Читомо > Видане > ПреКрасне письменство: 22 помітні книжки 2016 року

Видане

ПреКрасне письменство: 22 помітні книжки 2016 року

28.12.2016 3 Автор:
Беззаперечний факт: підбивати підсумки в сегменті художньої літератури куди складніше, ніж робити те саме з виданнями нон-фікшн. До того ж, присутня невідступна спокуса вибудовувати численні ієрархії: хто кращий, за кого кращий, чим кращий і чому? І це попри те, що літературна реальність уже віддавна противиться подібним спробам. Тому цього разу ми вирішили поглянути на рік, що минає, не з точки зору призових місць, а крізь призму системи номінацій – по-своєму дещо грайливих, але й таких, що здатні відобразити більш-менш реальну картину літературного 2016-го в Україні. Саме через це в окремих номінаціях йдеться одразу про два видання: головне тут не визначити переможця, а вказати на помітні книжки. І зробити це ми знову вирішили силами нашого редактора розділу «Видане» Євгенія Стасіневича
НАШЕ
Найбільш недооцінений роман року
Не читати: хто не любить генеалогічних дерев персонажів на початку книжки
Колективна книжка, до якої доклались Сергій Жадан, Юрій Винничук, Ірена Карпа, Фоззі, Андрій Кокотюха, Володимир Рафєєнко і Максим Кідрук. Насправді, ідеальне втілення духу часу – і постреволюційного, і такого, коли хороший роман одним письменником не пишеться. Тоді можна артільно. Сім історій (п'ять з яких точно хороші – вже прекрасний результат; до того ж тут найкраще, що написала Карпа чи не за все життя); час дії – від кінця ХІХ століття до середини століття ХХI; місце – і Харків, і Львів, і Донецьк, і навіть Париж.

Герої – революціонери і емігранти, колаборанти і пту-шники, діти з тяжким минулим і дорослі без чітких обрисів майбутнього. Так, дурна назва і дешеве загально-сюжетне обрамлення (відчитування в одній людині «колективної пам'яті народу»), але книжка вдалася, роман склався. І певно що саме «ДНК» – справжня книга року. Але тсс.
(не)мала проза
Не читати: для кого мала проза – то зовсім не проза, а Чехов і Манро геть не авторитети
Дві дуже різні книжки оповідань, але ні ту, ні іншу оминути увагою не можна – навіть якщо вас страшенно напружує все написане Андрієм Любкою до цього і навіть в тому разі, якщо поезія Сергія Осоки вам видається достоту вторинною. «Кімната для печалі» цілком відповідає назві: атмосферні мінорні тексти про те-чого-більше-не-буде (любові, зустрічі, домівки, життя), сумовиті, але без надриву; не екс-, а радше імпресіонізм, відчутно зрілий.
А от «Нічні купання в серпні» своєю назвою заплутують і дурять: жодної тобі класичної «прози поета» і рустикальної ідилії – натомість постійне і болісне намотування кругів довкола чогось страшенно важливого, але врешті так і не названого. Воно трапилося в дитинстві, а втім, судячи з травматичних наслідків, триває й до сьогодні; перед нами міцна нюансована психологічна проза. Любка помітно виріс, Осока виявився куди талановитішим прозаїком – от і чудово.
Читайте також інтерв'ю із Андрієм Любкою
Важливий дебют
Не читати: для кого головним дебютом 2016 року стала «Баборня» Мирослава Лаюка
Марися Нікітюк прийшла в літературу з кіно – і це помітно, хоча кінематографічність тут не стільки на рівні прийомів, скільки в площині вигадування історій. Ідилічне село і канібалізм, коханці-геї і андронний колайдер, пальці, з яких росте листя, і секс із власним батьком, дівчинка, до якої говорить плаття, і чоловік, що перетворився на бобра.
Наші «класики» таким відверто гидують, а «трешовики» аж так трешово і не придумають. Але у Нікітюк не соціальна чорнуха чи «проза девіацій» (і вже точно не просто «магічний реалізм») – в авторки загострена метафоричність сприйняття і необмежена «правилами» художня фантазія. Що несподівано виводить її до чогось дуже реального, тобто реалістичного. Тому й виходить, що саме «Безодня» Нікітюк – про провалля людської природи, які можуть обертатися і моментами дивних злетів, – є чи не найважливішим цьогорічним дебютом.
Перша спроба
Не читати: у кого проблеми з емпатією і хто за авантюрними сюжетами часто не здатен побачити найважливішого
Перші книжки – важливі: вони і симптоматичні, і письменницького драйву в них, як правило, більше. А втім, тексти і Алли Дорош, і Павла Кирика для нас ще й не зовсім типові: у першої – збірка оповідань з відчутно добре поставленою інтонацією, у другого – фрагментарний роман, або, як сказали б французи – романоїд.

Єднає їх і певний структурний принцип: багато чого тут п(р)ояснюється «заднім числом», коли спочатку декорації і саспенс, а вже потім логічні пояснення; але врешті виходить і не детектив, і не трилер. В «Баобабі» – де є афера з діамантами, наркомани, ІРА, заворушення в Ліберії, емігранти й інтелектуали – важать самі ситуації, з яких людина точно вийде іншою (якщо, звісно, вийде); в «Роботі» – де є самогубець і химерний, на позір позбавлений причинно-наслідкових зв'язків світ a'la Кафка – важить смерть, яка завжди поруч і може стати найбільш закономірним виходом. Хоча по суті і найпростішим. Але не завжди. Так, зовсім не гучні книжки, і багато з чого видно – написані вони початківцями (що не можна сказати, наприклад, про Нікітюк). Але також видно, що вони свіжі і живі. Ну тобто перші.

Політ нормальний
Не читати: хто думає, що у спальних районах типу Борщагівки справжнього життя немає; інфантильним особам, не схильним до «свідомого батьківства»
Не менш важливими від перших книжок є й наступні, хто б сперечався. Особливо, якщо перші так твердої відповіді й не дали – то письменник перед нами чи як? Або ж – коли після успішного початку треба пройти випробування «іншою другою книжкою». Випадок й Олега Полякова, й Олексія Чупи десь по середині: для автора «Рабинь і друзів пані Векли» це реально рівно друга книжка, «перевірочна», але й для автора «Бомжів Донбасу» це по суті новий старт, кардинальна зміна тематики і стилістики.

У Полякова – от вже дійсно химерна історія з життя сучасного Києва (Троя=Троєщина), де є фатальні любові і ціла галерея героїв-лузерів: якщо писати про столицю серйозно не виходить, то можна так, хоча бурлеск в якийсь момент все одно обернеться трагедією. У Чупи – чи не притча про відповідальність і дорослішання/дорослість, де мінімум соціального контексту і максимум – ненав'язливого роздумування про найголовніше. І в тому, і в іншому випадку острахи не підтвердились – перед нами таки письменники, які готові змінювати траєкторії руху, хай від того їх (і заразом читачів) буде сильно трусити. Але врешті – політ і правда нормальний, далі буде.
Читайте також інтерв'ю з Олегом Поляковим
Українська російськомовна література
Не читати: якщо вам нецікаво, як би виглядав Діккенс, переписаний, скажімо, «радісним» двійником Платонова
Справжнє різдвяне диво: киянин Олексій Гедеонов опублікував книжку ще в нульових, навіть отримав за нею премію, але широкого розголосу його роман (точніше – Роман) набув лише у 2016-му: коли письменник суттєво його переробив, а видавець правильно презентував аудиторії. Підліток Лесик приїздить до своєї бабусі у Місто перед самим Різдвом – і дива (буденні, химерні, фантасмагоричні) починають унаочнюватися в якійсь незбагненній прогресії.

Насправді, чудесне і магічне тут скрізь, воно буквально розлито в повітрі: одна справа – на рівні сюжету, коли тварини говорять, а нечиста сила допомагає залагодити дрібні неприємності; але й фактура тексту, сама мова у Гедеонова випромінює щось святково-таємниче, незрозуміло-тривожне. Чого лишень варта мішанка з російських, польських, українських і німецьких слів, якою говорить бабуся! Що не кажіть, а схожим чином написати у «метрополії» було б неможливо. Якщо українська російськомовна проза таки існує, то виглядає вона саме отак.
Читайте також: Російська мова в українській літературі, або Чи можлива глоссектомія?
Найбільш переоцінений роман року
Не читати: хто пам'ятає і шанує Малярчук часів «Згори вниз»
«Книга року ВВС», найбільша кількість рецензій за звітний період (як правило – захопливо-схвальних), найбільш обговорюваний роман – все це «Забуття». Хто б сумнівався, фігура В'ячеслава Липинського заслуговує не на одну книжку, але в цьому випадку варто було б обмежитись більш критичним переказом біографії і видати на гора щось штибу «ЖЗЛ».

А так: поганий текстовий монтаж (рятуючись від екзистенційної безодні, наша невротична сучасниця витягає з сірої зони історії такого ж невдаху-ідеолога), специфічна головна емоція (потреба у залишенні сліду, що обертається «метафізичним паразитуванням»), всуціль необов'язкова «сьогоднішня» лінія (вочевидь, не без елементів автобіографічності).

Правильно підмічено: «Забуття» – поганий радянський роман: йдеться радше про стилістику, а не проблематику (хоча позірні протилежності, як правило, найбільше одне на одного й схожі). Або ж: симптоматичний, але поганий роман. Все одно в підсумку так.
Читайте також: «Забуття» чи знаходження себе через Липинського
ПЕРЕКЛАДНЕ
Новочасна класика
Не читати: хто думає, що мова тут про поезію
Дійсно, це саме той роман, за який британського індуса Салмана Рушді заочно засудили до смертної кари. Але про це він написав «Джозефа Антона» – блискучі мемуари, а от «Сатанинські вірші» зовсім про інше. Несподівані фантастичні метаморфози і тяжкі психічні розлади, Лондон часів соціальної депресії і Схід періоду зародження мусульманства, неочевидний диявол і суперечливі праведники, коріння конкретної ідентичності і еміграція як загальна доля. І все це намагнічено очікуванням «останніх днів». Рушді насправді Шахерезада, якій конче необхідно розказати свою – захопливу, запаморочливу - історію, бо лише в цьому – суть літератури, її магія і її завдання. Інше – неуникний і прикрий контекст.
Східноєвропейський роман
Не читати: прихильникам і шанувальникам жанру плачів
Молодий і талановитий Яцек Денель – літературна зірка Польщі, і «Ляля» – один із найважливіших його романів. Сюжет: літня Ляля Бенецька розповідає своєму онукові про власне життя: аристократично-артистичні середовища зниклої назавжди Європи, шалене кохання, трагедії і катастрофи ХХ століття. І – Київ, повноцінний герой книжки. Здається, що перед нами ще один «роман пам'яті», тужливий і ностальгійний.

Але ні: Ляля тут дуже ненадійний наратор (старенька вона та й з фантазією все добре) – звідси й зроджується іронія, що вже тягне за собою переформатування всього жанру. Так, у Денеля, без сумніву, про важливе – але з доброзичливою посмішкою і без посипання голови попелом. Століття закінчилось, але життя (все ще) триває. Східноєвропейський роман здорового письменника.
Читайте також: Сто років самотності Лялі Бенецької
Високий жанр
Не читати: хто не зрозумів, що все найцікавіше у світовій літературі протягом останніх десятиліть трапилося саме в фантастиці як такій
Ден Сіммонс – автор нашумілого «Терору», але світова слава прийшла до нього ще у вісімдесятих, саме разом з «Гіперіоном». Землі більше немає, все; натомість є Велика Мережа і можливість пересуватись Всесвітом на фантастичних швидкостях. Є міжгалактична політична спільнота (Гегемонія Людини), є мутанти, є нащадки штучного інтелекту – а є давнє пророцтво, і Гробниці часу, і чудовисько Ктир, і планета Гіперіон.

Саме до неї і прямують шестеро (насправді – семеро, хоча ще точніше – восьмеро), аби пророцтво таки виповнилось: священник, полковник, поет, мислитель, детектив і дипломат. А оскільки мандрівникам в дорозі треба себе чимось зайняти, Їхні історії ми і почуємо. І навряд чи зможемо колись забути. А от про що конкретно це все – хай кожен подумає сам, чого псувати насолоду. І до речі – це тетралогія. Там ще три книжки є. Хоча «Гіперіон» таки найкраща.
Сімейна сага
Не читати: черствим емоційним сухарям, для яких любов – то лише порожній звук
Ще один несподіваний варіант «саги про кривавий вік». Але де у Денеля іронія і відмова виключно плакати, там у швейцарця (румунського походження) Флореску – потреба показати, що людина може залишитися собою навіть посеред такого століття. А що ж детермінує її чи не найперше, як не любов, сама можливість любити – попри все? Попри депортації і арешти, терор і тоталітаризм, відчай і смерть. Письменник насправді закидає свого героя у найбільш невідповідний його бажанню і пориванню контекст (румунське село в переддень історичних кораблетрощ), і уважно дивиться – чого насправді варте людське в людині. І чи є воно там в принципі. Жорстокий, хоча по-своєму й цілющий експеримент.
Читайте також: За зачиненими дверима: іще раз про родинні історії
Віднайдена класика
Не читати: тим нещасним, для кого класика ХХ століття закінчується на Джойсі і Прусті
Без сумніву, ми знаємо ці романи – щось читалося в перекладі, щось в оригіналі: фірмовий беккетівський абсурд, як і впізнаваний чорний гумор Геллера, нам добре відомі, з містером Уотом і капітаном Йосаріоном ми вже зустрічались. А тепер це все є і в перекладі українською – до того ж, чудово видане, спасибі «Вавилонській бібліотеці». Квазі-філософський трактат і роман із часів Другої світової, незрозумілість Життя і неможливість визнати доцільність настільки інтенсивної роботи Смерті – можливо, перед нами і не найгучніші романи про це в ХХ столітті, але точно не прохідні, зовсім не випадкові. І зрілий (людинолюбний) модернізм Беккета, і не менш модерністська антивоєнна сатира Геллера – речі до сих пір актуальні і, як це не дивно, дуже живі. Без засвоєння цих уроків сучасній українській літературі буде далі ой як непросто.
Читайте також: Від пристрасті до самоти – один Уот
Химерна проза
Не читати: для кого Справжня Література – це типовий герой у типових обставинах
На тлі фіна Юркі Вайнонена – до речі, голови спілки письменників Фінляндії – наш Поляков видається чи не суровим і невідступним реалістом. Бо фінський письменник – це не просто Кафка помножений на Кортасара, як запевняє анотація, зовсім ні. Тут хвацьку кадриль витанцьовують Далі і Босх, а фантазія Роальда Дала доповнюється іронією цілком в дусі Бруно Шульца. Доктор, який оселяється у стегні власної дружини, працівник магазину, який невідворотно перетворюється на власну начальницю, дім, що наповнюється мертвими мухами, і санаторій, з якого не можна поїхати, – може, це і сюрреалізм, але лише ним тут все не вичерпується. Не сон розуму породжує чудовиськ, а приборкання внутрішніх демонів призводить до появи настільки прекрасних галюцинацій. Чисте задоволення.
Читайте також інтерв'ю із Юркі Вайноненом
Американський роман
Не читати: для кого родина – то виключно тиха гавань
Майже синхронно (правда, зусиллями одного видавництва) на український ринок вийшли два романи про буцімто звичайні американські родини, які такими насправді не є. У Лорен Ґрофф – буцімто щасливе подружжя, він – драматург, вона – мистецтвознавець: крізь терни до зірок, непростий шлях творчої людини, але врешті все добре, спасибі дружині – та це версія лише головного героя, Ланселота. Матильда ж розповість про щось геть інше і куди не привабливіше ; привіт серіалу «Коханці».
У пулітцерівської лауреатки Енн Тайлер все не менш цікаво: тут вже є буцімто щаслива багатодітна родина, батьки – Ред і Еббі та ще декілька поколінь цієї родини – і купа шаф, що так і грохотять від захованих там скелетів. Не те, щоб всі виявилися кимось іншими, але те, що реальність завжди складніша від першого враження – це підтвердиться напевно; привіт серіалу «Родовід». Тобто – так, дуже кінематографічна проза, впізнавана, але від того не менш добра.
Грандіозний проект
Не читати: див. рекомендації до «Гіперіона» Сіммонса – з поправкою на всю історію літератури
Найприкріше, що разом із радянською добою у вічність відійшли і з'яви найрізноманітніших «зібрань творів». Зараз цього майже не зустрінеш, і кожне починання тут – без перебільшення подвиг і геройство: ринок такого фактично не витримує. Саме тому і плановане «п'ятикнижжя» Лема, і заявлений тритомник Лавкрафта – події, значення яких просто важко перебільшити.
Воно б і саме по собі було радістю і щастям (перечитати «Соляріс» і «Кіберіаду», ще раз насолодитись «Зачаєним жахом» і «Безіменним містом»), але є момент: в такий спосіб ці письменники, волею злої долі і нерозбірливих читачів прописані виключно по відомству «жанрової літератури», мають змогу повернути собі справжні масштаб і значущість. Стати нарешті – в свідомості широких мас – тими, ким вони завжди були. Бо ж дійсно – яка це, в біса, класика фантастики? Просто – «найкращі історії світової літератури».
Читайте також: Дилеми Лема: дискусія навколо біографії польського фантаста
Текст: Євгеній Стасіневич
Візуалізація: Анастасія Івашина
chytomo@gmail.com
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. 29.12.2016 в 9:05 am

    А я ось, наприклад, «Гіперіон» російською (і англійською також) не читав, тому не розумію, що за «Велика Мережа» і «Шрайк». В українському перекладі — геть по-іншому. Варто було б погортати книгу, перш ніж відзначати як «одну з найпомітніших».

    • 30.12.2016 в 5:04 pm

      Для мене особисто “Всемережжя” (WorldWeb) геть не безсумнівна версія перекладу, надміру ускладнена, тому для зрозумілості написав “Велика Мережа”. А щодо “Шрайка” (хоча в оригіналі він таки Shrike) – тут спрацювала пам’ять юності, читав уперше російською. Виправимо, дякую.

      • 31.12.2016 в 8:15 pm

        Дякую за відповідь. Я теж маю кілька претензій до перекладу, але поважаю рішення й працю українського перекладача, тому за відсутності інших виданих перекладів я б уважав цей “канонічним”. Російський варіант “Великая сеть”, що його ви переклали українською, теж далеко не безсумнівний (Great Web vs. World Web). Так, зрозуміліше для тих, хто раніше читав російською, але ж той переклад — не канон і не еталон, уже маємо свій.

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe