uncategorized

.

Екранний світ Сергія Параджанова. – К.: Дух і літера, 2014. – 336 с. – 32 ілюстр.

Сергію Параджанову цього року могло б виповнитися дев’яносто років. До такої дати у видавництві «Дух і літера» вийшла збірка «Екранний світ Сергія Параджанова», читання якої можна доповнити альбомом «Колаж. Асамбляж. Предмет». В альбомі зібрані роботи Параджанова як художника, а статті з «Екранного світу» зусібіч аналізують кінематографічний доробок Параджанова-режисера.

.

.

У збірці знайдете тексти кінознавців як із радянських України, Грузії, Вірменії, так і зі США, Франції, Польщі. Частина з них написані властивою академічним кінознавцям мовою, але є також есеї та нариси-спогади. Дехто з авторів та авторок віднаходить у Параджанова сліди Ієронімуса Босха, Рене Маґрітта і навіть Джованні Бокаччо, а хтось відчайдушно намагається налагодити діалог солідарності СРСР та Заходу:

«Те, що відбувається з вашими художниками, так само стосується нас, як і те, що відбувається з нашими, стосується вас» (Герберт Маршалл «Справа Серго Параджанова»).

Упорядники збірки не включали до неї нищівних статей про персону Параджанова та його творчість, написаних у період репресій режисера. Хоча можливо, нам варто було б їх почитати – задля розуміння настрою епохи. З того періоду, щоправда, є стаття Івана Дзюби, але її автор був по один бік барикад із режисером «Тіней…».

Шість із семи розділів книжки присвячені окремому фільму Параджанова. Кількість статей не намагалися зрівняти: якщо про «Тіні забутих предків» та «Колір гранату» нам пропонують по шість-сім матеріалів, то розділ «Акоп Овнатанян» містить лише один текст. Фільми, зняті до «Тіней забутих предків», оминули увагою як «ще не параджанівські», згідно з думкою кінознавців. А це вісім картин, половина з яких – повнометражні. Немає окремого розділу і про «Сповідь», останній і незавершений фільм Параджанова.

Не обов’язково починати читати «Екранний світ» із першого розділу, навіть якщо ви в захваті від усіх фільмів Сергія Параджанова, від «Тіней…» до «Ашик-Керіба». До прикладу, на початку вміщена стаття радянської кінокритикині Неї Зоркої «З історії радянського кіно», в якій авторка трохи передала меду. Але якщо ви все ж почали з «українського Параджанова», то зверніть увагу на текст Вадима Скуратівського, який вписує попередні, непомічені фільми режисера в кіно-пенталогію, що завершується «Тінями…».

Кадр з фільму “Колір гранату”

Вже в дипломній роботі «Андрієш» Скуратівський знаходить натяки на «Тіні…». На його думку, це «зовсім не “примітивний” дебют, а “алгоритм”-примітив, який передвіщає у своєму осерді склад прийдешнього в історії кіношедевру». А щодо фільмів, знятих Параджановим на Київській кіностудії протягом 50-х років, Скуратівський зауважує, що «у них немає щонайменшого – естетичного – хабара побутовому реалізмові, будь-якій побутовій правдоподібності, до яких настільки енергійно спрямовувався основний потік тодішньої радянської кінопродукції».

Також деякі цікаві факти про «Андрієш», зокрема реакція Олександра Довженка на цю дипломну роботу та подальша міфотворчість самого Параджанова довкола фільму, містяться у статті Сергія Тримбача з розділу «Постскриптум», одному з небагатьох текстів, написаних спеціально для збірника.

Читайте також: Книгу про Параджанова презентували його друзі й молоді кінознавці

А після «Тіней…» перейдіть до розділу, присвяченому фільму «Київські фрески». Хоча фільм і мав темою Вітчизняну війну, але так і не був знятий повністю через «конфлікти з владою». Джеймс М. Стеффен назвав «Київські фрески» «найсильнішим з-поміж нереалізованих сценаріїв Параджанова після “Сповіді”». Після його ґрунтовної статті, де вміщені уривки сценарію та докладний аналіз стилю все ж таки відзнятого 13-хвилинного матеріалу «Фресок», ви матимете враження, що бачили цю картину на великому екрані.

Кадр з фільму “Київські фрески”,1966 р.

Підозрюю, немає людини, яка не дивилася б «Тіні забутих предків». Щодо решти фільмів Параджанова не маю певності в цьому, тому цей збірник – чудовий путівник для маршруту творчою біографією режисера для початківців, а окрім цього – корисне постпереглядове чтиво. Фільми Параджанова залишать чимало питань, на які можна шукати відповіді у збірці.

«Позбавлені можливості розуміти вірші, прочитані грузинською, вірменською чи перською мовами, ми поглинаємо зображення», – писав французький славіст Жорж Ніва про «Колір гранату».

Може здатися, що «Екранний світ Сергія Параджанова» показує режисера лише з одного боку: як генія-страдника, творця шедеврів. Щоб переконатися в протилежному, раджу спинитися на статті «За канвою канви», у якій Кирило Разлогов аналізує, чому фільми Параджанова набули репутації «найвищої естетичної респектабельності». Натрапимо на висновок, який стосується фільму «Ашик-Керіб», який комусь може здатися суперечливим, комусь – неприпустимим, але він вносить різноманіття у загальну позитивну інтонацію книжки. Порівнюючи фільм зі східним базаром, де різниця в якості представлених предметів нівелюється самою суттю базару, Разлогов завершує:

«У цьому контексті екранний варіант «Ашик-Керіба» мені бачиться новим експонатом великосвітського кітчу, дотепно вигаданим виробом… розрахованим на успішну містифікацію поважної публіки, що всуціль складається з витончених естетів, які наївно вважають, що вони нарешті знайшли твір, який відповідає їхнім високим критеріям».

• кінознавцям;
• сінефілам;
• ловцям образів, метеликів та снів;
• переконаним, що кращого за «Тіні…» Параджанов не зробив.

• якщо маєте PhD за напрямком Film Studies;
• переконані, що тексти про кіно – марнування паперу, а їх читання – марнування часу;
• вважаєте, що кількість зірочок у рейтингу фільму – найліпший показник якості.

До речі, про Параджанова: радимо роздивитися альбом Колажі. Графіка. Твори декоративного мистецтва