Читомо > Фетиш > Міцна література: українські письменники про взаємодію алкоголю та слова

Фетиш

Міцна література: українські письменники про взаємодію алкоголю та слова

05.09.2017 0 Автор:

Напередодні VIII Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz Читомо вирішило згадати про важливий аспект літературного процесу – взаємодію алкоголю та слова. Про культуру вина, про українських виноробів, про сухий закон, про досвід сп’яніння, про вірші, що з нього, навколо нього або насправді безвідносно до нього народжуються, діляться спогадами Ігор Померанцев, Юрій Андрухович, Ірина Цілик і Сергій Жадан.
.

Без именіциЮрій Андрухович:

«Поезію я писав у 85-ті – 86-ті роки. Вино в ті часи якщо і було у крамницях, то це насправді було не вино. А з іншого боку там ще діяв такий цікавий пункт антиалкогольного указу. Коли в 75-му році було ухвалено на найвищому рівні партійно-державного керівництва цілий ряд всяких антиалкогольних законів, документів, указів. І найпідліший з них, на мою думку, полягав у тому, що майже заборонялося також і використання мотивів алкоголю, пияцтва у творах із категорії мистецтва. Тобто цензори зобов’язані були вирізати це з вірша, якщо в них з’являвся якийсь алкоголь. І дуже складно було їх переконати, що в поетичній мові вино не завжди означає вино. Тому я, напевно, вже якось так свідомо чи підсвідомо уникав вживання цих мотивів, щоб уже цензори не мусили над моїми текстами сильно мучитися.

Але я все-таки відшукав рядок у вірші «Промовляння самотній» приблизно 89-го чи 86-го року. До якоїсь невідомої дівчини, йдеться, мабуть, про те, що вона не тільки невідома, а ще й незаймана. «Поки з лози постанеш уже не вином, а оцтом». Лоза – це її тонкість, пластичний образ, гнучкість – перше, що на думку спливає. Оцет – це зіпсоване вино, коли воно перестоїть. Незаймана дівчина, увійшовши в певний вік своїх, скажімо так, тілесних можливостей, трошки «перетягує ситуацію», з вина постає оцет, так чи ні?
.

 .
Насправді мені треба було знайти риму до слова «дівоцтво», і я знайшов тільки одну риму – «оцет». У любовному вірші (будемо вважати, що в любовному) «оцет» – слово занадто прозаїчне, ну, що міг робити оцет у вірші про любов?! Але оцет має стосунок до вина, а ось вино звучить вже якось краще. І ось так і вийшло, що це, мабуть, єдині рядки про вино в усій моїй поетологічній спадщині.

Є ще один у «Листах в Україну з Москви», це вже свідома контратака, удар по усій культурі «водки» – культурі горілки, але саме в російському варіанті: «водки». Коли вино протиставляється їй. «Водка» там, правда, не згадується. Але: «При вині стаємо усі братами». І це наче принципово інша дія алкоголю. Від «водки» виникає агресія або депресія, або й агресія з депресією. А від вживання вина прокидаються якісь дивні ноти, теплі струмені й, знову ж таки, там чомусь тільки «братами», а не «братами та сестрами» і не «сестрами та братами».

Читайте також: Андрухович: Путін легітимізував матюки серед найцнотливіших українців

Але мені там, знову ж таки, це потрібно було до якоїсь рими, тільки забув, що з тими братами треба було заримувати. Я відкрив для себе, що вино – це щось більше, ніж те, що я собі уявляв, вже за кордоном, і тоді ж приблизно я і перестав писати вірші. Так ми розминулися. Я випив страшенно багато вина на сьогодні. Але я думаю, що тут є певна диспропорція між кількістю випитого мною вина і кількістю рядків, які я присвятив вину, бо їх всього два».
.

red_line.

Без именцуцуціциІрина Цілик:

«Я вже брала участь у винно-поетичному вечорі Ігоря Померанцева в Києві й мусила зробити крамольне зізнання: я не є знавцем вина взагалі, я нічого в ньому не розумію, хоча, звісно, п’ю його часто. І також про те, що відверто для мене вино – це той напій, котрий іноді прочиняє в тобі ті двері, котрі хотілося б тримати зачиненими. І особисто я радше шанувальниця міцних напоїв, вони мені здаються прямолінійними та чесними. Але, звісно, вино – це той напій, з яким багато чого пов’язано. Якісь асоціації, тому що смаки й запахи, запахи та смаки – це те, що є спогадами людини. І кілька спогадів я захотіла озвучити.

