Читомо > Казкарка > Автори та ілюстратори > Анна Хромова: «Потрібні книжки, які “спустяться” до щоденних дитячих проблем»

Автори та ілюстратори

Анна Хромова: «Потрібні книжки, які “спустяться” до щоденних дитячих проблем»

09.02.2015 0 Автор:

Анна Хромова, знана поетка, перекладачка, дебютувала з дитячою книжкою “Монетка”. У розмові з “Казкаркою” Аня розповідає, що спонукало її писати для дітей, яких книжок бракує дітям, як її синам живеться в полікультурному світі, про важливість перекладів дитячої літератури, а також про те, які книжки могли б розказати дітям про війну.

– Аню, тебе знають в Україні як талановиту поетку і перекладачку. І от виходить друком книжка для дітей – білінгва «Монетка» у видавництві «Братське». Це перша твоя книжка для дітей? Звідки інтерес до дитліту?

– Так, це моя перша дитяча книжка, дуже важлива для мене насправді. Я рада, що вона вийшла такою, якою її побачить читач. Для мене надзвичайно важить, що я не йшла на жодні компроміси зі своїми уявленнями про те, якою вона має бути, що я хочу сказати, як це має бути сказано. Так сталось завдяки чудовій команді, яка працювала над “Монеткою”: художниця Анна Сарвіра, редактори Валентина Вздульська і Лариса Боброва, перекладачка Оксана Лущевська, видавчиня Юлія Березенко – усі дивились в одному напрямку і мали спільне бачення. Працювати разом було суцільним задоволенням. Вважаю, що мені дуже пощастило.

А інтерес до дитліту у мене “від сохи”, тобто привили мені його мої власні діти. Я багато їм читаю, дивлюсь на реакцію, слухаю їхні міркування, розумію, що я, як мама, хотіла би бачити у книжці. Пишучи для малечі, я орієнтуюсь переважно на своїх дітей, на досвід спільного читання. А коли пишу для підлітків, то допомагає згадувати себе. До речі, надзвичайно шкодую, що десь загубився мій підлітковий щоденник. Думаю, став би нині у великій пригоді.

Як кожна мама, я постійно вигадую для дітей якісь історіїї. Деякі з них я записала, так з’явились мої перші дитячі віршики і оповідки. Але потім, коли малі стали трошки старшими, ситуація докорінно змінилась. Я отримую від них такий потужний потік ідей, тем, вигадок, жартів, що мені навряд чи колись вдасться опрацювати навіть невелику частину з цього багатства. Я завела собі звичку записувати за дітьми розмови і вислови, які здаються мені цікавими або смішними, занотовувати дещо з сюжетів їхніх ігор. Це надзвичайно надихає.

До речі, дуже раджу робити такі нотатки кожній мамі. Вони, по перше, будуть чудовим подарунком для дітей, коли ті виростуть. А по-друге, записи допомагають мамі зосереджуватися на цікавому, позитивному, приємному в материнстві, а ще – фіксують її увагу на особливостях вдачі і світогляду дитини, на тому, як вона росте і розвивається. Це дуже важливі речі, які через постійні побутові клопоти так просто лишити за бортом.

– «Монетка» – історія про звичайний день, який стає незвичайним. Мені здається, в українському дитліті за всіма казками і фантастичними вигадками бракує якраз такої апології буднів. Перший день у дитсадку. Історія про те, як хлопчик навчився застібати курточку. Історія про дівчинку, яка вперше сама зав’язала хвостики… А ще просто катастрофічно бракує гумору і доброзичливої іронії. Чи це так?

– Мені також цього страшенно бракує. Звісно, казки і вигадки посідають дуже важливе місце, без них нікуди. Але потрібні також книжки, які би “спускалися” до щоденних дитячих проблем, завдань, негараздів, успіхів. Звісно, кожна хороша книжка несе в собі і універсальні цінності, але крім них такі книжки стають у пригоді в повсякденному житті. Вони потрібні і дітям, і батькам.

Дитині така книжка допомагає проживати щоденні ситуації, розуміти, що не лише їй страшно в перший день в садочку або складно застібнути курточку. Так, вона бачить інших дітей, дещо їй пояснюють батьки. Але не все можна сказати. Скажімо, сестричка постійно відмовляється ділитися з братиком. Письменник має можливість розказати, як складно подолати цю маленьку жадібність, як вона мучить, як дівчинці щоразу хочеться кричати і тупотіти ногами від самої думки, що хтось візьме кілька її кубиків. Прочитавши таку книжку, дитина бачить, що вона не погана, бо відчуває жадібність, що це проблема всіх людей, і вона з нею, так само як і всі, може впоратися.

1100

Для батьків такі книжки я вважаю взагалі незамінним інструментом. Добре, якби прийшовши до книгарні, ми могли попросити книжечку на ту тему, яку постійно проговорюємо з дитиною, яка чомусь забуксувала, або книжку, де цікаво і грамотно описане те, що саме ми саме зараз хочемо дитині розказати. Так, є дитячий мастрід, класика, золоті казки, які ми всі із задоволенням купуємо і читаємо, але часом потрібна прикладна книжка – про народження молодшого братика, про те, що не можна ходити з мокрими ногами, про те, як весело поїхати на вихідні до бабусі.

А гумор і фантазія в таких історіях просто незамінні. Це ж щоденна магія. Батьків такий виклад надихає більш творчо, легко, нетрадиційно підходити до щоденних складнощів спілкування з дитиною. А для дітей сміх – найпевніша зброя проти страху і невпевненості у власних силах. Про значення для них фантазії я й говорити не буду.

– Ти стежиш за дитячою літературою в Ізраїлі? Чим вона цікава?

– Я її осягаю разом зі своїми дітьми. Тобто поки що коло моїх інтересів – книжки для дошкільнят. Але уже тут видно загальну тенденцію. Це в першу чергу надзвичайне різноманіття, величезна кількість перекладів і тяглість традиції.

Ізраїльська література, зокрема дитяча, дуже молода. Не дивно, що дуже багато казок, віршів і пісень перекладено і переспівано. Крім того, письменники і поети приїздили і приїздять з усього світу, і кожен хоче принести те найкраще, що є в культурі його країни виходу. Наприклад, є казка Левіна Кіпніса про “Елієзера і моркву” – натуральна “Ріпка”, лиш з бенкетом на все село у фіналі. А казка Ноемі Бен-Ґур “Чи можна попросити шматочок цукру?” – це сюжет про безтолкового Коника-стрибунця і працьовиту Мураху, тільки закінчується він не мораллю, а спільною веселою вечерею. Дуже багато перекладів з американської дитячої літератури. І що цікаво, для засвоєння перекладів немає психологічного бар’єру. Наприклад, не такий уже старий американський Library Lion сьогодні є чи не в кожному садочку, ніхто не зважає, що це не оригінально івритська книжка.

Але я не хочу, щоб склалось враження, ніби мало що пишеться на івриті, це зовсім не так. Пишеться і видається багато, і багато абсолютно оригінального і дуже хорошого. Є класичні речі, а також книжки на всі випадки життя – до свят, про дитяче повсякдення. Основним форматом книжок для дошкільнят є книжки-картинки.

Ще мені дуже подобається традиція перевидавати “золоту класику” завжди з тими самими ілюстраціями. Є книжки, які виходять впродовж трьох-чотирьох десятиліть з тими самими малюнками. Такі ілюстрації стають брендами, іграшки і речі з ними самі по собі стають пропагандою читання. Крім того, в цьому є щось ностальгійно-патріотичне, як на мене.

– Твої діти ростуть у двох культурах відразу. Розкажи трішки про цей досвід.

– Навряд чи можна сказати, що вони ростуть в двох культурах. Можливо, якби ми з чоловіком намагались створити у них враження, що вони інакші і їхній дім де-інде, то цього ще можна було б досягти. Та ми не намагаємось цього робити, навпаки. Вони перш за все ізраїльтяни. І я знаю, що рідною мовою вони вважатимуть іврит, а запах мандаринів асоціюватиметься з домом так, як у мене – запах яблук. Тобто мені довелося в певний момент змиритись з тим, що мої діти – носії іншої культури, що вони відрізнятимуться від мене дуже і дуже сильно. Це може лякати, але я ставлюсь до цього філософськи. Скажімо так, я знала, на що іду.

Що я намагаюсь робити, то це транслювати їм ті знання, які можу, якими я володію. Навчити їх мови, показати літературу, фольклор, розказати про якісь культурні або історичні аспекти. Це розширює світогляд і розвиває. Мені подобається, наприклад, що вони білінгви. Вони живуть в полікультурному суспільстві, і я рада, що маю можливість дати їм відчути це “на власній шкірі”.

– Обидві твої країни – Україна і Ізраїль – у стані постійної загрози. Це впливає на твою творчість?

– Ох, хіба це може не впливати. Війну неможливо припинити осмислювати, вона болить, до неї неможливо звикнути. І до того, що вона породжує – до смерті, ненависті, страху, жорстокості. Щоразу ставиш собі ті самі питання, щоразу наново шукаєш на них відповіді. І щоразу не знаходиш.

– Я знаю, що ти працюєш над перекладом повісті у віршах про війну. Розкажеш більше? 

– Дякую тобі за це запитання. Книжка Тірци Атар “Від війни плачуть” дуже важлива для мене. Моя заповітна мрія, аби хтось з українських видавців зголосився видати її в Україні.

Ідеться про невеличку повість у віршах, написану від імені семирічної дівчинки. Іде війна,  батько дівчинки несе військову службу, дівчинка чекає на нього, намагається осмислити події, співчуває, боїться, сподівається. Усе це прописано до такої міри природно, без пафосу, без романтизації і зайвої героїзації війни, але з чітким усвідомленням необхідності оборони. І що дуже важливо – у тексті немає ненависті, натомість дуже багато любові, людської гідності і співчуття.

Я почала перекладати цю книжку, коли моя українська подруга пожалілась, що їй бракує слів пояснити дітям, що відбувається в Україні. Вона говорила, що ще сама достоту не розібралась у своїх почуттях і думках і не годна знайти правильну тональність для розмови з дітьми. Тоді я згадала про цю книжку, яку брала в бібліотеці для свого старшого сина під час останньої військової кампанії в Ізраїлі.

– На твою думку, яких дитячих книжок бракує в Україні? 

– Усяких. Побільше всяких та різних. Хочеться різноманітності, відходу від звичних схем та уявлень, хочеться, аби Україна активніше долучалась до світових тенденцій в дитячій літературі і перестала пробуксовувати на звичних ще з радянського минулого стилях, формах і жанрах. Насправді, дуже би хотілося, щоб якомога активніше перекладалась українською світова класика дитліту, зокрема для найменших. Щоб, можливо, зникло упередження перед використанням перекладної літератури у навчальних програмах садочків, щоб батьки відкритіше ставились до форм і тем, яких не було у їхньому власному дитинстві. З історичних причин дуже багато часу втрачено. А діти ростуть зараз, вони не чекають, і запити у них цілком сучасні.

– Писатимеш далі для дітей? 

– Так!

Анна Хромова – авторка віршів, прози, перекладачка. Народилася 1982 року в Києві. Вчилася в Київській Політехніці на редактора. У роки студенства захопилась поезією, відвідувала літературний гурток «Перехрестя». У час та після закінчення навчання працювала за фахом. 2008 року переїхала з чоловіком до Ізраїлю, до міста Нетанія. Має двох синів. Одна з авторів колективної поетичної збірки «Jazzove Trio » (Київ: Port-Royal, 2005). Також серед авторів антології «АЗ, два, три… дванадцять – лист у пляшці: антологія авторського зарубіжжя» (Львів: ЛА «Піраміда», 2010) і «М’якуш: антологія сучасної української смакової поезії» (Харків: Фоліо, 2012). Співредактор віртуального літературно-мистецького часопису Zahid-Shid.Net. Лауреат конкурсів «Поетичні майстерні» (2003) та «Неосфера» (2006). Веде авторський блог mintsniff.wordpress.com

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe