Читомо > Видане > Листи Лесі Українки: модерна драма на межі століть

Видане

Листи Лесі Українки: модерна драма на межі століть

18.10.2017 0 Автор:

Леся Українка. Листи: 1898–1902 / Упоряд. Прокіп (Савчук) В. А. —  К.: Комора, 2017. — 544 с.

Українське літературознавство часто набуває реабілітаційно-виправдовувального модусу. Якщо ми не плачемо за авторами, знищенними режимом, то виправдовуємося, що у нас все було: і класицизм, і бароко (ще і яке!), і модернізм. Тож література постає гармонійною синусоїдою Дмитра Чижевського, де одне покоління змінює попереднє, ніжно, по-гарольдблумівськи знищуючи власних батьків – звична схема для народів західноцентричного канону.

Леся Українка – козирна дама у роздачі «наш повнокровний модернізм»: якщо у нас була авторка такого рівня, то українському модернізму годі закинути неповноту або ж слабкість. У цих перегонах аргументів і докладному аналізі поетики «нашої Лесі» дослідники впадають у крайнощі: або не бачать за творами живої людини, або вірять в те, що «Леся Українка – просто хвора жінка, яка хотіла любові». Однак досліджуючи біографію, завжди варто дотримуватися human first принципу: йдеться не про письменників, які також були трішки людьми, а про людей, які писали, перетворюючи власні переживання, враження і навіть прочитані чужі книжки на тексти.

Читайте також рецензію на перший том листів Лесі Українки

«Леся Українка. Листи 1898–1902» – другий том листування письменниці з її сучасниками (у першому томі вміщено листи 1876–1897 років), що охоплює, напевне, найбурхливіший період життя Лесі Українки. За ці п’ять років вона переживає смерть коханого Сергія Мержинського, пише блискучу драму «Одержима» (1901), відвідує Берлін, Сан-Ремо, Ялту, Одесу, має низку нападів хвороби, активно листується з Ольгою Кобилянською, Агатангелом Кримським, Михайлом Грушевським, Іваном Франком, Сергієм Єфремовим. Трансформується і стиль письменниці: після наївно-романтичної «Блакитної троянди» письменниця створює трагічну, зрілу драму «Одержима», яку, до речі, було написано протягом однієї ночі біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського.

Lesya_Kn_2

У «Листах 1898–1902» також вміщено колекцію портретів Лесі Українки, її друзів та родичів, фотографії будинків, пейзажів і навіть автографи листування. Також вперше повний епістолярій цього періоду подано без купюр, а уривки, раніше вилучені цензурою, виділено курсивом. Таким чином читач може порівняти «канонічно-прометеївську» версію життя Лесі Українки із повними даними й побачити, як працює репресивний інструментарій ідеології. Адже у листах, так само як на фотографіях пізніше розстріляних партійців, «шкідливі» прізвища витирали, а суперечливі уривки «губилися» у процесі передруковування автографів.

Читайте також: Як усе було насправді: 6 книжок про українську літературу

Серед таких вилучених уривків, наприклад, окремі подробиці хвороби Лесі Українки та захворювань, на які страждали її родичів: «Я так і думала, що то дійде до такої істерії, — в нашій родині трудно не дійти до гострого стану, маючи вже завдаток на нервову слабість зроду….», «Сподіваюсь, що може їй доктор чим небудь спинить ту животову лихорадку (воно найбільш на лихорадку похоже). У всякім разі сподіваюсь собі з того всього нового припадку, бо й так ще не зовсім прийшла в себе, то не можу обьективно відноси тись ні до слабости Оксаниної, ні до її звичайного при слабости тону (ти памьятаєш, як то нас діймало часом при скарлатині?)». Напевне, в уявленні радянської цензури хвороби – це неприпустима слабкість, не притаманна «вічним революціонерам» і «дочкам Прометея».

line green
Інтертекстуальність листів цього часу захоплює: якщо раніше юна Лариса Косач більше описувала власні відчуття, переживання і побутові ситуації, то тепер авторка сміливо поєднує німецькі цитати, французькі ідіоми, польські словосполучення, покликання на європейську літературу – від П’єра-Жана де Беранже до Гейне – з одами кримському портвейну та роздумами про архітектуру, модерний живопис і музику.

line green

Втім, такий колаж не розпадається на окремі частини, оскільки більшість листів мають струнку структуру. Думка письменниці плине вільно, а ерудиція дозволяє гратися зі стилями та сюжетами, тож складається враження, ніби ми підглядаємо за імпровізацією віртуозного музиканта.

Начитаність Лесі вражає, однак ще більше вражає те, з якого легкістю вона поєднує літературу та навколишню дійсність – так, ніби вони існують для поетки в одній площині смислів: коли надворі дощ, вона згадує оповідання «Маяк Кровожерів» Доде; натякаючи на арешти своїх київських знайомих, серед яких Михайло Кривинюк, наводить цитату Алєксандра Пушкіна з «Євгенія Онєгіна» «иных уж нѣт, а тѣ далече»; а описуючи пригоди росіян за кордоном, наслідує стиль Джерома Клапки Джерома. Письменниця осмислює світ через літературні образи, вони для Лесі Українки реальні такою ж мірою, як люди поруч. А часом література стає реальнішою за життя, єдиним часопростором, у якому письменниця відчуває себе впевнено і затишно.

Почасти у листи прослизають родинні прізвиська та розмовні вирази, що ними послуговувались у родині Косачів: гуси – жартівливе назвисько молодших сестер Лесі Українки, уліти – літературні твори, що пишуться дуже повільно, лиси – так письменниця називала галичан. Ця приватна і неймовірно емоційна говірка, можливо, розчарує тих, хто вірить, що Леся Українка все життя писала високим літературним стилем, який з листів, драм і публіцистики можна одразу переміщувати у правопис, щоб ілюструвати зразкове вживання дієприкметникових зворотів та складнопідрядних речень. Однак для решти читачів образ письменниці стане об’ємнішим і ближчим: коли читаєш ніжні листи до «хтосічки» (Ольги Кобилянської), краще розумієш, як формувалися Лесині стосунки з близькими і як письменниця ці взаємини омовлювала.

line greenЯкщо з Кобилянською, Франком і Єфремовим Леся Українка чимало бесідує і навіть сперечається про власні твори, то з матір’ю, Оленою Пчілкою, воліє більше говорити про побутові речі: бурю, яка трапилася у Ялті, місцеві скандали, нових сусідів, здоров’я родини або ж переклади класики.

line green

А навіть якщо вряди-годи авторка згадує свої твори, часто супроводжує згадку топосом скромності – то щодо «задовгого» монологу в «Іфігенії», то що Любові Гощинській (головній героїні драми «Блакитна троянда» – Б. Р.), можливо, варто «зовсім загинути для укр[аїнської] сцени», то просячи Пчілку відзначити невдалі місця у «Блакитній троянді».

Леся Українка неймовірно гостро відчуває тиск минулої традиції, всю вагу материного авторитету і брак визнання власних творів. Вона намагається вибудувати бодай хиткі містки між попередньою епохою і власною модерною поетикою, однак зазвичай, на жаль, зазнає поразки. Олена Пчілка, чиїх відповідей, звичайно, у виданні немає, до кінця життя дотримуватиметься консервативної позиції просвітника народу, недооцінюючи творчість дочки навіть після її смерті.
Як і в ранньому епістолярії, чимало місця у листуванні посідає історія хвороби Лесі: напади трапляються часто, інколи цілими днями письменниця не виходить «далі двору», через хвору ногу не може давати уроки, що складають велику частину її заробітку.

Читайте такой: Ростислав Семків про сильних жінок в українській літературі

Лікар Деріжанов стає для молодої жінки близьким другом і порадником, який допомагає їй долати туберкульоз – чудовисько, що заважає Лесі писати, а це ранить її навіть дужче, ніж побутові складнощі, пов’язані з хворобою. У важкі дні листи лишаються Лесиним «вікном у світ», способом вибудовувати стосунки – як з друзями, так і з коханими.


З-поміж критичного інструментарію, який варто було б застосувати до листів Лесі Українки, – не лише гендерне прочитання, а й порівняно новий напрямок історії побуту – історію відчуттів. Як на листування межі століть, епістолярій Лесі Українки – напрочуд сміливий. Вона не боїться описувати особисті переживання – страх, відчай, сподівання, нудьгу. І робить це щиро, безпосередньо, без Франкового пафосу подвижництва, посиленого патріотизму Павлика та Пчілкової повчальності. У листі Ользі Кобилянській письменниця просто, без риторичних формул зізнається, що важко переживає смерть Мережинського:

«Сьогодня як раз девьятий день по смерти мого друга, вже тиждень, як він лежить в землі. А я, бачите, жива, хоч не знаю, як сказати, — здорова, чи ні? Хвороби жадної не маю, та голова на плечах наче не моя, не слухають мене руки і дуже неохочо беруться до роботи. Нічого мені не хочеться, нічого мені не треба, я примушую себе хотіти і вмовляю, ніби те чи инше потрібне мені».

А в посланні Крижанівській-Тучапській Леся пише про останні дні коханого чоловіка, який, до речі, так і не відповів їй взаємність, як про найгірший період свого життя:

«Все это было безконечно тяжело. Послѣ моих писем к Вам и его, послѣдняго, к Вам (это было вообще послѣднее его письмо, больше он никому не писал) ему становилось все хуже и хуже и наконец я увидѣла высшую мѣру человѣческой слабос ти и несчастья, — я не могу и не хочу описывать Вам все это, т[ак] к[ак] знаю, что при жизни он был бы этим недоволен: он все время, не раз по ночам, просил меня заботиться, насколько в моих силах, о том, чтобы он не имѣл отталкивающаго вида по смерти, просил покрыть его вуалью, украсить цвѣтами, — он говорил, что это мой долг как друга и как поэта».


Тими днями Леся Українка переживала тяжкі муки екзистенційного вибору:

«Довольно, если я скажу, что в послѣдній день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутствіе его родных мѣ шало мнѣ впрыснуть ему морфій (меня упорно преслѣдовала эта отчаян ная мысль), если бы только я могла, я дала бы ему Gnadenstoss — Вы знаете, что это такое?» – який вплинув на її подальшу творчість і відбився в драмі «Одержима».

У листах цього періоду описано трагедію саме модерної людини, для якої індивідуальні, особисті переживання ближчі за загальноприйняті закони та принципи. «Тут», «зараз», «зі мною» для Лесі Українки важать більше, ніж дух, який «словом сильним, мов трубою, міліони зве з собою», і навіть більше за її власні ранні «досвітні вогні», які мають розбудити тих, «хто сни має милі».
Інша важлива сюжетна лінія у листах цього періоду – стосунки Лесі Українки з Ольгою Кобилянською.

Читайте також: Віра Агеєва про «не ті» канони

З великою ніжністю пише вона подрузі: «Хтось когось пассами гладить», «Хтось добре зробив, що не всім кланявся від мене, бо то не завжді варт. Нехай хтось без когось не журиться, нехай купить трембіту. Нехай пише, — хтось любить, як хтось пише», «Хтось дуже лінивий, але до когось писати не буде лінуватись. Хтось когось любить». Навіть прощається з Кобилянською Леся Українка тепло та кокетливо, словом «Па!», тоді як решті відписує довгі формальні «З глибоким поважанням» або ж «Мій привіт всім Вашим. Бувайте здорові».

line green

Ці листи втілюють мрію про ідеальний союз двох жінок, який існує на тому тонкому рівні, що його годі зрозуміти чоловікові. Інтелектуальний, емоційний, фізичний потяг, їхній valse melancolique на двох постають у листах до єдиної людини, яка Лесю цілком розуміла і повністю приймала, коханої «хтосічки».

line green

Крім листів, ретельно упорядкованих Валентиною Прокіп, видання містить низку фотографій. На них Леся Українка – молода красива жінка у модних сукнях, намисті й капелюшках, поруч з родичами, подругами й сестрами, на тлі моря, будинків та в інтер’єрах. Саме такою вона хотіла запам’ятатися нащадкам – сильною, красивою жінкою fin de siècle. Вірною собі у житті та на письмі.

.
napys1

  • Тим, хто вірить в силу українського модернізму
  • Поціновувачам тонкої еротики
  • Запиваючи портвейном
  • І розглядаючи разом із читанням фотографії

napys2

  • Ханжам
  • Тим, хто вважає, що чужі листи читати неетично
  • Коли хворієш

Читайте також: Нові прочитання до 140-річчя Лесі Українки

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe