Леся Мовчун. Рожевий записник детектива Стасика

Катерина Соболь. Земля забутих : роман / Катерина Соболь ; пер. з російської Н. Косенко, Н. Коцюби ; іл. Ольги Закис. — Х. : ВД «ШКОЛА», 2019. — 368 с. — (Серія «Дарителі»). ISBN 978-966-429-541-0

Анотація: У четвертій книзі циклу «Дарителі» герої вирушають розкривати найголовнішу таємницю королівства. Хто дістанеться заповітної Межі й дізнається справжню подобу великого чарівника Барса, той заволодіє його силою — силою створювати і знищувати світи. Та на шляху до мети їм треба здолати моторошного Білого Пса, зустрітися віч-на-віч із власними страхами у Землях Жаху… та з’ясувати, що все це було намарне. Адже у цій шаховій партії, де чесності Генрі, шляхетності Едварда й відданості Рози протистоїть підступність Освальда, найоблуднішого лиходія всіх часів, кожен пішак може вибитися у ферзі…

Барс повагом кивнув. Він досі витріщався на мене цим нестерпним поглядом, сповненим любові, і я розлютився: старий святенник, він навіть зараз не може облишити свої викрутаси, навіть зараз продовжує прикидатися добрим. Барс підвівся, по-котячому потягнувся і вже зібрався було піти, але я його зупинив.

— Тут сказано, що найголовніший секрет королівства — це те, хто ти такий насправді, без цієї машкари. Межа зберігає відповідь і на це питання теж. Коли ми зустрінемось у кінці партії, ти ж прибереш свого справжнього вигляду?

Я гадав, що моя цікавість його розсердить, але він лишень смикнув вухами і посміхнувся. На звірячій морді посмішка видавалась химерною.

— Боюся, що мій справжній вигляд тебе прикро вразить. Я б на твоєму місці не квапився його побачити.

Паща його не рухалася — голос, цілком людський, плинув із глибини його волохатого тіла.

— Я не лякливий, хай ти будеш хоч потворою із п’ятьма головами.

— Мені не хотілося, щоб він ішов, і я поставив ще одне питання: — Що в Генрі такого особливого? Він зміг відшукати Серце, корону, здолати люту тварюку, а тепер, либонь, і Межу знайде. Дару вогню він уникає, а про те, що він принц, і гадки не має. Як йому щоразу вдається вигравати?

— Дивно, що ти ще й досі не втямив, — махнув хвостом Барс. — Це ж очевидно.

І на цих словах він, звичайно, зник: старий не менше за мене полюбляв видовищно з’являтись і щезати…