Наприклад. Ось я, зовсім незріла особа ніжного віку, і ми з моєю подружкою, однокласницею, потайки прикладаємося до пляшки вина, приготованого моєю бабусею. Це вино зовсім просте, домашнє, солодке, наївне. Бабуся чавила всі ці вишні, смородину на досить примітивному пресі, зробленому ще моїм прадідом, зброджувала цей сік у великих кухлях, потім цідила це вино через марлю. І насправді таке вино п’ється потім вдома, на якісь святах, з маленьких келишків, а ми тут і тепер пішли на злочин, накирялися просто в комірці, й в роті солодко, в животі тривожно, стеля хитається, і ми такі дорослі, нам уже одинадцять років.
.

.
Я маю й інші спогади. Наприклад, мені 17, 18, 19, 20. І «эти ночи в Крыму», і ці розігріті сонцем кипариси, й це жорстке волосся і розбиті коліна, і ці пахучі помідори з ялтинською цибулею, й ці масні чебуреки в татарській кафешці «Аліє» біля Байдарських воріт, і цей спальник один на двох, і, звісно, це тепле «Масандрівське», яке стікає з підборіддя і крапає на твою вигорілу і білу від солі майку.

Або такий спогад: я вперше у Франції, почуваюся, ніби потрапила в якесь чуже кіно про красиве життя, про красивих людей, про всі ці білосніжні шкарпетки та шорти сивих міліонерів і тонесенькі шовкові сукні їхніх дружин… і всі ці неспішні розмови. І я там така зайва, і навіть ці їхні манюсінькі цуцики виглядають, напевно, більш доглянутими, ніж я – вічна босячка, яка намагається вдавати з себе дорослу хоч іноді. Але, навіть попри те, що там і тоді, чесно зізнаюся, я не відчувала різниці між вином, купленим за п’ять євро в супермаркеті, і отим дорогущим вином, яким мене пригощали, було приємно бути всередині цього кіно, спостерігати за цими людьми. І навіть оці вишукані вина, які мені знову потім довелося багато разів куштувати в різних ситуаціях – все це лишає якийсь такий присмак стерпної легкості буття, самотності, цієї «stealing beauty», як у фільмах Бертолуччі.

Читайте також: 4 німецькомовних поетів Meridian Czernowitz та їхні вірші

Або ще один зовсім свіжий спогад, торішній. Чернівці, фестиваль, це відчуття невагомості та переповненості людьми, словами, поглядами, жестами, коли вже хочеться просто втекти, побути з містом сам на сам. І ти береш кількох поетів, які зараз, тут і тепер, тобі видаються найближчими друзями, хоча вже завтра вони не думатимуть про тебе, а ти не думатимеш про них, але сьогодні нам так добре разом… І ми йдемо цими темними-темними вулицями. І Чернівці, це чорне-чорне місто, відкривалося для нас якимись новими дворами й дверми. У мене навіть є вірш «В чорнім-чорнім місті…», про це написаний, тут-таки в Чернівцях».

.

red_line.

Без иівівменцуцуціциСергій Жадан:

«Я народився в той час і в тому місці нашої чудової батьківщини, де такого словосполучення, як «культура вина», власне, немає. У Луганській області – це було просто неможливо. І я досить добре пам’ятаю – місцями – своє алкогольне становлення. Не було навіть поганого вина. Зовсім не було. Ні поганого, ні хорошого, – ніякого не було. Була горілка, був самогон, були ще якісь речі. Скажімо, я пам’ятаю свою спортивну кар’єру. Ми колись усі грали в футбол. Власне, ми грали за профспілки, профспілки нам, молодим футболістам, платили по 3 карбованці.

Наш тренер збирав ці карбованці й купував за ці гроші самогон. Нам було по 14 років. Власне, так відбувалося входження в доросле життя: через перші забиті голи, перші пропущені м’ячі, через трилітрові банки самогону. Якби нам у той момент хтось сказав про «культуру вина», я думаю, це була б якась кровна образа. А потім, пізніше, краще не стало. Тому що почалися 90-ті роки. Торгівля горілкою, перевезення горілки через російсько-український кордон. Там теж про вино зовсім не йшлося. Я слухаю іноді спогади старших друзів Юркового покоління про ці всі «чайники вина»… ми запізнилися на це свято. Ми цього не застали, нам цього не залишилось. У нас був лише самогон.

Натомість моє знайомство з культурою вина у мене почалося пізніше і завершилося трагічно, насправді. Я тоді належав до товариства молодих письменників, і ми намагалися всім довкола довести, що ми – письменники. І приїхали ми групою молодих письменників до міста Ялти. Це був, до речі, чи то 1993-й, чи то 1994-й рік, коли, власне, знову ж таки, вживання в Ялті словосполучення «український письменник» – це було те саме, що вживати у нас на Луганській області словосполучення «культура вина»: це звучало доволі дивно. З тих письменників, яких ви можете знати, там був мій кум Андрій Кокотюха, автор 54 романів, рекомендую всім.
.

.
Ми там мали виступ у якомусь ліцеї, я не пам’ятаю, яку назву мав цей ліцей, і ось після виступу до нас підійшли й сказали: «Ми працюємо на заводі «Масандра». Ми – українські патріоти. Ми хочемо вам влаштувати завтра екскурсію по підвалах, а щоби екскурсія була вдалою і переконливою, візьміть з собою, будь ласка, якомога більше порожніх місткостей, все, що ви з собою винесете, буде наповнене вином. І ми накупили кока-коли. Але спрацьовує цей якийсь український комплекс, що просто вилити в родючу кримську землю кока-колу ми не можемо. А тому ми кока-колу перелили у відра, тазики та рукомийник. Усе це заповнюється кока-колою, і ми маємо при собі десь тридцять літрів порожньої тари, і ми вирушаємо на завод «Масандра» до українських патріотів.

Читайте також: Андрухович, Петровська, Жадан: політикою сьогодні є все

Виходять вони до нас і говорять: «Ви знаєте, тут вчора були американці, вони сильно напилися. І після того надійшла вказівка від керівництва заводу, що нічого звідси виносити не можна. Це погана новина. А хороша новина в тому, що все, що ви можете випити в підвалах, – це ваше». Культура вина! І ми спустилися в підвал. На вулиці +40, а там – температура нормальна. Ми бачимо величезні бочки з вином, і це нас одразу позбавляє решток здорового глузду, яких і так було не дуже багато. Наші друзі-патріоти нам розповідають: «Дивіться, це білий портвейн, це червоний портвейн, це біле сухе, це червоне сухе, це напівсолодке, це кріплене». Після другої години ми вже білим портвейном споліскуємо, щоб пити червоне вино.

Закінчилися ці відвідини тим, що мій кум Кокотюха мене фотографував, коли я вже пив прямо із цієї бочки. Але все було ніби інтелігентно: прийшли українські письменники до українських патріотів. Вийшли ми на вулицю, а там температура +40. І ми одразу отримали сонячний удар. Удар прийшовся одразу по голові. Нас вантажать у тролейбус, бо ми вже йти не можемо. А завершення цієї історії таке: ми прокидаємось, вина немає, ні білого, ні червоного, ні кріпленого, ні сухого. А пити хочеться! І тут ми згадуємо, що у рукомийнику є кока-кола! І це, власне, все, що я можу сказати про культуру вина».

.

red_line.

вававаавІгор Померанцев:

«Я теж поділюся, але не спогадами. У нас була вчора дискусія «Письменник і політика», а сьогодні ми намацали тему «Винна культура та ідеологія». Знаєте, я вже багато десятиліть працюю в жанрі винної прози, винної публіцистики, і я відчуваю, що я – винний дисидент, котрий працює, якщо в Росії, в «водочній» культурі, а якщо в Україні – в горілчаній культурі.

Що таке дисидент? Це означає людина, котра прирікає себе на самотність. Єдине, що мене втішає, – це те, що мені є чим себе розважити в цій самотності. Але нещодавно я звернув увагу… мій син коментував у Facebook якісь мої дописи, а він – британський письменник. І от він написав: «Ігор займається вестернізацією України за допомогою розповсюдження контрабандної винної культури». Отже, з його англійської точки зору вино – це цивілізація, не ознака цивілізації, а цивілізація».
.

.
Розмова відбулася під час VII Meridian Czernowitz. Читайте також репортаж з події

Чільна світлина: homestratosphere.com

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe