Читомо > Видане > Олег Поляков як туманний троянець

Видане

Олег Поляков як туманний троянець

30.10.2017 0 Автор:

Поляков О., Хроніки туманної Трої: роман – К.: Вид. Група КМ-БУКС,2016. – 368 с.

Вже сама назва цієї книжки – «Хроніки туманної Трої» – натякає, що її треба поставити на полиці десь між «Парк «Перемога» Олексія Нікітіна й «Шизгарою» Сергія Батурина, бо він позірно продовжує київський метатекст цих двох авторів і тенденцію його писання останнього часу – здрібніння топосу до меж мікрорайону. Хай навіть більшого за населенням за середній український обласний центр.

У Нікітіна головна дія роману відбувається переважно в Дарниці, в околицях винесеного в назву парку, які промальовані ретельно й докладно, як в картографа. В Батурина – на Печерську в районі бульвару Дружби народів, який ще дійсно бульвар, ще не закатали в асфальт ряд дерев по його центру. В Олега Полякова таким центром романного всесвіту стала згадана вже в назві Троєщина.

Ось так береш книжку з полиці і думаєш по-гомерівськи: «Ось і Троя дочекалася на свого співця». Але варто книжку розгорнути і вчитатися, переконуєшся, що на цьому спільні риси зі згаданими двома достойниками й вичерпуються – якщо в Нікітіна й Батурина це ностальгійні київські історії 70-80 років ХХ століття, в Полякова це історія сучасна, і герої її не корінні кияни на своїх снобістських Печерськах, які поволі повчають доєжджаючих правилам комунального співмешкання – в Батурина аж до фізичної розправи з понаєхавшими – а якраз приїжджі мешканці столиці, якими, як в’єтнамцями, набита звичайна троєщинська квартира, де вони винаймають у трохи неадектватних лендлордів саме що «угол» і сплять покотом на зачовганому попередніми квартирантами матраці. Ну воно й не дивно – це ж Троєщина.

.
green.
Привід поговорити про Троєщину в Полякова значно печальніший – не розборки молодіжних банд й фарцовщиків, як в Батурина та Нікітіна, – а вбивство співмешканців й зникнення головної героїні, яку і підозрюють у вбивстві. Тож роман можна розглядати і як нівроку детектив, принаймні детективна його складова рухає сюжет.
.
green.

Показово, що слідчий міліціонер, який веде цю справу, мешкає у домі навпроти. Вікна у вікна з героями. І на місце пригоди просто їде у ліфті, не заходячи у відділок. Троєщина – впізнавана, екзотична, сучасний Вавілон – присутня на сторінках книжки усіма своїми родзинками: розбитими маршрутками до метро Петрівка, відділками міліції в яких багато курять, тролейбусними зупинками й бомжами на них, сусідством з однойменним селом Троєщина, в якому фасують по коробочках «в’єтнамську» «Зірочку» для сусідніх аптек, різновисокими будинками-вуликами дивної архітектури й розкрасу, базарчиками й кіосками, й тисячами людей, що спостерігають за кожним актом цієї драми.

Не тому, що їм цікаво, а тому що куди ж тут сховаєшся. І ось коли читач доходить до цієї простої думки, виявляється, що сховатися можна, і прихованого тут багато. Ціле паралельне місто. Як той підпільний китайський лікар-акупунктурник, в якого лікується головна героїня, не приписана до жодної київської поліклініки. Не приписана, бо не прописана. Слідчий, який натрапляє на сліди цього паралельного міста, поступово, крок за кроком, у пошуках свої пропалої підозрюваної  – прозріває.
.

hron-ki-tumannoyi-troyi

.
Ось тут саме час згадати про Ернста Теодора Амадея (далі – ЕТА) Гофмана і його твори та концепції. Він казав про два життя, два плани будь-якого міста – денне, бюргерське, напоказ, і нічне, приховане й містичне, аж до жахів і Лисої гори. Він і сам жив згідно з цими тезами – вдень пруський королівський чиновник, який, зокрема, вигадав прізвища всім польським євреям, що саме потрапили в його юрисдикцію і прізвищ до того взагалі не мали, а вночі – завсідник богемних пивниць і автор похмурих жахастиків про відьом, джинів і Мишиних королів.

Подивишся на його героїню вдень – дівчинка з пурєдної бюргерської родини, подивишся вночі – принцеса, яку треба рятувати від якоїсь халепи. Головна героїня Полякова відповідає саме цим критеріям, хоча не з бюргерської родини і вдень працює ложкомийкою десь у «Пузатій хаті» на Хрещатику. Але рятують її всю книжку геть різні й цілком антагоністичні персонажі. Й неввічливий принц цілком може отримати по потилиці обрізком труби від її ангела-хранителя.

І вирішується все цілком по-гофманіанськи. Якщо в ЕТА Гофман вигадав для цього чарівну «паралельну» країну Джинністан, Поляков відправляє героїв у закинуте місто десь в Австралії, виписане дуже докладно, не менш європоцентрично і найменш переконливо, саме як «паралельний світ», що не має нічого спільного ні з Австралією, ні з її аборигенами.

.
green.

Просто треба було відправити героя туди, куди найдовше летіти літаком з Києва. На пляж із кораловим піском і чарівними німфами в бірюзовому океані. Відсутність в океані акул лише підкреслює, що автор все вигадав.

.
green.

Як і  розкопки древнього міста. Історія цього вигаданого й загубленого в туманах міста, чиїми почесними консулами й виявляються виявлені настирним слідчим нетипові мешканці Троєщини, нагадує нам Чупиних «Бомжів Донбасу», де теж півкнижки читають історію непреконливого міста, з якого пішов Донбас. А походження самого автора з шахтарського Павлограду з Західного Донбасу, дозволяє все сприймати і в світлі останніх київських реалій – як поширені мотиви й таємне братство донецьких переселенців, отих касирок ця с Данєцка», які відмовляються говорити українською в до того мовно байдужих супермаркетах.

Щодо мови самого Полякова та його героїв – то це повністю україномовний Київ і Троєщина, які навіть дивують рівнем володіння мови пересічними мєнтовськими слідаками. Жодних ознак суржику навіть у бомжів. Що може бути й виправданим з урахуванням того, що бомж – колишній професор, схоже що з КПІ. Так, це ще одна таємниця описаного Поляковим міста, розкопки якого ведуться не в Австралії, а під Поштовою площею. Від професора до бомжа – один крок. А солідна дама – власниця квартири в середмісті може виявитися повією. Втім, якщо вірити авторові, і від дівчини з тацею брудних тарілок у фастфуді до принцеси в якійсь феєрії, на яку впевнено перетворюються останні сторінки роману, – теж всього один поворот долі.
.

41_main

.
Знаєте, панове кияни, оті таємні мережі земляків з інших українських міст та містечок, які традиційно зустрічаються на позначці власного міста на тротуарі під Головпоштамтом, щоб не заблукати, таки знають наше місто з якогось несподіваного аборигенам боку, і компаративно бачать його ще й містом неймовірних можливостей. За автором «Хронік туманної Трої» – просто казкових. Попри те, що дія протікає у невідомих корінним мешканцям, що мають власні кухні й антресолі з консервацією, закапелках і фастфудах.

Це вже друга практично не помічена критикою книжка Олега Полякова. Першою була «Рабині й друзі пані Векли», що вийшла у 2015. Мені тут підказують, що «Читомо» про неї, якраз, писало. Це вже другий дорослий автор, який останнім часом дебютував у притомному віці, маючи багатий життєвий досвід (Олег за освітою журналіст і довго працював у різних теле- та кінопроектах), і описує не свої юнацькі рефлексії й фантазії, а життя, як воно йому бачиться, з безумовним знанням того що на споді. Першим був Сергій Сингаївський з дуже потужним романом «Дорога на Асмару» про голод в Ефіопії. Який теж промайнув практично без згадок у пресі на інших ЗМІ. Хоча я теж писав. І теж почекавши рік, чи хтось з критиків не відрецензує, щоб це не виглядало як самообслуговування письменників. Але схоже, іншого шляху поки нема.

.

 

napys1

  • Всім, хто знає, що Київ – місто, де збуваються всі мрії, в тому числі дівочі, чи принаймні про це здогадується.
    .

napys2

  • Всім, хто знає, що мрії, в тому числі дівочі, збуваються в Києві не так, не тоді і не з тими, про кого нафантазували собі дівчата.
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe