КМ-Букс

Я чекіст, я людина, я… нечисть? Одкровення «Лазаруса» Світлани Тараторіної

22.04.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Світлана Тараторіна. Лазарус. – К.: КМ-Букс, 2018. – 416 с.

Якщо довго повторювати: «Нам потрібен свій український Умберто Еко!», – можна викликати чорта, незадоволення деяких літ.експертів, але може й пощастити. Читаючи дебютний фентезійний роман «Лазарус» Світлани Тараторіної мимихідь спливає думка: «Умберто, ти таки знайшов гідне тіло для своєї реінкарнації, так?»

«Лазарус» – це фентезійний детектив у київських ретро-декораціях. У його всесвіті поруч проживають люди й людиноподібні, тобто різноманітна нечисть з українського фольклору – вовкулаки, змієголові, упирі, водяники, мавки, чорти. І, треба сказати, близьке співіснування видів створює постійну напругу. От тільки в цій книзі не нечисть лякає людей і створює їм проблеми, а люди постійно утискають права нечисті. Людиноподібні нагадують дещо упосліджені нацменшини, бути якими – не дуже престижно. Тож співіснування видів розпалює міжвидову ворожнечу й пробуджує бажання зректися свого походження, що призводить до вбивств, шахрайств та інших злочинів.

Саме тому цим шаленим Києвом 1913-го року блукає слідчий Олександр Тюрин. Він розслідує злочини, пов’язані з нечистю, а заодно шукає сліди свого батька. Річ у тім, що Тюрин-старший помер за загадкових обставин десь у Києві. А перед тим він не менш таємничо й непоясненно покинув родину, залишивши сину лише популярне видання «Легенд про Змія» авторства такого собі Лазаруса і безліч питань.

 

До речі, якщо на початку роману Тюрин – типова людина з усім зверхнім ставленням до нечисті, то далі йому доведеться переглянути свою шовіністичну позицію. І (буквально) побути і мертвим, і живим, і переродженим.

Квест довоєнним Києвом

Оскільки роман писався для широкої аудиторії, найпривабливіше в ньому – це детективні лінії, смакування зображеного всесвіту й ретро-атмосфера. Перед нами вкотре постає український архетипний рай земний – передвоєнний світ з його національним (тобто видовим) різноманіттям. І цей світ вже активно готується апокаліпсису 1914-го року. От тільки на цей раз це не типове для популярної української літератури львівське ретро.

 

Жодних таємниць львівської кави й горілки, секретних проходів під Львовом, путівників з галицького сексу й чарівної львівської ґвари. Ретро Київ Тараторіної більше нагадує затхле болото, хоча й не позбавлене свого романтичного шарму напівзігнилої Європи.

 

Київ – відьомське місце, а авторка береться обіграти київські локації та українські літературно-фольклорні мотиви. Тож мавки й нявки опиняються працівницями борделів. Гоголівська Солоха то духів викликає, то з ворожінням махлює, то відкриває курильню. Є тут і відомий український вічний жид Марко Пекельний.

А одна із глав цілковито й повністю присвячена реактуалізації Києво-Печерського патерика, тексту, в якому вистачає і див, і дивацтв і чортівні. «Лазарус» дає симпатичне фентезійне пояснення і феномену воскреслих монахів, і стовпників. Це вже не кажучи, що всі відомі будинки старого Києва будуть заселені харизматичними персонажами. Тож «Лазарус», як і ще одне тогорічне фентезі «Темний бік будинку» Марини Макущенко, грається з творенням київських легенд й актуалізує підзабуту історію Києва.

Я чекіст, я людина, я нечисть

Екскурсія світом «Лазаруса» та дотепна інтелектуальна гра тривають довго. Та щойно це починає приїдатися, увага книжки зміщується з розслідувань Тюрина на його родинні таємниці та насування глобальної катастрофи. І тоді замість приємної інтелектуальної головоломки роман перетворюється на текст про проблему подвійної ідентичності, а «Лазарус» показує другу сторону свого обличчя.

 

Дволикості цьому фентезі не бракує. Зневажливе ставлення до нечисті аж ніяк не заважає поважним паннам з-поміж людей мати секс із перелесником, а поважним чоловікам homo sapiens – знімати собі на ніч мавок. Тобто в такий еротичний спосіб демонструвати домінування над людиноподібними (і страждати від своєї зверхньої легковажності). Що вже казати про подвійних агентів, політичні ігри й вічні інтриги спецслужб! І, звичайно, головна постать із подвійною ідентичністю – це сам Тюрин, який був звичайним шовіністом зі столиці імперії, але волею випадку помер і воскрес із мертвих, тобто перейшов з людей до людиноподібних. Серед переваг цих змін – збільшена в рази фізична сила героя і вагомий привід переосмислити свої імперські погляди. Серед недоліків – до слідчого причепилося характеристика «синьопикий», бо живий мрець не відрізняється здоровим кольором шкіри. Та й пахне він, як кожен мрець, – плоттю, що почала розкладатися (імперський чиновник, який буквально почав підгнивати – як іронічно). Тож для героя зміна виду стала причиною для тривалих рефлексій і самокопань, гідних канапи Фройда. І хоча Київ – не Львів і візит доктора Фройда сюди не організуєш, та психоаналітикиня в Тюрина таки з’явиться.

Поза тим психологічна проблема Тюрина надто нагадує розкол у хрестоматійному тексті Хвильового «Я (Романтика)». «Хто я?» – все частіше запитує в себе персонаж «Лазаруса». Чекіст чи людина (тобто людина чи нечисть)? Живий чи мертвий? Привілейований чи упосліджений? Кому я свій, а кому – чужий? І відповідь, до якої приходить цей персонаж, є важливою в контексті сучасної української культури. Адже Тюрин не обирає сторону, він мириться зі своєю подвійною природою та приймає і свою людську, і свою людиноподібну частини. А на знак примирення герой додає до свого прізвища через дефіс новий фрагмент. І така відповідь в контексті сучасного стану України є дуже цікавою. Бо, звісно, все, що описується в «Лазарусі» – це не лише про 1913 рік. Це передовсім про наше тут і тепер.

 

Читайте також: Олег Ільницький: «Хвильовий-комуніст – це не Каганович»

Ісус синьопикий

Інший цікавий момент стосується виду самого головного героя. Тюрин – відживлений, тобто він побував по обидва боки смерті. І логічно сказати, що цей герой (як і назва роману) відсилають нас до воскреслого євангельського Лазара. Але ні, беріть вище.

 

Десь наприкінці роману наче мимохідь згадується, що Тюрину 33 роки. Тож цей живий мрець, у якого є постійні претензії до батька, виявляється постаттю рівня Ісуса. І якщо той момент, що Тюрин воскрес після своєї смерті нас не сильно бентежить на початку роману (фентезі, чого там тільки не буває!), то подальший текст все-таки показує, що воскресіння героя – явище непересічне. Та й дитяча травма Тюрина надто добре пасує до з’ясування стосунків між Сином Божим і Батьком.

 

«Батьку мій, чому ти мене покинув», – прокручує в голові відживлений, звертаючись до проекції свого водночас ідеалізованого й демонізованого татуся. Зрештою, це з Його легкої руки герой несе свій хрест приналежності до нового виду. Тюрин б’ється над питанням, чому батько пішов з родину й подався фанатично гасати за артефактами Змія? Чи любив батько Тюрина і чому прирік сина на фатальні страждання? Тож в романі є і Месія, і упосліджені види, що чекають на Його прихід, що цілком закономірно. Описана в романі перша чверть ХХ століття – той час, коли апокаліптичні й месіанські образи активно приникали в літературу.

 

Релігія, яку сповідують у світі цього роману, відсилає до українського язичництва і віри в Змія – такого собі прадавнього принца-напівкровки. З одного боку, за цим божеством прочитується той самий хтонічний змій, якого вбивали герої казок усіх часів і народів. Але в «Лазарусі» це начебто логічне знищення світового зла подається з іншого боку. Вбитий Змій – це давня поразка і підкорення переможених, які втратили свій голос, права і престиж. Змій помер, а людиноподібні лишились. І от тепер ці переможені вірять у відродження свого божества, яке переверне панівну модель.

Той, кого не можна називати

Виникає одне прикінцеве питання. Якщо людиноподібні так муляють око людям, то чому останні досі не вивезли все це різноманіття видів кудись якнайдалі з очей в спеціальний заповідник чи резервацію (на той таки Труханів острів, де мешкають водяники). Але штука в тому, що на території нечисті відбувається виготовлення сухого варення – дивовижної речовини, яка вкрай потрібна, щоб підтримувати в тонусі нащадка імператора. І не варто недооцінювати роль цієї незримої постаті. Звісно, знаючи рік дії роману, кількість дітей теперішнього імператора та інші деталі книжки, не важко відчитати за ним сина Миколи II. Але не все так просто.

Сухе варення – це і наркотик, і речовина, що омолоджує й надає сили. І хоч світ 1913-го року тріщить по швах, та, здається, цей еліксир дасть нащадку імперії проіснувати значно довше, ніж відведений йому історією час. А все тому, що за цією постаттю можна прочитувати й відомого забальзамованого мерця з мавзолею, і реінкарнованого Петра І, і всіх російських вождів і диктаторів (із теперішнім включно). Коротше, це загадковий богоподібний російський фараон, що висмоктує всі корисні соки імперії для свого вічного існування. Зрештою, варення саме червоного кольору, наче нащадок імперії має смоктати кров з усіх своїх підданих (незалежно від виду чи політичних переконань). І без цього самого варення йому, головному упиряці роману, буде ой як не солодко.

 

Читайте також: Легенди про наш час: «Дитя песиголовців» Володимира Арєнєва

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект