> Видане > «Агапе агов» Вільяма Ґеддіса: по той бік лабіринту

Видане

«Агапе агов» Вільяма Ґеддіса: по той бік лабіринту

19.12.2016 0 Автор:

Вільям Ґеддіс. Агапе агов /

переклад з англійської Максима Нестелєєва. – К.: Темпора, 2016. – 136 с. 

Якщо мистецтво протягом усього минулого століття намагалось з’ясувати свої власні межі, позбавляючись класичної опозиції між красивим і потворним, то у літературі подібна ситуація була у контексті опозиції форми та змісту. Починаючи з модерністів, поступово набирала обертів безжальна машина постмодернізму, яка чим далі, тим інтенсивніше працювала над розмиттям усіх можливих кордонів (згадаймо архітектурне гасло Леслі Фідлера: «Перетинайте кордони, засипайте рівчаки»), перетворюючи літературу на великий культурний експеримент.

І в якийсь момент почали скасовуватися всі попередні механізми роботи художнього тексту: Ален Роб-Ґріє у «Ревності» позначає деяких своїх героїв лише ініціалами, дозволяючи читачу самому назвати персонажа; Семюель Беккет у «Чекаючи на Годо» відмовляється від опису подієвого фону, адже той теж ні до чого вже не реферує; Джон Хоукс у «Канібалі» змінює історію нацистської Німеччини, показуючи ерозійність реальності. Все це врешті і створило ґрунт для такої літератури, де читач не просто насолоджувався текстом, а мимоволі сам перетворювався на автора, героя, елемент декору – або й взагалі втрачав своє значення.

Зважаючи на це, фігура Вільяма Ґеддіса виявляється особливо важливою, адже він опинився в епіцентрі першої хвилі американського постмодернізму, коли текст став настільки відкритим для усіляких практик зі свідомістю, зокрема й читацькою, що мимоволі вбирав у себе все, наче чорна діра, утворюючи десь на протилежному боці нову галактику. Тому, з одного боку, поява повісті «Агапе агов» українською стає можливістю відкрити для себе суттєвий пласт того феномену, що серйозно змінив літературний ландшафт другої половини ХХ століття.

З іншого ж, останній текст Ґеддіса, своєрідний спадок всіх наступних постмодерністів, злякає більшість читачів своєю стилістичною та композиційною складністю. До того ж, не зовсім зрозуміло, звідки прийшло рішення ознайомити аудиторію саме із цією фігурою (і саме з останнім текстом класика), адже у нас не перекладеними є чимало письменників постмодерного канону, зокрема Джон Барт, Ішмаель Рід, Джин Ріс і багато інших. Втім, вочевидь, перекласти невеличку повість набагато легше, ніж пропонувати дебютні величезні полотна, тому навіть з огляду на таку прагматику поява книжки має свою логіку.

011

Якщо спробувати описати сюжет повісті, то вийде історія безіменного персонажа на смертному одрі, який намагається вхопити і передати різноманітні образи навколишнього світу завдяки потоку своєї свідомості: «не можу побачити скан кістки не можу побачити голку у вені крап-крап бозна-яка година за годиною нова процедура (…) Не бачу протилежного боку кімнати усе пляма це преднізон тож вони перевіряють очі, але читати я можу чи не так» (с. 17-18). Як бачимо, Ґеддіс відразу кидає читача у вир образів, непов’язаних між собою ані певними семантичними зв’язками, ані хоча б розділовими знаками. Якщо Джойс в «Уліссі» готував свого читача до фінального потоку свідомості, занурюючи його у глибини несвідомого поступово, то Ґеддіс часу на підготовку нам не дає: все відбувається тут-і-тепер. Втім, головний герой і сам розуміє це, демонструючи прекрасний приклад самоіронії, яка не є чужою, хоча й геть не визначальна для письменника: «я не можу навіть зробити вступ, бач оце те в що я маю вступити поки всю мою працю хибно не зрозуміють і не спотворять і, і обернуть на карикатуру бо вона і є карикатура» (с. 6).

Читайте також: Що ми знаємо про американський міф?

Головний протагоніст не стільки оцінює своє життя, скільки намагається взагалі відрефлексувати: чи варто будь-кому жити у цьому світі, сповненому болю і страждань? Як наслідок  безмір прихованих цитат і алюзій на ключові подій модерну, зокрема його поразки і втрати. В результаті на такій невеличкій текстуальній площі цитат виявляється чи не більше, ніж власне «оригінального» тексту, тому читання нагадує прокладання непевної стежки крізь густі лісові хащі.

Автор нанизує образи, як ті намистини, ускладнюючи процес сприйняття настільки, що свідомість просто не встигає перемикатись із одного враження на інше. Врешті, забутьте про естетичні відчуття і переживання, хоча й щемких моментів тут також вдосталь: повість радше нагадує дадаїстський колаж, зліплений з елементів найрізноманітніших культур – грецької, середньовічної, низової, американської. Не важко зрозуміти, що Ґеддіс не надто лояльно ставиться саме до своєї культури, особливо масової, пов’язуючи її передусім із корпоративними схемами і корпоративним духом. Тому технічно ця повість, безумовно, є типовим постмодерністським текстом; щоправда, тут багато чого якраз від модернізму і його цінностей  подумати хоча б про елітарність та замкненість Ґеддісової повісті на себе.

line_blue

Однак найважливіша лінія в «Агапе агов» – ностальгія за класикою, визначеністю, референтністю та порядком

line_blue

Звісно, найкращим об’єктом, що втілює все це, є антична Греція, де й знаходиться «агапе» – любов універсальна. У кінцевому підсумку, персонаж Ґеддіса ностальгує саме за справжньою любов’ю, хоча й боїться собі – і нам також — у цьому зізнатись.

В якийсь момент текст американця починає нагадувати не менш щільний і компактний роман Ґюнтера Ґрасса «Моє століття»  своїм наміром схопити траєкторію покаліченого віку. Однак якщо Грасс все ж вибудовує свою оповідь лінійно, то текст Ґеддіса нагадує розгортання та водночас згортання стрічки свідомості, що своєю чергою може нагадати й іншу стрічку  Мьобіуса: «(…) прокляв шлях до цього непередбачуваного всесвіту де порядок є найменш ймовірним а хаос найвірогідніша ймовірність і випадковість переконала Вінера що не Айнштайн не Планк чи Гайзенберґ а саме Віллард Ґіббс зробив першу визначну революцію у фізиці двадцятого століття та мені не про це йдеться, не це я намагаюся пояснити, ні» (с. 8). До такої метафори часто вдаються критики, коли намагаються охарактеризувати тексти постмодерністів  і не дарма, адже читання перетворюється на блукання одними й тими ж стежками лабіринту – ще одного важливого образу, який з легкої руки Борхеса став наріжним для всієї літератури постмодернізму. Правда, монологічна манера письма може нагадати вибагливому читачу також і австрійського прозаїка Томаса Бернгарда, відомого частим використанням подібного прийому.

Читайте також: Американські бестселери 2015

Однак Ґеддіс, як і більшість передбачливих постмодерністів, залишає підказки на сторінках своєї повісті: вони-то і можуть вивести з лабіринту нескінченних асоціацій і безупинних натяків. Над цим клопітливо попрацював і перекладач, який також залишив коментарі наприкінці книги. В якомусь сенсі, для багатьох відважних читання цих коментарів складатиме значно цікавіший модус роботи з текстом, аніж безпосереднє ознайомлення з повістю Ґеддіса.

line_blue

Тому виходом із безкінечних тісних коридорів «Агапе агов» є, як не дивно, правильна послідовність інтерпретацій/підказок

line_blue

Здається, що ось таким чином текст врешті набуває якогось цілісного характеру, але навіть на цьому мета-рівні Ґеддіс випереджає читача: насправді інтерпретації витворюють ще один, не менш химерний лабіринт. Іншими словами, не відомо, звідки починається те розуміння та чим воно закінчується, оскільки ніякого розуму чи раціональності нема; а що є? Лише потік мислення як потік життя.

Напевно, десь до цієї картезіанської істини і повертається Ґеддіс, тому й герой «Агапе агов» так інтенсивно, навіть істерично відпускає свої думки, намагаючись зачепитися за береги життя, реальності, зачепитися за людей. Якщо піти трохи далі, можна побачити  повернення тут відбувається чи не до Платона й самототожності мислення/мови: «достоту то не частина тебе відтоді як ти не можеш їх контролювати але вони можуть змусити робити те що ти інакше не робив би поки ми дістанемося до черевомовців про яких ти чув від Арістофана та Платона» (с. 20).

Читайте також: Американські письменники про улюблені книгарні

Чим далі – тим більше відсилань до космологічної філософії, античної трагедії, скульптури, архітектури, тобто усього «сфероподібного» космосу. Можливо, це навіть своєрідна ностальгія за тим світом, де питання мали відповіді, а лабіринт, тобто життя, завжди мав вихід, яким би тяжким не був шлях. Можливо, це навіть ностальгія за молодістю «яка могла будь-що»  тим епіцентром життя, до якого Ґеддіс буде повертатися стільки разів, скільки годин читач блукатиме у його повісті. А втім, для чого лукавити? Всі ж бо знаємо, що саме знаходиться по той бік лабіринту, однак із усіх сил намагаємося про це забути. Залишаючись  до певного часу  по цей його бік.

napys1

  • тим, кому «Райдуги тяжіння» Томаса Пінчона замало;
  • поціновувачам інтерпретацій і коментарів, а не самих текстів;
  • інтелектуальним снобам і відмінникам, які хочуть отримати «А» на курсі «Постструктуралізм».

napys2

  • тим, кому «Райдуги тяжіння» Томаса Пінчона забагато;
  • тим, кого тіпає від слова «постмодерн» і «дискурс»;
  • любителям сюжету, композиції та ієрархії.

 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
Нове з рубрики