Pictoric

Чому художники часів УРСР йшли у дитячу ілюстрацію

21.08.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Цієї суботи у Сквері київських інтелігентів біля кав’ярні Orthodox команда Pictoric та партнери організували ілюстраторський пікнік для дорослих і дітей. Читомо теж там побувало, щоби подивтися на ілюстрації, поспілкуватися з людьми й послухати розповідь випускника Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури (НАОМА) Олега Грищенка про українську дитячу ілюстрацію в радянські часи.

На цьогорічному Книжковому Арсеналі презентували проєкт про українську дитячу ілюстрацію 60―80-х років. Назвали її «Дитвидав» – на честь першої назви видавництва «Веселка». У часи радянської України це був такий собі монополіст на дитячі видання. Ми працювали над цим проєктом у кураторській групі, ініціатором якої були Павло Гудімов і моя колега Поліна Байцим.

 

Ми розуміємо, що таке ілюстрація, її цінність для українського мистецтва, і бачимо, що серед української дитячої ілюстрації 60―80-х років були справжні графічні шедеври. Дуже прикро, що вони залишаються у таких маленьких книжечках і приватних колекціях, і що ми маємо дуже мало про них інформації.

 

Найприкріше те, що ми б мали почати цей проєкт набагато раніше, адже більшість тих ілюстраторів ще й зараз працюють, але не так часто їх видають. Та саме вони залишилися єдиними носіями історій про той час, про ті ілюстрації, про те, як вони їх робили.

 

На жаль, багатьох авторів уже немає, і сталося так, що залишилися книжки, але майже не лишилося документальної інформації про те, яким чином вони створювались. Це має бути особливо цікавим для молодих ілюстраторів, тому що ця школа унікальна – навіть у радянські часи вона відрізнялася від ілюстрацій інших країн.

 

Найбільший бум розпочався у 60-х роках – разом із рухом шістдесятників, який був не лише у книжковій графіці, а й у монументалізмі, живописі та літературі. Але книжкова графіка у той час стала певною оазою, де цей рух зберігся аж до 80-х років. Багато художників, які не могли втілити свої твори як малярські полотна через цензуру, знаходили себе у книжках. Це була дитяча ілюстрація, де можна було робити декоративні речі й не прогинатися під штампований соцреалізм.

Якщо не заглиблюватися у всі рухи й угрупування шістдесятників, то можна сказати, що саме у дитячій ілюстрації великий вплив мала українська народна картина і український декоративний живопис. Можна згадати книжки, проілюстровані Марією Примаченко (1909―1997). Художниця просто переносила свій живопис в ілюстрацію. Але була й інша величезна складова цієї індустрії ― художні редактори, які через власний смак, через свою можливість впливу «протискали» ці проєкти, щоб вони були видані. Бо саме вони знаходили художників і захищали їх перед комісіями. Всі надбання народного декоративного мистецтва повністю перемістилися в ілюстрацію. Якщо детальніше придивитися, то це виглядає, як настінний живопис.

 

Чому ж зараз ілюстраторам так подобаються ці видання? А тому, що зараз поліграфія може все: можна і з лаком надрукувати, і з якимись розтяжками, будь-якої жахливої якості картинки з інтернету розтягнути, трішки підблурити й вони підійдуть. А раніше це все було набагато складніше.

 

Були кольорові понтони, всі фарбовані в окремі кольори. І саме це сьогодні дає цінність графічному твору. Це схоже на те, коли теперішні художники-графіки друкують шовкодруком та графічними техніками. Це все є у книжках, які тоді коштували, наприклад, 18 копійок. Зараз це настільки трендова ілюстрація, що нам дуже пощастило, що ці книжки «Веселка» видавала мільйонними накладами. Оригіналів збереглося дуже мало, але є книжки, з яких можна робити репринти, виставки.

 

Читайте також: Кого треба знати з українських графіків

 

Зараз кожен ілюстратор береже свій оригінал, підписує чимало угод, а потім їх «вибиває» собі. Раніше ілюстратори здавали оригінали, і якщо художній редактор був людиною відповідальною, то їх зберігав. Певний час вони перебували у фондах, а через кілька років зникали: чи хтось викинув, чи забрав. Навіть оригінали цих ілюстрацій дуже часто втрачалися, і сьогодні чи не єдиним місцем, де їх можна побачити, стали друковані книжки.

Яскрава народна стилізація дуже надихала художників 60-х років. Деякі зображення у книжках, які ми дивилися, готуючи експозицію на Книжковому Арсеналі, якщо їх не підписувати, навіть професійна людина може переплутати з народним майстром. Для художників ці ілюстрації були ковтком свіжого повітря, бо там вони могли дозволити собі все. З іншого боку, це була чин не єдина можливість для них заробити якісь гроші, бо ту творчість, яку вони робили для себе, вони не могли ніде виставляти. А тут – реальні видання, перевидання, тож гонорари «крапали».

 

Художниця Ніна Денисова (1942) нам розповідала, що коли їхні твори перевидавали, то авторам нічого не повідомляли, але потім поштою надсилали гроші. Тоді в художника не було правової культури, подібної до тієї, яку ми маємо зараз, вони віддавали ілюстрації. А зараз навіть не можна зрозуміти, яким накладом були ці книжки видані колись.

Це ось казка «Солом’яний бичок». Самі ілюстрації трішки вже відходять від народного мистецтва, але зберігають найкраще і переходять у професійні шрифтові композиції. Якщо ти відкриєш сьогодні таку книжку, складеться враження, що це надзвичайно актуально, і автором міг би бути сучасний ілюстратор.

