написати бодай через неї. Тобто, у виборі теми часто хапаєшся за якусь деталь, і вона стає ключиком до розповіді».

 

Читайте також: Як написати хороший нон-фікшн: 7 порад від Ростислава Семківа

Джерела історичного репортажу: архіви vs історії людей

Альона Вишницька: «Я ніколи не була в архіві й цим не варто пишатися. Це одна з причин, чому я не претендую на називання своїх текстів історичними. Мені цікавіше слухати безпосередніх свідків історії. А люди, звісно, можуть брехати, події в їхній пам’яті можуть накладатися на інші, досвід може трансформувати їхні спогади. Слова треба пропускати через фільтр – однак і те, що накладається на спогади людей, теж відображає, як люди хочуть пам’ятати.

 

Коли я зустрічалася з шахтарями для проєкту про страйки, то більшість героїв приносили мені папери, книжки, укази, дозволи та іншу документацію як підтвердження своєї пам’яті. Бувало, вони замість поділитися спогадами, просто діставали з теки документ, клали переді мною і казали: ось так усе було. Часто люди знецінюють свій досвід і свою пам’ять. Не розуміють, що їхнє життя є цікавим для інших, і їхні знання також важливо описувати та передавати далі».

 

Антон Семиженко: «Збір фактів для репортажу нагадує західні фільми про слідчих — зокрема, дошку, на якій вони розміщують різні фото, документи та речові докази, поєднуючи їх нитками. Так само й в історичному репортажі поєднуються ниточками різні типи джерел інформації. ​Щодо архівів — там цікаво, вони доступні й туди варто сходити. Не лише задля сухих документів чи підтвердження якійсь події. Там є чимало історій чи свідчень, які, з першого погляду, неочевидні. Приміром, якось я занурився у справу Івана Багряного, зокрема — в деталі його обшуку в 1937 році. Тоді в ​письменника вилучили типові артефакти радянської людини – трудову книжку​,​ паспорт. Але разом ​і​з тим – компас. ​І не повернули його.

Ми знаємо, що 1932-го Багряний вже відбував покарання, був засланий до Хабаровського краю. Там він здобув професію мисливознавця, в матеріалах справи російською так і було вказано: «охотовед». І, щоб знати, як і де краще ловити диких тварин, чоловіку й був потрібен компас. На 1930-ті роки це була річ не з дешевих і не з загальнодоступних — приблизно так, як зараз дрон. І, як вирішили радянські силовики, компас дає людині з такими поглядами забагато свободи.

 

Ця знайдена в архіві деталь — буквально кілька слів у офіційному документі — чимало розповідає як про той час, так і про героя. Тому не нехтуйте архівами.

 

Читайте також: Державний архів друку: як зберігають національне надбання

 

Звичайно, для історичного репортажу варто й почитати книжки на тему, бодай найважливіші. Варто поїхати на місце й поговорити з людьми. Повертаючись до аналогії з фільмами про слідчих — інформацію треба збирати із різних джерел. Живі людські свідчення — не найнадійніше з них: люди можуть помилятись, плутати деталі чи брехати. Але в багатьох випадках це кінцева точка, завдяки якій історія набуває завершеного вигляду. Бо отримує прямий зв’язок із теперішнім життям, із тими, хто відчуває на собі наслідки минулих подій тепер».

Журналістська відповідальність у роботі з історіями людей

Світлана Ославська: «Я згадала одну ситуацію з книжки «The Last Girl». Її написала Надія Мурад, єзидка з Іраку, яка вижила, коли Ісламська держава вирішила знищити всіх єзидів. Ця жінка втекла з полону. І коли вона нарешті дісталася безпечного Іракського Курдистану, її зупинили на блокпості й попросили поділитися своєю історією. Можливо, вона була першою єзидкою, якій пощастило врятуватися і яку вони могли почути. Її оповідь хотіли зняти на камеру і показувати в суді проти «Ісламської держави».

Надія ж боялась розповідати, і їй пообіцяли, що цю історію ніде не викладуть. Вона розповідає, що з нею трапилося, а за декілька днів дізнається, що її історію віддали в медіа. Свої емоції в цей момент вона описує в книжці. Я стикалася з тим, що люди мають подібний травматичний досвід спілкування із журналістами. Наприклад, коли журналіст пообіцяв якусь допомогу, тільки б отримати історію, а обіцянки не виконав. У такі моменти страшенно соромно за професію».

 

Антон Семиженко: «Я завжди казав героям, що я журналіст. Були ситуації, наприклад, у Придністров’ї, коли мені забороняли працювати там як журналісту​, не давали пропуск​. ​Тоді я поїхав туди в статусі туриста. Але це було виключення: коли людина розуміє, що її історія буде в медіа, важливо повідомляти про свої наміри – це частина відповідальності.

 

Так, для встановлення довіри до журналіста потрібен певний час. Інколи можна почати цю роботу ще до «живої» зустрічі: через електронні листи, чи, якщо є можливість, подзвонити та розповісти, що саме вас цікавить в історії. Можна надати посилання на інші свої роботи, зокрема із дотичної теми. Важливо показати, що ви розумієтесь на темі ​й цікавитесь деталями. ​Що ви не полюєте за сенсаціями чи скандалами.

