Герман Гессе

Герман Гессе: ідилік та інтелектуал в обіймах бурі

07.02.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Видатний німецький письменник Герман Гессе працював над своїм останнім романом «Гра в бісер» понад 10 років. З 1904 року він тісно співпрацював з відомим берлінським видавництвом S. Fischer Verlag і згодом хотів видати там свій найвідоміший твір. Але чому саме у цьому видавництві? Чому у серці «Третього рейху»? Чому Гессе не віддав роман в одне з німецьких видавництв, які перебували тоді в екзилі? Щоби віднайти відповіді на ці питання, ми прийшли на виставку «Між фронтами. Гравець у бісер Герман Гессе», організовану Goethe-Institut в Україні та Літературноим Будинком у Берліні, й послухали лекцію літературознавця Євгенія Стасіневича.

Добрий провінціал

Коли ми думаємо про Германа Гессе, в першу чергу випливає у свідомості образ письменника-мудреця, письменника самозаглибленого, медитативного, просвітленого. Тобто, ми думаємо про Гессе, як про автора «Сіддхартхи», як про автора «Паломництва до країни Сходу», а також про того, хто написав «Гру в бісер». І зовсім інша справа, подумати про Гессе, або ж уявити німецького класика, в завихреннях політичної історії ХХ століття, в епіцентрі цієї політичної бурі й катастрофи Третього Рейху.

 

Є таке формулювання – «інтелектуали в обіймах бурі», і, здавалося б, до Гессе воно надається найменшою мірою. Швейцарський самітник, який на момент 1930-х років вже давно мешкав у, сказати б, нейтральній Швейцарії, писав, творив, вів кореспонденцію і, начебто, це його безпосередньо не зачепило, лише опосередковано. Ал нові свідчення, нова інформація про Гессе дають підстави до розмови про те, як Гессе пережив 1930-ті роки, якою була, все ж таки, його позиція, якщо спробувати її вибудувати і унаочнити.

 

На момент 1930-х він уже не просто сформований письменник і класик, він вже людина літня. Гессе народився у 1877 році.

 

На момент 1930-х йому вже за 50. У його житті вже був не один крутий розворот. Навіть не просто в його житті, а в способі його сприйняття широкими читацькими масами.

 

Письменник народився в пієтистській родині у Швабії, й це та обставина, яка повпливала на все його подальше життя. Пієтизм – це такий специфічний тип протестантської релігійності, де поєднується задумливість, самоаналіз і таке сектантство. Ця позиція виявилася для Гессе продуктивною, а також і обмежувальною, про що він розповів, скажімо, в романі «Гра в бісер». Саме з пієтизмом пов’язані підліткові бунти Гессе та те, що він починає писати. Він уже в підлітковому віці з’ясовує для себе і спішить повідомити родині, що він мислить себе тільки письменником, точніше, поетом, і ніким іншим. Оцей романтизм пов’язаний із саморефлексією, зі споглядальним початком.

 

Початково Гессе ідилік та постромантик, письменник, якого не мислили надто серйозно. Він здавався таким міцним середняком. Як про нього сказав колись Сергій Аверінцев: «Для Гессе оцей німецький провінціалізм був не лише темою, не тільки тим, про що писав автор, а і способом писання». Він справді був такий добрий провінціал, і таким він виглядав до кінця Першої світової війни. Гессе на той момент уже було під 40 років, він був автором кількох популярних і навіть дуже популярних романів-оповідей типу «Петера Каменцинда». Його образ був уже сформований, але тут почало відбуватися щось дивовижне. Перша така революція, перший великий зсув в біографії Гессе стався після закінчення Першої світової, а саме в 1919 році, коли виходить «Деміан» – роман, який перепозиціонував нашого автора й зробив з нього письменника-модерніста.

 

До цього моменту Гессе справді був сентименталістом, в чомусь натуралістом, але першочергово – впізнаваним німецьким романтиком, який сам живе в провінції, пише про цю провінцію, сповнений отої специфічної пієтистської релігійності й містицизму. І нічого не заповідало, що Гессе буде відкривачем, або буде одним з тих, чиє ім’я асоціюватиметься з початком нової європейської літератури, яка з’явиться якраз після Першої світової війни.

Перетворення на модерніста

Саме з цим періодом, періодом Першої світової війни, пов’язані перші політичні проблеми Германа Гессе. Починаючи від 1914 року, німецький мілітаризм наростає в геометричній прогресії. Навіть інтелектуали, письменники, німецька інтелігенція виступили на стороні цього мілітаризму. Той же Томас Манн, який вже скоро стане одним з найближчих друзів Гессе, виступив на захист Кайзера Вільгельма, на захист того, що німецька культура доглибно пов’язана з мілітаризмом. Ті письменники, які збиралися відсидітися до закінчення війни, ті, хто збирався перебути бурю у «вежі зі слонової кістки», вони не просто помилялися, а вважалися зрадниками. Так думав не тільки Томас Манн, адже цю позицію підтримав, наприклад, і Гауфман, який в майбутньому буде всіляко симпатизувати нацистам. Але це буде аж за 25 років, за чверть століття.

В той момент Гессе виступає в пресі зі статтею, яка називається «Друзі, досить цих звуків!», де він усіляко критикує позицію німецьких інтелектуалів, позицію захоплення мілітаризмом. І саме тут Гессе вперше відчув на собі, що таке остракізм і травля.
Він виступає проти того, аби велику німецьку культуру, культуру Гердера, Шелінга, Гегеля, Гете пов’язувати зі звуками війни, проти того, щоб виводити оцю всю риторику з культури, яку він вважав своєю, з якої він сам виростав.

 

Перша світова і перший великий конфлікт – це те, що буде відлунням звучати в 1930-х роках, те, про що Гессе будуть згадувати, називаючи його отим пацифістом. Тож вся історія, пов’язана з авторськими правами Гессе та публікацією його текстів в періодиці й видавництвах Третього Рейху, оцей весь конфлікт має політичне забарвлення і вкоріненість у 1910-х роках. Вперше саме там оголюються оці нерви, які дозволяють нам побачити й Гессе в публічній сфері, людину з позицією.

 

Читайте також: Сім екранізацій німецьких письменників

 

Він не боїться критикувати німецьке суспільство, він не боїться ставити йому діагнози, він не боїться розмірковувати про буржуа-мілітаристів та міщан, які дуже скоро перетворяться на фашистів.

 

Якби ми хотіли зрозуміти, як Гессе ставився до цих настроїв, які все більше наростали протягом другої половини 1920-х років, ми не маємо шукати його публіцистики, ми не маємо шукати його безпосередніх оцінок. Нам треба піти в його романи міжвоєнного двадцятиліття і подивитися, що там відбувається та наскільки це все різниться від декорацій, в яких існували сюжети його перших романів.

 

Там ішлося про ідилію, втечу до природи, а тут вже про те, як оця цивілізація, як специфічна німецькість душить все живе.

 

Згадаємо «Степового вовка», де Гаррі Галлер часто буває в гостях у таких філістерів, бачить у їхніх квартирах бюстики Гете, від чого його просто верне, мовляв, таким чином вони думають, що є частиною великої німецької культури, так вони це маркують, а насправді, це все неживе, це все фальшиве, це все вульгарне.

 

Тому, передчуваючи певним чином націонал-соціалізм 1930-х років, розуміючи, на який курс лягає німецьке суспільство, Гессе про це й пише. Так, він був модерністом, так він експериментує з формою, він стає все більш експресивним, все більш рвучким, його прозорий синтаксис першого періоду десь зникає, в певних місцях він стає схожим навіть на сюрреалістів. Але оця думка про німецьке суспільство, оцінка, яку він йому виставляє, вона також є очевидною, вона не замулюється і не затуляється.

 

Гессе ще на початку 1910-х років відбув мандрівку в Азію, був на Цейлоні, на Суматрі. Це звідти його спогади, які десь бродили років 20 всередині мистецького нутра, а на початку 1930-х почали безпосередньо проявлятися в його книгах. Адже початок 1930-х, це саме початок роботи над «Грою в бісер». І замість того, аби стати літератором-трибуном, замість того, аби з еміграції проклинати і таврувати націонал-соціалізм, Гессе знов все більше западає в себе. Він хоче написати оцей свій «opus magnum», він хоче все більше писати притчі. Його кожна наступна книжка, починаючи вже із «Деміана», все більшою мірою схожа на притчу, аніж на історію з реального життя. Згадайте «Паломників, або ж мандрівників, до країни Сходу», або ж «Нарциса і Гольдмунда». Це завжди така спроба масштабного узагальнення, це зведення образів в абстрактний ступінь.

І ось ця зміна письменницького темпераменту, вона теж виявилась достоту несподіваною для німецького суспільства, яке вже розділене надвоє. Одна частина залишалася в Німеччині й не могла емігрувати, а інша частина була в еміграції. Насправді, і ті, і інші хотіли б, аби Гессе був максимально публічним, аби він виступав, був отим Гессе часів Першої світової, хоча тоді вони його й ненавиділи.

 

А Гессе, натомість, займався іншим. Протягом усіх 1930-х і 1940-х років, він писав листи до молоді в Німеччину. Він написав їх близько 30-ти тисяч та розсилав за конкретними адресами, звертаючись до свого читача. Він хотів цієї комунікації, він хотів переконувати, він хотів пояснювати, що відбувається насправді.

 

Але це робилося тихо, на публіку, тому агресія навколо Гессе знов почала наростати. Оцей образ мудреця, людини, яка собі десь у Швейцарії, дуже всіх дратував. Люди хотіли зовсім іншого.

Видавництво «S. Fischer Verlag» та Гессе

Герман Гессе ще з початку ХХ століття видавався в «S. Fischer Verlag», одному з найдавніших видавництв Німеччини, яке має давню історію та репутацію. Воно зробило письменника частиною цієї видавничої родини, бо стратегія видавництва була такою, аби видати не лише одну книжку, але й стежити за автором і його еволюцією, дивитися, до чого він зрештою прийде.

 

І ось тут, всередині цієї співпраці, якраз і міститься наш сюжет, який тепер набуває статусу мало не скандального, адже по-новому свідчить про саму стратегію співпраці Гессе з Третім Рейхом. Наскільки ця співпраця була осмисленою, наскільки вона була вимушеною, – з цим продовжують розбиратися. Якщо ж говорити мовою цифр, то саме перша половина 1930-х стала початком цієї історії, коли видавництво «S. Fischer Verlag» все більше відчуває на собі тиск держави та ідеологічного апарату, коли його змушують прогнутися і стати однією з частин великої ідеологічної машини. Дуже скоро це видавництво будуть перейменовувати, аби зрештою в січні 1943 року воно перетворилося на «Suhrkamp Verlag» Берлін. І сьогодні «Suhrkamp» є одним з найавторитетніших, найбільших німецьких видавництв, де, до речі, видаються й українські автори, типу Сергія Жадана, Юрія Андруховича та Тараса Прохаська.

 

Але Петер Зуркапм, на честь якого це видавництво і було перейменовано, почав набирати ваги, почав ставати важливою фігурою у видавничому бізнесі Німеччини в 1930-х роках, і починав він це все у зв’язці з Германом Гессе, який на той момент був у Швейцарії. Гессе розумів, що нічого доброго не буде, а пахне великою національною, а то й загальноєвропейською катастрофою, і, по-хорошому, йому би треба перестати там видаватися. Або, принаймні, викупити свої авторські права, щоби він сам вирішував, хто і що може з його спадку видавати.

 

У певний момент була надія, що видавництву дозволять переїхати у Швейцарію та перевезти туди потужності, але вона не виправдалася, адже ані Геббельс, ані інші керівники не збиралися цього робити – надто їм важила видавнича діяльність, яка приносила валюту і вплив.

 

І ось тут ми вже маємо говорити не тільки про інтелектуала в обіймах бурі, а про інтелектуала, мислителя і літератора, який на цьому заробляє, в умовах, коли хороших варіантів фактично не залишилось. Треба вибирати між поганим і дуже поганим. Треба вибирати, аби підставитися в очах однієї аудиторії, або ж скомпрометувати себе в очах іншої аудиторії.

 

Коли видавництво хотіло переїхати у Швейцарію, воно відчуло тиск і протидію не тільки з боку ідеологічного апарату, але й з боку швейцарських видавців. Вони не хотіли конкуренції, але у всій цій риториці також було багато антисемітизму, на що Гессе, насправді, не зреагував. І це те, що йому до сих пір не можуть пробачити.

 

Чи справді так було? Так, це було насправді. Після того, як помер Семюель Фішер і біля керма видавництва став Готфрід Герман Фішер, а потім і Петер Зуркамп, аби якось врегулювати цю ситуацію між видавництвом і Третім Рейхом, Гессе не розірвав з ними робочих відносин. «Suhrkamp» і «Suhrkamp Verlag» Берлін лишилися в Німеччині, а «S. Fischer Verlag», на чолі з Готфрідом Германом Фішером, переїхало у Швейцарію, де в 1943 році вийшов роман Германа Гессе «Гра в бісер».

 

Тобто, попри те, що Гессе вже не одне десятиліття був емігрантом і швейцарським громадянином, попри те, що ніяких ілюзій він не мав і його позиція загалом всім була зрозумілою, він продовжував свідомо видаватися в Німеччині. Так, він хотів викупити права, так, він не раз говорив про це з Зуркампом, але Зуркамп його попереджав і просив, аби Гессе не робив цих різких рухів, бо для видавництва це може бути великою проблемою та бідою. Ім’я Гессе їм було потрібним, і письменник з цим змирився. Він навіть продовжив контракт, який мав би закінчитися наприкінці 1930-х років. І коли вже Німеччина безпосередньо вступала в Другу світову війну, Гессе все одно лишився на цій позиції – він не зрадить Зуркампа, не буде підіймати скандал, він буде видаватися для своїх читачів в Німеччині.

З одного боку це просто вимушеність, апеляція видавця до милосердя Гессе. А з іншого боку – інтенція і думка самого Гессе, який хоче, аби його читач, до якого він уже так багато десятиліть звертався і з яким він вже стільки разів змінився протягом своєї творчої біографії, продовжував мати доступ до того, що він пише тут і зараз. А що він писав, станом на тоді? Він працював над «Грою в бісер», над оцим романом романів, який мав би точно схарактеризувати ситуацію в Німеччині від 1930-х років і далі.

 

Цей роман, за задумом Гессе, мав бути прочитаним німцями, саме німцями у тій ситуації. І коли цього не сталося, коли зрештою Зуркамп, попри всі свої компроміси з владою, не зміг проштовхнути в 1943 році видання повного тексту «Гри в бісер», – це була велика трагедія і для Гессе, і для видавця, адже багато що вони виправдовували саме цією місією.

 

Але цього не сталося. Гессе дуже болісно це переживав, адже роман вийшов у Швейцарії, в оцій другій частині видавництва, у «Fischer Verlag», надзвичайно маленьким накладом – лише 3000 примірників. Коли після війни роман дістався Німеччини, ситуація докорінно змінилась. Гессе розумів, що він писав в одних культурних декораціях, з одним посилом, а тепер це буде читатися дещо по-іншому. І воно справді так читалося, бо прочитаний наприкінці 1940-х роман сприймався за таку книжкову мудрість, яка пропагує злиття дихотомії, діалектичний синтез, і це вже не мало тої попередньої гостроти. Він дещо запізнився з цим романом і був в цьому свідомий.

Двозначність та ускладнення образу

Попри книжки, попри повісті, які виходили у Зуркампа в Німеччині, його ранішу публіцистику, поезію та щось із прози видавали в німецьких газетах на окупованих територіях. І про це взагалі дуже довгий час не говорили, цим не займалися і цей сюжет не прокопували вглиб дослідники Гессе, адже тоді він поставав вже не отим принциповим швейцарським самітником. Його образ сильно ускладнювався.

 

Мережа німецьких газет на окупованих територіях була досить широкою. Вони були і в Польщі, і в Норвегії, і в Нідерландах, були вони також в Хорватії й, до речі, в Україні. У всіх цих виданнях під час Другої світової війни публікувалися ті чи інші тексти Гессе. Читачі це знали, але говорити про це почали вже після Другої світової війни, коли Гессе отримав Нобелівську премію.

 

Річ у тім, що фактично це робилося без дозволу автора. З видавництвом «Suhrkamp» він працював справді через угоди і отримував за це гроші, але те, що відбувалося на рівні цієї мережі окупаційних газет, Гессе контролювати не міг. Вочевидь, він опосередковано несе відповідальність за це, адже так і не порвав свої стосунки з Німеччиною. Співпраця з «Suhrkamp» розв’язувала руки ідеологічному апарату, аби його тексти друкувати в цих газетах. Там часто були патетичні вірші, злегка патріотичні фейлетони, нічого надзвичайного і нічого крамольного, бо нічого крамольного Гессе й не написав. Але сам факт того, що його тексти з’являлися у цих газетах, створював дуже стійке враження того, що Гессе на цьому боці, що він з німецькою владою, що він з фашистами.

 

Чи знав сам Гессе про ці публікації – велике питання. Ніхто до сьогодні не може точно цього встановити, бо в його чисельній кореспонденції про це не йдеться. Напевно, про окремі випадки він міг почути від близьких людей або ж від тих емігрантів, які через його будинок їхали далі – як правило, в Америку. Напевно, хтось міг би йому розказати, що таке відбувається. Але ми не знаємо позиції Гессе з цього приводу. Ми знаємо його позицію щодо видавництв Зуркампа, щодо видавництва Фішера, і це все дає привід нам говорити про ці неуникні компроміси інтелектуала в обіймах бурі.

Увесь цей час він працює над «Грою в бісер», в які він розповідає ще одну свою притчу, де головними героями є інтелектуали – такі люди, які тонко відчувають, але вибирають ізоляцію, відокремленість від решти світу. І оця гра в бісер, одного боку, практика, яка зберігає та консервує культуру, а з іншого боку – постає як велике обмеження, адже ці люди справді стають відірваними від світу, живуть у своїх бульбашках і погано усвідомлюють, що відбувається в зовнішньому світі..

 

Цей меседж так і дешифрувався – у моменти таких великих катастроф, як Друга світова війна, в інтелектуалів нема права пересидіти це все десь в окопах, десь в тиші бібліотек, за фоліантами, за оцим нанизуванням бісеру. Інтелектуал має комунікувати з зовнішнім світом. Це його безпосередній обов’язок, в цьому і проявляється його статус.

Нове трактування «Гри в бісер»

У світлі всього, що ми зараз знаємо про Гессе, ми вимушені переглянути ставлення до того, про що пише автор у своєму найбільшому, найвеличнішому романі. Тут може йтися і про компроміс, про таку реалістичність, з якою має рахуватися будь-який інтелектуал. Про ситуацію, в якій хороших рішень, ідеальних рішень просто нема.

 

«Так, – говорить нам Гессе, – ми б хотіли бути ідеалістами, ми б хотіли ухвалювати безсумнівні рішення, такі очевидні й однозначні, але просто життя довкола і саме ХХ століття нам не дає такої можливості». І тому Йозеф Кнехт починає виглядати не людиною, яка досягла гармонійності, яка якось збалансувала дух і тіло, а людиною, яка йде на дуже непростий компроміс, адже його вихід у світ може означати послаблення позицій самої Касталії.

 

Така інтерпретаційна стратегія відкривається якраз тоді, коли ми усвідомлюємо справжні події, що відбувалися в 1930-40 роках з Гессе, з його книжками, з його правами. Адже там був не тільки Зуркамп, там були не тільки ці окупаційні газети, а були ще й фронтові бібліотеки, де наклад його книжок був просто захмарний. Окремі його книжки видавалися під 200 тисяч примірників. За це Гессе грошей не отримував, вочевидь. Разом з тим, люди, які були безпосередньо на фронті, теж мали доступ до його книжок. А кошти йшли Вермахту, і сама німецька армія підживлювалася грошима від текстів Германа Гессе. Тож тут ми вже не можемо сказати, що участь в житті, в політиці, в реаліях Третього Рейху опосередкована. Вона якраз щонайпряміша, щонайочевидніша.
Все це сильно проблематизує образ принципового митця Гессе. Але він не стає темним. Він стає неоднозначним, суперечливим, стає більш людським та амбівалентним, але в жодному разі не демонізується.

 

Вміння чимось пожертвувати, вміння піти на менший компроміс задля більшої перемоги – це все сьогоднішній порядок денний.

 

Сама конструкція Гессе як особистості не була сприятлива для різних гучних заяв, для того, щоб бути письменником-трибуном. Він справді залишався дещо провінційним ідиліком, людиною, яка більше говорить із собою, ніж з зовнішнім світом.

 

І це ніяке не виправдання, це окреслення і характеризування його темпераменту. Є різні письменницькі темпераменти. Манн був таким літератором, який хотів і міг бути політично ангажованим. Перша світова війна. Але не тому, що він був сміливішим, а тому що в нього такий темперамент.

 

В Гессе інший темперамент, і ми це бачимо протягом його всієї письменницької біографії. Його психологічна нестабільність також не стимулювала до проактивної позиції. Він боявся нової кризи, він розумів, що наступного такого зламу він може просто не пережити. Він своєрідний Гетівський Вертер – людина, яка дуже тонко відчуває, людина без шкіри, яка зайвий раз на передову не полізе, не буде конфліктувати. Але коли вже не може мовчати, то не може. Він все одно продовжував допомагати, він все одно продовжував писати те, що він писав, і жодного компліментарного чи сервільного тексту щодо Третього Рейху у нього просто не знати. Він це все робив по-своєму, так, як це відповідало його темпераменту.

 

Тож цей великий, важливий сюжет – не привід для засудження. Бо, по-перше, хто ми такі, щоб засуджувати Гессе, і хто взагалі ті люди, хто дозволяє собі його засуджувати? А по-друге – це можливість побачити Гессе глибше. Бо з часом він став в очах читацької публіки дещо наївним класиком. Його образ не раз модифікувався і змінювався, із того ідиліка він став модерністом, а з модерніста він став мудрецем, а з мудреця він став кумиром американських хіпі часів В’єтнамської війни.

Це все з ним було. Але починаючи десь з 1970-х років до нього почали ставитися так поблажливо і дещо зверхньо, стверджуючи, що Гессе висловлював у своїх книжках неоригінальні думки, а його творчість – це класика для підлітків, для людей, які знаходяться в пубертатній кризі, а Нобелівську премію він отримав узагалі помилково.

 

Такі думки справді були. Але тепер ми можемо зняти з Гессе оцей наліт наївності, бо зараз це виглядає спрощенням. Оте напруження, в якому він жив в 1930-40 роках, ота його позиція робить з нього персонажа складнішого, але тим і цікавішого. Гессе зараз відбуває ще один інтерпретаційний злам свого образу. Він перестає бути письменником-мудрецем, а стає інтелектуалом, який намагався маневрувати не просто задля своїх цілей і власної користі, а інтелектуалом, який, потрапивши в максимально непросту ситуацію, зміг, як мені здається, вийти з того з максимальною гідністю. І в цьому Гессе максимально актуальний, максимально живий в нашому світі ХХІ століття, де теж простих відповідей все менше, а здатність жертвувати й розуміти, що завжди бути білим і пухнастим просто не вийде, стає справді твердою валютою.

 

Вміння чимось пожертвувати, вміння піти на менший компроміс задля більшої перемоги – це все сьогоднішній порядок денний. А Гессе, перепрочитаний і перевідкритий у світлі цих біографічних відомостей, стає таким дуже нашим і дуже зрозумілим. Проблематизація його образу через нову інформацію зрештою все одно демонструє нам Гессе як одного з чільних письменників ХХ століття. І тепер не тільки як письменника, а ще й як громадського діяча, людини, яка вміє бути відповідною своїй добі, навіть коштом власної репутації.

 

Читайте також: Літературна критика в Німеччині: витоки, виклики, висновки

що більше читаєш – то ширші можливості