 

Думаю, молодим ілюстраторам дуже важливо розуміти, що робилося тоді, що видавалося. Кожен шукає власну унікальність, як і будь-який інший ілюстратор у Франції чи Італії. Такі речі формують певні школи. Коли ми говоримо «французька» чи «латиноамериканська ілюстрація», то можемо приблизно собі уявити, що вони роблять і як. Насправді в Україні є величезний пласт ілюстрацій, і сучасні ілюстратори могли б з цим якось працювати, адже є підґрунтя, від якого можна відштовхуватися, здійснювати якийсь візуальний діалог.

 

Раніше не робилося майже ніяких публікацій про книжки й ілюстраторів. Тоді вважалося, що є живописці, є скульптори, є монументалісти, а є люди, які обслуговують інших людей через книжку.

 

Тільки дуже рідкісні публікації можна знайти про українську ілюстрацію, буквально замітки про те, коли народився, коли щось зробив і коли ілюстратора не стало.

 

Ніна Денисова з тих ілюстраторок, що продовжували працювати до 90-х років дуже систематично у «Веселці». Потім у неї вже з’явилися свої автори, яких вона ілюструвала. Були такі випадки, що автор подавав, наприклад, вірші до редакції й просив, щоб їх ілюструвала Ніна Денисова, бо вона розуміє якнайкраще. Вона й досі малює.

Денисова закінчила Дніпропетровське училище, малювала картини, а через те, що вони були дещо дивні, вона не знаходила для них застосунку. Але якось вона зайшла у книжковий магазин, відкрила дитячу книжку і побачила там живопис. І тільки тоді зрозуміла, що живопис можна подавати у дитячу книжку. Вона починає більше працювати з аквареллю, гуашшю, всі її ілюстрації максимально насичені й дуже мальовничої. Вона багато ілюструвала дитячої поезії і навіть стала однією з постійних ілюстраторок Павла Тичини.

 

Ніна Борисівна розповіла історію, що коли Тичина ще був живий у 60-х роках, вона дуже боялася його ілюструвати, бо він на той час був партійним смішним поетом, адже ніхто не читав його ранню творчість. Усі ми знаємо жарти про трактора в полі… Вона вважала, що це знущання з неї, що їй пропонують ілюструвати Тичину. Але вона була молодою, завзятою, і літературний редактор порадив узяти додому почитати цю поезію й потім сказати, чи буде вона її ілюструвати чи ні. То були ранні твори Тичини.

Прийшовши додому, вона почитала ті вірші й вже не могла дочекатися ранку, щоб побігти у видавництво і сказати, що буде їх робити. Коли ілюстрації були готові, їй пропонували показати їх Тичині, але вона дуже боялася, тож вирішила передати їх через дружину поета. Тичині роботи сподобались, тож надалі його дружина постійно лобіювала, щоб Ніна Денисова ілюструвала його перевидання.

 

У 90-х роках, коли поліграфія починала затухати, Денисова перейшла повністю у живопис, але часом поверталася до ілюстрування книжок. Вона сама повністю робить верстку, працює в InDesign, Photoshop. Все те, що вона починала робити у 60-х, продовжила вже в іншій формі.

 

Оскільки «Веселка» була монополістом, видавництво могло дозволити собі робити доволі експериментальні книжки й запрошувати майстрів-художників, яким повністю довіряло. Велика кількість монументалістів також долучилися до створення ілюстрації. У той час були книжки різних стилів, бо в 60-х розвивався не лише монументальний живопис і стилізації під народне мистецтво. Дуже потужною була школа української графіки. Саме станкової графіки, ліногравюр, офортів і тому подібного. Велика частина ілюстрацій для дітей були саме такими.

Сьогодні ми б не сказали, що казка «Бідний чоловік та його сини» це книжка для дітей. Всі роботи виконувалися у ліногравюрі, і в цьому є свої нюанси. Художники розповідали, що їм не просто подобався цей стиль – за роботи в певній техніці платили майже у двічі більше, ніж за те, що малюєш руками. Бо ти більше витрачаєш часу, вирізаєш із лінолеуму, потім друкуєш. Це роботи повністю у стилі української графіки 60-х років.

 

Сюди також зараховують кольорову гравюру, ритмічну гравюру, розфарбовані роботи. Наприклад, роботи Наталі Лопухової (1966). Якщо говорити про друковану графіку, то це все ж відбувалося у контексті радянського мистецтва, бо крім класичного мистецтва не було доступу до того, що відбувається у світі. Однак треба сказати, що тут справила великий вплив школа балтійської графіки з Литви, Естонії, Латвії. Це була теж віддушина, яка показувала, що дозволяли робити їм, але не дозволяли робити в Україні.

Є певні книжки, які свого часу досить сильно впливали на тяглість школи й традиції, хоча це не ілюстрації 60―80-х років. Наприклад, роботи Сергія Конончука (1912―1941). Це перевидання «Колобка» 1984 і 1987 років, яке повністю виконане у стилі футуризму. Саме з цієї книжки я зрозумів, що Колобок насправді не круглий, а плаский, бо це ж тістечко. І це реально перевертає все життя з ніг на голову. А у 1929 році у людей було вже це уявлення. Треба розуміти, що це все у 60-х роках переосмислилося – і шрифти, і поєднання нарбутівської графіки та графіки футуристів і бойчукістів.

А ось кривавий Колобок, якого їсть лисичка. Криваво, зате правдиво. І маленькі діти знали, що їх насправді чекає в житті, і що це не весела прогулянка. А з точки зору формату, видання «Червона курочка» ― це мега-круті композиції за стилістикою, за підбором, за динамікою композиції. Сьогодні таке собі може дозволити не кожен ілюстратор.

 

Читайте також: Як зображали Україну та українців у графічному дизайні 1945―1989 років

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект