Читомо > Інтерв’ю > Іґнацій Карпович: Копирсання у старих текстах – велика помилка

Інтерв’ю

Іґнацій Карпович: Копирсання у старих текстах – велика помилка

12.05.2016 0 Автор:

Польський письменник Іґнацій Карпович на цьогорічному Книжковому Арсеналі взяв участь у презентації роману «Сонька», який українською переклав Остап Сливинський та видала «Комора». Над цим текстом, який став одним із найбільш обговорюваних і найвище оцінюваних польських романів останніх років, прозаїк працював понад сім років.  

Він дебютував у 2006 році у видавництві «Чарне»,  у 2011 отримав нагороду «Паспорт «Політики», його романи чотири рази потрапляли до фіналу польського літературного конкурсу «Ніке».  

Читомо зустрілося у Києві з Карповичем, який розповів про межі втручання автора у видавничий процес, те, чому робота над «Сонькою» тривала так довго, чим роман подібний до казки та яке емоційне навантаження несуть порожні сторінки.

 

Про книги

Я беру активну участь у редагуванні, потім отримую варіанти верстки, того, як саме виглядатиме текст на сторінках. Крім того, завжди контролюю процес вибору обкладинки, дбаю, щоб вона була саме такою, якою я її бачу, яка пасуватиме роману.

Проте іноді видавець має іншу думку, інше бачення, однак то тільки спочатку. Потім він зазвичай все ж погоджується на мій варіант, бо де таке бачено – видавати книжку, на яку автор не схоче й глянути.

Обкладинка польської «Соньки», наприклад, була зовсім нетиповою для ринку стримана, в старому стилі. Це той випадок, коли обкладинка є тільки обкладинкою: містить  інформацію про заголовок, автора, видавництво й нічого більше. І виявилося, що польським читачам це сподобалося, вони оцінили цей мінімалізм.

43

Світлина krakow.pl

Не знаю, як в Україні, хоч краєм ока помічав і тут такі випадки, але в Польщі переважають обкладинки з фото чи кінообкладинки, бо це добре продається. Мені ж, навпаки, було вкрай важливо, щоб це не було фото, страшенно не хотів цього.

Власне, на цьому моменті моє втручання завершується.  Є, звичайно, моменти, які ми з видавцем обговорюємо. Хоч би й папір. Я, наприклад, можу сказати, що не хочу білого паперу, а хочу цупкіший і кремовий. Але щодо цього маю вже менший вплив, бо це рішення видавця. Так само зі шрифтами.

Хоч є такі письменники, які не мають впливу на те все, або ж це їх не хвилює. Вони можуть бути зацікавлені тільки написанням книжки, й на цьому їх робота закінчується. Я не такий.

Читайте також: Письменники-перекладачі про подвійне життя тексту

 

Про тексти

Перечитую свої видані книги тільки якщо це необхідно, бо зазвичай таки намагаюсь не читати, навіть на різних зустрічах. Однак інколи мушу повертатися до них.

Нещодавно ставили в театрі такий собі театральний міні-серіал у семи епізодах за книжкою «Балладини й Романси».  І для того, щоб написати адаптацію, я мав перечитати текст.

Та ж історія трапилась і з «Сонькою», коли робили адаптацію в драматичному театрі у Білостоці. Пишучи, я  мусив повертатися до тексту, однак у цьому випадку то було все ж трохи по-іншому, адже це було невдовзі після виходу книжки, і я ще не встиг дуже віддалитися від цього тексту.

Перший варіант «Соньки» з’явився 7-8 років тому. З того часу й до створення її фінальної редакції я написав 3-4 романи, між якими постійно повертався до «Соньки», розмірковував про цей роман. Тому можна сказати, що живучи іншими текстами, я водночас продовжував жити й «Сонькою».

13076911_1380297525329747_6992589342299640893_n

Я вносив зміни у «Чудо», мій другий роман. То були незначні правки в тексті, але, крім того, я цілковито змінив кінцівку. Причиною стало те, що пишучи «Чудо», я мав певний план, і ця книжка повинна була стати першою частиною трилогії.

Але так план не реалізувався, бо мене це перестало цікавити,  тому я й вирішив хоча б так закінчити цю історію, втілити все, що запланував на три книжки, в одній. Попередньо «Чудо» закінчувалося досить відкритим фіналом, тому спробував дати читачеві такий виразний сигнал про те, яким я бачив фінал цієї історії.

До решти своїх виданих  текстів я не повертався. Щось покращити можна завжди, але, як на мене, копирсання у старих текстах – велика помилка. Завжди можна щось змінити, домислити, переписати, однак тоді книжку ніколи не буде закінчено. Я намагаюсь цього не робити. Вважаю, що книжкою є те, що написано і закінчено в певний момент, і її треба такою й залишити.

 

Мені здається, що я самокритичний письменник.

 

У мене немає жодних проблем із сприйняттям критики чи зауважень редакторів. Коли я погоджуюсь із правками,  а погоджуюсь я часто, то моє еґо від того не страждає, воно не настільки велике, щоб я всім заявляв, мовляв, має бути тільки так, як я написав, а всі інші не мають рації. Ні, я дослухаюсь до порад, це допомагає і мені, і йде тільки на користь книжці.

Читайте також: Труднощі та веселощі перекладів з польської

 

Про «Соньку»

Насправді, все те, що маємо зараз, було готово вже тоді, сім років тому, тільки трохи по-іншому записане. Однак перший варіант «Соньки» був у 2-3 рази грубший, а я хотів його відфільтрувати, відкинути зайве й залишити тільки справді необхідні речі.

 

І виявилося, що це витинання тексту є значно важчим, ніж його написання.

 

Це стало своєрідним викликом для мене.  А потім деякі фрагменти ще потрібно було переписати наново. Це виявилося важко й забрало дуже багато часу. Тільки після семи років побачив, що «Соньки» виглядає більш-менш так, як я хотів би.

Роман складається з різних етапів життя Соньки: її оповіді й фрагментів театральної вистави. Це чимось нагадує такий собі фатальний колаж. Порожні сторінки книжки – це момент, коли Сонька втрачає все до кінця: родину, чоловіка, коханого Йоахима… І не вдається описати те все словами. Тому можна тільки окреслити місце, де могли б бути ці слова, але нічого більше. Цей порожній простір є простором для страждання, для молитви.

Таких жінок як Сонька було свого часу багато, хоч про них і не писали у польській літературі, бо вважали їх зрадницями. Однак була одна, яка стала прообразом. Мій дядько якось згадував про Соньку, жінку, у якої під час війни був роман з німецьким солдатом. І це стало початком, відправною точкою, довкола якої я створив усю цю історію.

Ця тема майже ніде не зустрічається. Однак, правду кажучи, не я її вибрав, то тема обрала мене, то Сонька мене обрала. Адже я народився на Підляшші, з перших років розмовляв з дідусем і бабусею по-нашому, «па-просту». Це був мій світ і цей світ, як і ця мова, відходить.

13071723_1380297225329777_5671883156736921054_o

Мої батьки – це останнє покоління, яке ще часом послуговується цією мовою в повсякденному житті. В такий спосіб я хотів залишити пам’ять про світ моїх бабусі й дідуся, про ту мову й те село, красиве, але часом жорстоке й у чомусь потворне.

Це був мій світ. Там мене виховали, там я провів перші 6-7 років свого життя, а потім завжди повертався. Зараз уже немає того села, вона виглядає вже зовсім по-іншому, ніж навіть 10-15 років тому.

Книжка є такою собі жорстокою казкою. Сонька, її історія втілюють приклад повоєнної долі. І тут мова йде насамперед про жінок. Вони теж зазнають втрат під час війни, платять свою ціну, однак при цьому не є бенефіціарами можливої перемоги.  Тобто їхня роль така ж, як і роль Соньки, бути чимось на кшталт худоби, найменш важливою частиною господарства, тоді як чоловіки мали більше шансів на виживання.

Можна сказати, що це такий міфічно-архетипний спосіб облаштування казки. Вона є схематичною замальовкою, і водночас чимось таким, у що можна поринути, де можна заховатися. Сонька аж до зустрічі з Іґорем сама собі так довго оповідала про свою долю й історію кохання, що вона перетворилась для неї на казку.

Читайте також: Український ринок перекладів: вхід за запрошеннями

Сонька вирішує поділитися з Іґорем, бо відчуває в ньому співвітчизника, свого. І як потім з’ясовується, він раніше мав ім’я Іґнацій, і родом з того ж краю. Соня не помилилася в своїй оцінці. Це по-перше. А по-друге, видалося мені, що може бути цікаво показати як люди, які, здається, зовсім протилежні, не пасують один одному, живуть в абсолютно різних світах, можуть знайти спільну мову.

 

Ми всі різні, але не настільки, щоб цілковито втратити можливість порозумітися.

 

Я вражений українським виданням «Соньки». Дуже красиво й естетично зроблена, й наче з якоюсь такою алюзією на польську обкладинку. Я задоволений книжкою, побачив її вперше тут, на ярмарку. Хоч раніше й затверджував обкладинку, проте не знав, що українське видання буде таким маленьким й квадратним, як коробка CD-диску. Мені це подобається.

572c7af8605bb

 

Про читачів 

Зустрічаюся з читачами в міру того, як виходять книги. Мені подобаються ці зустрічі, але за умови, що вони не дуже часті, бо це емоції, напруга, виснаження, бо контактую з великою кількістю людей. Тому, щоб не вичерпатися, намагаюся таких зустрічей планувати небагато, хоча після прем’єри книжки їх закономірно більше.

Зазвичай я спершу даю прочтитати новий текст  своїм друзям, яких знаю вже багато років, яким довіряю і думку яких ціную. Деякі з них ніяк не дотичні до літератури, але добре відчувають фальш.

Потім я редагую, враховуючи їхні зауваження. Тоді читають 2-3 особи, які фахово займаються літературою, вони пишуть невеличкі внутрішні рецензії про те, як читається текст, чи він вдалий, які є помилки. А тоді вже настає час редактора чи редакторів.

Стати професійним письменником реально, і я є тому живим прикладом. До того ж я живу не з кримінальних чи любовних романів, чи якоїсь іншої масової літератури, яка гарно продається, а з літератури амбітної. Проте це досить важко. Я не мав такого щастя – дуже успішно дебютувати.

Заробляти почав з четвертої книжки, тоді стало трохи простіше. Міг уже з того жити не займаючись нічим іншим. Тобто це можливо, але важко, особливо на початку.

Загалом, зараз процес промоції книжок у Польщі трохи змінився, пожвавися. З однієї сторони на краще, адже це стало робитися більш професійно, а з іншої сторони все більше відчутний вплив західного стилю, і не завжди це на краще, бо іноді складається враження, що якогось наповнення немає, і йдеться насамперед про показники продажів.

Читайте також: Любов і ненависть навколо Інституту книги у Польщі

 

Про Книжковий Арсенал

Книжковий Арсенал вразив своїми розмірами. Він дуже великий. Тут можна довго ходити й ходити, врешті пройти повне коло і почати спочатку. А якщо хтось раптом залишиться там, то може згубитися й не вийти ніколи. Загалом це просто фантастичне місця для організації великих ярмарків та різних культурних заходів.

Це чудово, що сюди прийшло стільки людей. Мені подобається вулична сцена з амфітеатром, видно, що це все зроблено для людей. Література літературою, та добре,  що про читачів тут не забули.

І ще одна річ, менш важлива, та все ж істотна, – мені дуже подобається фестивальна графіка і дизайн, зокрема широкоформатні плакати, дуже красиво й сучасно.

 

Світлини видавництва «Комора» 

 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
Нове з рубрики
artarsenal bookforum publish messe