 

​Якщо з вами не йдуть на контакт, можна залучитись підтримкою людей або організацій, ​авторитетних для вашого героя чи героїні. ​Будь-який спосіб донести людині інформацію, що ми не несемо небезпеки, підійде.

 

​Звісно, ​ми всі розуміємо, що кількаденне відрядження – ​скоріше, розкіш. Але ​часто ​друга чи третя зустріч є набагато відвертішою, інформативнішою за першу. ​Власне, як і в спілкуванні людей поза журналістським контекстом».

Як з архівів, фактів та свідчень скласти історію

Альона Вишницька: «Є правила, яких дотримуються деякі репортажисти. Наприклад, спочатку важливо розписати структуру майбутнього тексту та дотримуватися її. Я намагалася робити так кількадесят разів, але нічого не виходило. Структура матеріалу потім усе одно була інакшою. Для того, щоб написати історію із зібраного матеріалу, для початку потрібно припинити страждати, сісти за ноутбук, відкрити документ і написати там ще два абзаци».

 

Світлана Ославська: «Унікальної формули не існує. Для кожного тексту я намагаюсь знайти свій ключ, як би розповісти цю історію. В одному випадку, це може бути історія однієї людини, а в іншому – хронологічний виклад. Наприклад, репортаж про вірмен складався з маленьких підрозділів, які нумерувались датами, оскільки в його основі – історія кількох поколінь однієї родини».

Чи варто писати про минуле, якщо правда може стати болісною

Антон Семиженко: «Півтор​а роки тому в Латвії однією з​ ключових тем у новинах була ​так звана «тема мішків КДБ​». Нібито в невеликій замкненій кімнаті у​ звичайних мішках лежали справи КДБ з переліком ​латвійських ​агентів ​​спецслужби​. ​Там була інформація про те, хто доносив, хто з ким співпрацював, були протоколи допитів. ​Доти ця вся інформація була закритою для ​суспільства. ​Постало питання: чи варто розкривати мішки?

 

Зрозуміло, що це болісні факти для багатьох. Коли стало зрозуміло, що мішки таки відкриють, кілька людей наперед зізнались: мовляв, так, ми співпрацювали. При цьому ясно, що далеко не кожен робив це з власної ініціативи. Що хтось свідомо саботував співпрацю, давав невірогідну інформацію. Не варто узагальнювати, таврувати всіх підряд. Але отримати чітку інформацію про минуле — потрібно, адже воно краще показує наше теперішнє і майбутнє. Зокрема, людей, які керують суспільством чи впливають на нього. Доказ цього я отримав у розмові з сербкою, яка керує балканською агенцією судових репортажів.

 

Працівники агентства ходять на майже всі судові засідання щодо злочинів, скоєних у балканських війнах. Це сотні й сотні засідань: вже й громадськість забула про більшість із тих злочинів — звіти з судів отримують небагато переглядів онлайн.

 

Я спитав жінку: чи варто ворушити минуле? Публікувати деталі злочинів десь уже двадцятирічної давнини? Можливо, легше забути про це й спробувати жити із чистого аркуша? Вона відповіла, що навіть найболісніша правда варта розкриття, у довгостроковому плані це завжди допоможе.

 

Ті балканські країни, які вирішили «забути», хто кого скривдив, досі є легким об’єктом для маніпуляції політиків-популістів, які грають на страхах і образах. Нерідко там встановились авторитарні режими. Натомість ті країни, які вирішили розкласти все по поличках – знаючи всю правду, часом дуже болючу, вільніше рухаються вперед».

 

Світлана Ославська: «Мені тут згадується книжка Мартіна Поллака «Мрець у бункері» про авторового батька, який був нацистом. Поллак осмислював цю приватну пам’ять і разом з тим – австрійське суспільство її осмислювало. Дуже просто жити так, ніби все гаразд, аж поки хтось не підійме цей люк, а звідти вириваються привиди. І добре, що є люди, які це роблять».

 

Антон Семиженко: «Мені здається, що саме робота з пам’яттю допомогла Німеччині, наприклад, спільно із Францією утворити Євросоюз, де зараз вони є ключовими гравцями. Хоч ці країни мають багато причин ображатись одна на одну.

 

Під час Євро-2012 мені трапилось бути з німецькими футбольними вболівальниками у Ґданську. У натовпі траплялись німецькі прапори, і один літній фанат сказав мені: «Послухай, це неймовірно! Іще п’ять років тому було немислимо, щоб люди пишалися своєю країною, її національними символами. Ми намагались не говорити про це, відчуваючи провину за світові війни». Можна лише уявити, як німці десятиліттями жили з таким ставленням до самих себе. Тож осмислення свого минулого, ця внутрішня робота суспільства над собою подібна до психотерапії. Важко й далеко не завжди приємно — але з часом стає значно легше».

 

Читайте також: Назад у минуле: можливості та пастки публічної історії

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект