Читомо > uncategorized > Український радянський детектив: потреба акліматизації

uncategorized

Український радянський детектив: потреба акліматизації

05.07.2016 0 Автор:

Постріл на сходах. Антологія детективної прози 20-30-х років XX століття / упорядниця Ярина Цимбал. – К.: Темпора, 2015. – 528 с.

Триває процес популяризації української літератури 1920-1930-х років. З товщі історії видобуваються автори і тексти, забуті чи відкинуті з ідеологічних міркувань під час попередніх хвиль «відкриття Розстріляного Відродження». Вишуковуються тенденції, альтернативні традиційно визнаним концепціям, які, в свою чергу, рідко виходять за межі простенької картинки протистояння письменника Миколи Хвильового й умовної «партії влади». Зрештою, вибудовується зв’язок із популярними сьогодні естетичними та політичним ідеями – авангардизмом, «європеїзмом», соціальними експериментами тощо.

На хвилі такої популяризації черга, схоже, дійшла і до масових жанрів. Мова перш за все про серію «Наші 20-ті» від видавництва «Темпора» і дослідниці того періоду Ярини Цимбал. У цій серії світ побачила, зокрема, антологія детективів «Постріл на сходах».

Нічого не скажеш, звернення до тодішнього масліту – справа почесна і корисна. Наша література «Розстріляного Відродження» (чи, як більше любить називати цю добу сама упорядниця антології Ярина Цимбал, – «Червоного Ренесансу») складалася не тільки з вишуканих і брутальних, експериментальних і стилізаторських, інтелектуальних і знущально-наївних книжок Миколи Хвильового, Михайля Семенка, Майка Йогансена, Юрія Яновського, Григорія Косинки і Євгена Плужника.

Ці та багато інших авторів такого калібру були першопроходцями на території нової естетики і володарями дум, але не тиражів. Я інколи згадую розповідь моєї бабусі про той час: вона навчалася в Харківському хімічному технікумі, і ось одного травневого дня вчитель української літератури зайшов до аудиторії і сказав: «Хвильовий застрелився!». Всі перезирнулися, згадувала бабуся: ніхто не знав, хто такий Хвильовий.

dvadciati_1_1

Читайте також: Як 105 письменників, художників і філологів сповідались і брехали про себе

Отож, цікаво відійти від узвичаєних на наших теренах «високих двадцятих» і подивитися, що відбувалося з «масовими» літературними жанрами, зокрема – з детективом. І для знайомства з українським детективом двадцятих років Ярина Цимбал обрала чотирьох прозаїків.

Це – Дмитро Бузько, Ґео Шкурупій, Юрій Смолич і Юрій Шовкопляс. Одразу зауважу, що жоден із цих письменників не обрав детектив за свій головний жанр. Для всіх них то був лише епізод мистецької біографії. Але епізод важливий, і перш за все – для нас і тепер.

Перші двоє – Бузько і Шкурупій, що ввійшли в історію своїми експериментальними, авангардними речами – представлені в «Пострілі на сходах» зовсім невеличкими текстами. «Льоля» Дмитра Бузька – досить характерна для своєї доби подорожня новела, з абсолютно прозорим сюжетом, що його рятує парадоксальність і романтичність.

«Провокатор» Ґео Шкурупія – по-формалістичному ретельно згвинчена історія, в якій розслідування вбивства проводиться в приміщенні, відрізаному від світу… зливою. Колориту цьому картонному, як на детектив, тексту додає переконливо витворена моторошна, містична атмосфера.

greenline

Твори Бузька і Шкурупія в книжці взагалі явно відіграють роль своєрідного прологу, який радше дає уявлення про контекст, ніж занурює у справді детективний світ

greenline

Серйозно говорити про «чистий» детектив у «Пострілі на сходах» можна починати з чималого оповідання Юрія Смолича «Півтори людини». Як і практично всі тексти тут, це оповідання насичено радянським пафосом. Його головний герой – інженер Смик, що працює на будівництві Дніпрогесу. Смика обплітають своїми підступними тенетами ворожі буржуазні агенти, бо їм аж не терпиться дізнатися радянські промислові секрети та викрасти надважливі креслення.

Чого тільки вони для цього не вигадують! Доходить навіть до розігрування сцени інцесту. Мовчу вже про тривожні нічні прогулянки над річкою, тіні, що підслуховують, і божевільного любителя козацької старовини, який виявляється небезпечним озброєним бойовиком (куди ж без цієї форми «естетичної агітації»!).

dvadciati_detectyv

Інший, художньо цікавіший, твір Смолича – повість «Господарство доктора Гальванеску». Хоча він, мабуть, швидше просто пригодницький, ніж саме детективний. Звичайно, може виникнути питання, чи не забагато в цій антології «не-зовсім-детективів»?

Першою відповіддю може бути задекларований упорядницею і підтверджений іншими літературознавцями факт, що в першій половині ХХ століття український детектив лише формувався, тобто обійтися без перехідних форм однаково б не вийшло.

Тут у Смолича історія дзеркальна щодо попередньої: цього разу вже гостя з Радянського Союзу приїздить до сонячної Румунії вивідувати таємниці буржуїнів-кровопивць. Кровопивць у прямому, до речі, сенсі. Типовий «божевільний професор» Гальванеску, до якого наша землячка завітала з метою вивчати його новації в сфері сільського господарства, серед інших своїх дивакуватих практик насправді займається й тим, що виточує з людей кров, аби перетворити їх на біороботів…

Що ж до ще одного Смоличевого оповідання «Мова мовчання» – то це досить-таки наївний і аморфний текст зі сфери «романтики допитів». Його головний герой, слідчий, зустрівшись із мовчанням підозрюваної особи та вдавшись до розлогих психологічних конструкцій, спочатку «дивує» читача, заявляючи, що ця особа – жінка, а потім своїм власним мовчанням переграє її та врешті спровоковує розповісти все.

Читайте також: Деструкція конструкції в експериментальній прозі

Кульмінація антології «Постріл на сходах» – цикл «Проникливість лікаря Піддубного» Юрія Шовкопляса. Наважуся припустити, що саме в творчості Шовкопляса українська література 20-х років сягнула універсальних детективних стандартів. Нібито наївний і добродушний санаторійний лікар, подібно до класичних детективів, виявляє надзвичайну спритність і віртуозне логічне мислення, чим припирає до стінки різноманітних злочинців і бандитів та дає незабутні уроки незграбним радянським міліціонерам.

Матеріал оповідань письменника мав би бути близьким і зрозумілим тогочасному українському читачеві: сварки мешканців «ущільнених» комунальних квартир, сімейні чвари, напади лісових чи то банд, чи то повстанців, помста родичів розстріляних білогвардійців, самогубства службовців, бухгалтерські розтрати тощо (хоча в одному оповіданні сюжет несподівано розгортається в морській подорожі).

dvadciati_detectyv_3

У цьому мікрокосмосі радянського побуту Шовкопляс зумів видобути не лише «вогонь» інтриги, але й «паливо», щоб цю інтригу підтримувати. До того ж, автор переконливий у такому важливому елементі детективної алхімії, як «хвилююча деталь». Наприклад, фіалковий колір, який використала для гриму й одягу одна героїня, щоб виглядати моторошно і «правдоподібно». Або постійні лункі звуки на тлі тихої нічної вулиці. Чи приголомшливий «мертвий» некерований корабель, що дрейфує посеред моря, повний людських трупів.

Без подібних деталей навіть найвигадливіший і найбільш продуманий детектив залишився б прісним і неоживленим… І справді, пригоди лікаря Піддубного читати цікаво – і постійно хочеться ще. Щоправда, за однієї умови: потрібно «вжитись» і «вслухатись» у реалії Радянської України межі 20-х і 30-х років. Адже тут й ідеологічне тло, і глибока зануреність тексту в саму фактуру тогочасного життя.

Тому і мусить читач пройти певний момент адаптації і пристосування. Така особливість українського радянського детективу порівняно, скажімо, з класичними й еталонними зразками детективного жанру, які непогано читати і без «акліматизації», вочевидь, працює не на користь читомості першого. Зате неодмінно додає йому потрібного колориту. Такі, якщо коротко, наші детективні двадцяті.

greenline

В плані репрезентативності антологію теоретично ще могли би доповнити окремі тексти Олекси Слісаренка чи Майка Йогансенаgreenline

Їх дослідники часом називають серед ранніх українських детективістів. У детективному контексті нерідко прочитують і дещо з Володимира Винниченка (скажімо, «Поклади золота»). Але навряд чи це радикально би змінило картину, яку витворює антологія.

Читайте також: Крістофер Лінд про феномен шведського детективу

Поза сумнівом, це важлива книжка для історії літератури, зрештою, для недоосмисленої в нас історії буденності і побуту (літературного – в тому числі). Судячи з усього – і з дизайну, і з бадьорих, грайливих передмов, і з акценту на масовості жанру – антологія «Постріл на сходах» розрахована на вельми широку читацьку аудиторію (навіть страшно подумати, для кого в одній із приміток розшифровано, що «свічадо» – це дзеркало). Та все-таки передчуваю, що «вчепить» вона передовсім людей, спеціально зацікавлених у культурі й житті українських літературних двадцятих. А втім, радий буду помилитися.

napys11

  • прихильникам літератури як відпочинку («лимонаду», за Йогансеном);
  • ліберальним любителям детективу;
  • дослідникам побуту ранньорадянського періоду;
  • історикам літератури;
  • любителям «Розстріляного Відродження»;
  • ліворадикалам – щоби зайвий раз надихнутися проявами літературної пропаганди;
  • праворадикалам – щоби повчитись у «лівих» колег успішної літературної пропаганди.

napys2

  • ортодоксальним прихильникам класичного детективу;
  • тим, хто переситився радянськими ідеологічними штучками;
  • занадто фанатичним декомунізаторам;
  • тим, хто мріє про українських Шерлока Холмса, міс Марпл і Еркюля Пуаро – вони будуть злегка розчаровані.
Чільна світлина litcentr.in.ua
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe