> Інтерв’ю > Катажина Квятковська-Москалевич: У репортажі мусить бути «м’ясо»

Інтерв’ю

Катажина Квятковська-Москалевич: У репортажі мусить бути «м’ясо»

12.12.2016 0 Автор:

«Вбити дракона. Українські революції» – збірка репортажів польської журналістки і письменниці Катажини Квятковської-Москалевич про події в Україні від Помаранчевої революції до початку конфлікту на Донбасі. Книжки ще немає в українському перекладі, але про неї вже говорять. Її називають разюче відмінною від інших, написаних поляками про Україну: більш тверезою або ж песимістичною.

Українське видання в перекладі Андрія Бондаря готують до випуску Школи журналістики Українського католицького університету та Львівського медіафоруму у травні 2017 року.

Назва книжки нагадує про відомий усім пострадянським людям афоризм: «Дракона не можна побороти, бо той, хто його вбив, сам стає драконом». Серед героїв книжки – боксер Богдан Хмельницький, який був незаконно ув’язнений і став юристом; беркутівець, який віддано виконував накази влади; політтехнологи, які, як повії, готові обслуговувати кожного, хто дає гроші; повії, в домі яких панує сімейна ідилія. Вони формують єдиний образ України в процесі перетворення. «Влада завжди буде поганою, але треба розуміти, – каже Квятковська-Москалевич, – що справжній дракон живе всередині кожного з нас. І якщо його не можна знищити, мусимо дбати, щоб він був якомога меншим».

Авторка розповіла Читомо про муки, в яких народжувалась книжка про Україну «Вбити дракона. Українські революції» та як розповісти історію українських революцій у репортажах.

– Катажино, ви понад десять років спостерігаєте за подіями в Україні. Бачили багато подій, зокрема й трагічних, спілкувались із багатьма людьми. Чи були моменти, коли хотілося покинути книжку й не повертатись до неї?

– Постійно. Писання книги – це насправді страждання і мука. Моя книжка – це не одна історія, а добірка багатьох різних. Я думала, що на це піде стільки праці, як на десять репортажів. Але це не так: виявилося, що книга – зовсім нова форма, нове життя, яке виїдає тебе зсередини. Я ненавиділа процес писання.

Спершу я задумала книжку про Помаранчеву революцію. Коли почався другий Майдан, замість того, щоб писати, я збирала матеріал. Але не мала часу його опрацьовувати, бо треба було весь час передавати інформацію про події в Києві для польських газет. Це вимагало від мене бути на Майдані. Тим часом я хотіла вийти за межі столиці, збирати історії з регіонів. Я розуміла, що не можу роздвоїтись, і відчувала, що щось втрачаю.

Це був шалений час. Я ще й одружувалась тоді, у грудні 2013-го. Буквально кілька днів мала на організацію весілля, розуміючи, що в голові – тільки Майдан і книжка. Та найважче – це розшифрування розмов і саме писання тексту. Я дуже люблю спілкуватись, тому в мене завжди багато записів. Я розшифровувала їх рік.

DSC_0679_700x468

Хоча я була у вигідних умовах. У Польщі багато книг видається, але мало читається, й заробляти письменникам важко. А я мала стипендії від міністра культури і польсько-німецького фонду. Але писала довше, ніж розраховувала, тому стипендій не вистачило. Мій бідолашний чоловік мусив мене утримувати, адже я повинна була зосередитись на книжці. Завалила дедлайн, бо через другий Майдан концепція змінилась. Одного разу на мене напала творча криза, і, порушивши черговий дедлайн, я просто пішла на схил і кричала. Бувало, що над одним реченням я сиділа вісім годин, і нічого не спадало на думку. Але це дозволило мені уникнути поспішних рішень. Бо замисел – одна річ, а реалізація – зовсім інша.

Читайте також: Художня репортажистика: від Майдану і до сьогодні

– Але книжка читається буквально на одному диханні.

– Так, так. Що швидше читається, то довше пишеться. Вона була в кілька разів більшою, я її скорочувала, викидаючи зайве. Люблю цей етап, коли сиджу й думаю: «о, дівчино, навіщо ти стільки балакала?». Але кожна деталь важлива – в одному голосі одні емоції, в іншому інші. З голим текстом я не могла би працювати. Шкодую за деякими епізодами, які викинула. Наприклад, чудова історія про союз євреїв із Правим сектором у Дніпропетровську так і не ввійшла до книжки. Я не змогла її описати. Може, колись дозрію, поїду ще раз туди й напишу. В репортажі мусить бути «м’ясо», інакше він не вдався.

w128h1281385326502quote

Треба буде свідомою того, що не завжди розмова буде успішною, і не кожен текст вийде

 

– Наприклад?

– Пишаюся розділом із Мустафою Найємом – це, власне, яскравий приклад «м’яса». Мустафа говорить так зрозуміло й доступно, що можна не записувати розмову, а запам’ятовувати. Я за п’ять хвилин зробила матеріал на першу шпальту Gazety Wyborczej. Але для книжки – не те. Я знаю, що він не відкривається до кінця, дбає про свою репутацію – це його право.

Тоді я звернулась до його брата Масі – цілковитої протилежності Мустафи. Він приємний, доброзичливий, але говорить не дуже виразно, часто змінює тему. Мустафа порівнює вибір України між Європейським Союзом і Митним союзом, який пропонує Росія, із вибором між імпортним автомобілем, на який у нас немає коштів, тож потрібно брати кредит, і старою відремонтованою «Ладою», на яку грошей вистачить. Глибока метафора криється в тому, що їхній батько обирає стару «Ладу», а Мустафа – європейський комфорт:

«На новий автомобіль витратив би набагато більше, зате комфорт, безпеку, швидкість і надійність не можна й порівнювати. Якби я купував авто, грошей вистачало б на стару Ладу, але я би пішов в банк. Мусив би тугіше затягнути пояс, сплачувати внески, доливати пального, але комфорт мав би гарантований. Шкода мені життя для керування старим коритом», – каже він.

Я могла заспокоїтись, написати те, що сказав Мустафа, і не йти далі. Але я тому й люблю репортаж, бо він справедливий: коли не полінуєшся й пошукаєш, приходить нагорода. Я виявила, що те, про що говорив Мустафа, Масі зробив: узяв у кредит машину, вироблену на Заході. А потім, коли не міг сплатити кредит, то сховав автомобіль і не їздив на ньому, щоб не забрали.

DSC_0759_700x468

– Ви порушили досить дражливі теми – наприклад, російської пропаганди, підкупу українських журналістів. Чи не боялись ви, говорячи про це, що вам не повірять читачі?

– Я й не прошу мені вірити. Не розумію людей, які трактують текст як істину. Хоч би чий текст я читаю – нехай навіть самого Папи Римського – я завжди тримаю дистанцію. Це не означає, що я підозрюю кожного у брехні. Я пишу правду, але пропускаю її через себе, тому те, що я пишу, теж не треба сприймати як об’єктивну дійсність.

– Війна і криза змушують українців замислитись над причинами й наслідками. Одні кажуть, що Майдан спровокував війну, інші – що Путін давно планував такий хід подій. Яка ваша думка щодо цього?

– Не вірю, що в Кремлі сидять якісь геніальні стратеги, які запланували те, що сталось. Але, на мою думку, хаос є ще небезпечнішим, бо він наче розливається світом. Та парадокс історії полягає в тому, що її знаки невидимі. Вже тоді, коли Донбас спалахнув як стіг сіна, стало зрозумілим, що ця пожежа спровокована. Я не політолог – роль Путіна цікавить мене менше, ніж те, що сталось із звичайними людьми, які у 2012 році махали державними прапорами, а за два роки були готові вбити людину, що носить синьо-жовту стрічку. Я це бачила й була шокована, що символи їхньої держави стали контрабандою.

Читайте також: Воєнна репортажистика: історії, що мають бути розказаними

– Декомунізація, що зараз відбувається в Україні і Польщі, засуджує символіку тоталітарних режимів. Разом з тим покликана виховати якесь почуття патріотизму і самовизначення. Це принесе користь?

– Я маю на це суперечливий погляд. З одного боку, вважаю, що це добре, і це треба було зробити. Не випадково один із моїх героїв іде вулицею Маршала Жукова. Я відчувала, що це не просто назви. Ці вулиці, пам’ятники конструюють дійсність. Сама не раз звертала увагу на те, як це впливає на моїх героїв.

З іншого боку, небезпечно перегнути палицю. Саме так сталось у Польщі. Наприклад, у Познані змінили назву вулиці Маяковського на «Двох біскупів». А я вважаю, що Маяковського потрібно було залишити, адже він був чудовим поетом. «Армія Людова» змінилась на «Армію Крайову», кожна друга школа стала імені Івана Павла ІІ – як Ататюрка в Туреччині. Словом, я поважаю назви, пов’язані з героями Небесної сотні, але треба бути обережними, щоб декомунізація в один момент не перетворилась на пародію.

– У книжці також багато рефлексій, риторичних питань, філософських роздумів. Наприклад «Бо що то за держава, яка дозволяє бити своїх?» А яка, на вашу думку, ідеальна держава?

– Така, що не гризе громадянина, є приязною до людей. Ідеального суспільства немає, але найкраще я почуваюсь у Швейцарії.

Читайте також: Художній репортаж: факт чи вигадка

Світлини Влада Машкіна

blue-line

.

Раніше на Читомо з’явилися інтерв’ю з польським репортажистом Вітольдом Шабловським,  

австрійським журналістом Карлом-Маркусом Ґаусом та українською журналіскою Наталкою Гуменюк.

Вам  неодмінно буде цікаво прочитати про українців у Польщі та поляків в Україні у збірці художніх репортажів «Асиметрична симетрія»,  

українські репортажі з Близького Сходу, а також з Донбасу, Лаосу, Китаю.

Рекомендуємо пригадати огляди Євромайдану у книжках та видань про Майдан-2004.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi