історія

Джеймс Мейс про національний комунізм у радянській Україні

02.06.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Джеймс Мейс. Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні, 1918–1933 / З англійської переклав Максим Яковлєв. Київ : КОМОРА, 2018. – 496 с.

 

Століття тому спроба реалізувати український національний проект у межах СРСР могла здатися досить вдалою: політика українізації зумовила швидке зростання рівня письменності, поширення української мови в містах, надзвичайне піднесення культури, а уряд УСРР мав широкі повноваження в галузі економіки.

Але так було недовго: всеохопна насильницька колективізація та штучний голод у регіонах, населених українцями, арешти, розстріли й цькування українських політиків та інтелігенції, стрімке повернення до російськоцентризму та поширення шовіністичних настроїв засвідчили: СРСР – та сама Російська імперія під новою назвою. У класичній розвідці Джеймса Мейса читач знайде концентрований, послідовний і захопливий огляд ідей та подій 1918–1933 років — досвіду, що зараз актуальніший, ніж будь-коли.

 

Під час Російської революції 1917 року стара імперія просто розпалася. Українці перебували під проводом своєї національної інтелігенції, більша частина якої була організованою в соціалістичні партії. Невдовзі після зречення царя українські соціалістичні партії заснували національний представницький орган — Центральну Раду, яку Тимчасовий уряд Росії зрештою був вимушений визнати як політичний орган української автономії.

 

Український рух мав широку підтримку населення — доказом є те, що за українські соціалістичні партії, яких обирали до Всеросійських Установчих Зборів в Україні, віддало свій голос 80% місцевого населення. На початку 1918-го Українська Центральна Рада проголосила незалежність від Росії, тож український національний уряд, у тій чи іншій формі, проіснував до кінця 1921 року.

 

Українці не змогли захистити свою політичну незалежність від зазіхань поляків, більшовиків і білих. Україна була одним із основних театрів громадянської війни, на її території влада переходила з одних рук до інших десятки разів.

 

І саме територія України зазнала катастрофічних руйнувань. Ранньобільшовицька політика вороже ставилася до національного українського руху, а селянська більшість України щиро й радо платила більшовикам тією самою монетою.

 

Спершу більшовики ігнорували тих, хто закликав їх врахувати сподівання українців, проте вже на початку 1920-х років більшовицькі лідери зрозуміли, що спротив села в Україні не вдасться подолати без поступок селянству та національній інтелігенції, яка вела за собою народ у 1917-му. Українських боротьбистів прийняли до Комуністичної партії (більшовиків) України в 1920 році, проте справжній поворот національної політики партії на 180 градусів відбувся лише в 1923-му на ХІІ партійному з’їзді2.

 

До 1923 року низка комуністів виступили із засудженням тенденції більшовиків перебирати на себе роль імперіалістів, що прагнуть відновити стару імперію всупереч прагненням її неросійського населення. Ісламський більшовик Султан-Ґалієв висунув найбільш систематизоване звинувачення «червоному імперіалізму»3. Але такі погляди ще до нього висловлювали саме в Україні: Шахрай та Мазлах наприкінці 1918-го — на початку 1919-го, опозиція федералістів у КП(б)У, а також корінні прорадянські українські групи, такі як боротьбисти та укапісти.

Джеймс Мейс. Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні, 1918–1933

ХІІ з’їзд партії почасти загасив цю критику тим, що офіційно проголосив політику коренізації, яку ухвалили з надією надати неросійським радянським республікам певної національної легітимності. Політика коренізації передбачала залучення неросіян до керівництва партії та до місцевої державної адміністрації, заохочення членів партії та державних службовців вивчати місцеві мови й інтегруватися в місцеве національне життя, а також до сприяння розвитку питомої місцевої культури.

 

Українізація, яка була українським варіантом цієї політики, пішла далі ніж будь-який інший варіант коренізації, і це дало змогу урядові радянської України дістати підтримку значної частини національної інтелігенції, що досі вороже ставилася до радянської влади.

 

Українізація була успішною в тому сенсі, що вона надала радянській Україні певної національної легітимності, проте цього успіху було досягнуто лише почасти завдяки легітимізації прагнення українців до національного визволення в межах самої партії.

 

Комуністи почали порушувати ті питання, які були вкрай незручними для Москви. Олександр Шумський, колишній лідер боротьбистів, якого зробили народним комісаром освіти, стверджував, що національне визволення не буде цілком завершеним, якщо Україні не дозволять мати власне політичне керівництво.

 

Микола Хвильовий, найпопулярніший український комуністичний письменник тих часів, виступав за культурне звільнення України від її колишнього колоніального гнобителя — Росії. Народжений у Росії Михайло Волобуєв, котрий очолював політичну просвіту радянської України й представляв ту нову генерацію, яку виховала сама партія, опублікував приголомшливий трактат із наміром довести, що радянська система так і не здолала економічної спадщини колоніалізму, оскільки радянську Україну в економічному плані експлуатували не менше, ніж за часів царизму. Москва сприйняла це як загрозу собі аж до такої міри, що сам Сталін виступив проти Шумського та Хвильового, звинувативши їх у «національному ухильництві» від лінії партії. Їхні колеги, як і належить, також їх засудили, а ті питання, які вони порушили, розглянули тільки почасти.

 

Однак радянська Україна все ж таки досягла успіху, прокладаючи власний національний шлях до соціалізму під керівництвом Миколи Скрипника, старого більшовика, який заступив Шумського на посаді комісара освіти. Уявлення про другорядність такої посади оманливе, оскільки де-факто це був міністр у справах національності, ідеології, культури, а також найуспішніший лобіст українських справ у різних спілках та групах СРСР.

 

Скрипник просував українізацію як політику націєтворення та намагався консолідувати українську національну державу в межах СРСР у чеканні того дня, коли Україна ввійде до майбутньої всесвітньої соціалістичної співдружності на рівних із іншими розвиненими націями Європи правах.

 

Можливо, хтось вважатиме, що він був таким собі українським Ґомулкою чи Тіто, коли не брати до уваги, що йому бракувало влади й критично важливих важелів впливу — національної армії та поліції, які дали б йому змогу успішно виступити проти Москви.

 

Проте певний час радянська Україна під орудою Скрипника, попри всі наявні елементи авторитаризму й тоталітаризму, була не таким уже й поганим сурогатом національної державності. У кожному разі, це було краще, ніж режим усеохопного національного гноблення, який прийшов згодом.

 

Кінець радянському заграванню із цим сурогатом національного визволення в межах кордонів СРСР настав під час першої п’ятирічки. Знищення національної інтелігенції та нової політичної еліти, пов’язаної зі Скрипником, по суті, відновлення кріпацтва через примусову колективізацію сільського господарства, цілеспрямована організація масового голоду в українських селах, який забрав із собою мільйони безневинних життів — усі ці найжахлівіші вияви національного гноблення потребують окремого розгляду, аби вповні їх осягнути й дослідити.

 

Презентація книжки відбудеться 2 червня на «Книжковому Арсеналі» (о 15:00 у залі «Сфера»). У презентації візьмуть участь Максим Яковлєв, Геннадій Єфіменко, Ярина Цимбал, Володимир В’ятрович та Євген Бистрицький.