Читомо > uncategorized > «Яблуко в тайстрі» Валерії Чорней: ідейна малобюджетність поетичного кіно

uncategorized

«Яблуко в тайстрі» Валерії Чорней: ідейна малобюджетність поетичного кіно

20.03.2017 0 Автор:

Валерія Чорней. Яблуко в тайстрі. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. — 432 с.

Роман «Яблуко в тайстрі» — дебют Валерії Чорней, що вийшов у «Видавництві Старого Лева» у 2016 році — це ще одна спроба поговорити про національну ідентичність, український міф і гуцульське світовідчуття. Авторка обіцяє навчити читачів розуміти власне коріння, бачити Сонячних Зайців із Сонячними Левами … одним словом, вона прагне зцілити сліпих серцем людей, запросивши їх у міфопростір гуцульського села Народне.

Роман рекламують як українське поетичне кіно в прозі. І… мають рацію. Однак навряд чи це комплімент. Адже згадка про «поетичне кіно» миттєво викликає асоціації з «Тінями забутих предків» Параджанова. Та за кадром лишаються десятки значно простіших стрічок, де за довгими планами, надуманим патріотичним пафосом і псевдофілософською манерою викладу ховаються картонні декорації, шаблонні характери та брак ідей. На жаль, у книжці читач зустріне не Іванка й Марічку, а сувенірну артіль, яка вважає себе пупом землі.

Цікаво, що Валерія Чорней обрала дуже благодатну тему, яка, попри певну заїждженість (ще Вольтер у «Простаку» протиставляв дитя природи лицемірній цивілізації), є завжди актуальною. Кожне покоління знову і знову повертається до цієї проблематики, по-новому розкриваючи її. Зокрема, у 2008 році Нобелівський комітет видав премію з літератури Ж.-М. Ґ. Леклезіо, «досліднику суті людини за межами та всередині панівної цивілізації». «Яблуко…» ідейно перегукується з його романом «Пустеля», який зображує ініціаційну подорож юної дівчини до міського «потойбіччя», а відтак її переродження і повернення до рідної землі.

yabluko_2

Читайте також: «Долі та фурії» Лорен Ґрофф: Masculin = F?minin?

Головна героїня Валерії Чорней — гуцулка Клеверик, яка мешкає в гуцульському селі Народне в домі батька, гуцульського різьбяра Георгія, грає на гуцульській дримбі і всотує народну мудрість гуцульської бабусі Пелагії. Звідси й перша проблема книжки: надмірна концентрація слова «гуцульський» на квадратний сантиметр роману. Спроба показати унікальність кожного аспекту життя мешканців села Народне доведена до абсурду, тому викликає іронію, а не замилування.

Клеверик живе в міфі, про що регулярно і заявляє на повний голос. Так і каже: «Ми творимо свій міф». Слово «міф» трапляється не рідше, ніж «гуцульський», і саме тому відгонить штучністю. Для Палійчуків і Гутенюків Коцюбинського щезники та чугайстри є елементами повсякденного життя. Вони не дивують у гуцулів — і саме цим зачаровують читача. А тут ми маємо Геракла, який, прокидаючись, запитує себе: «І що б такого міфологічного утнути сьогодні?»

Та повернімося до головного персонажа. Красива і національно свідома Клеверик мольфарить голови всім чоловікам, які потрапляють у її село. Згодом, переїхавши до міста після смерті батька, юнка присвячує весь час змиванню метафізичної сажі з похмурих стін Горба, а також шукає чарівне червоне яблуко і велике світле кохання.

 

redline

Все класично: несподівана зустріч, випробування, розлука та повернення. Зрештою, скаржитися не варто, авторка попереджала, що суть не в сюжеті, а в його переживанні

redline

 

Однак, запропонована модель поведінки «щирої гуцульської жінки» видається вельми дивною. За всі 423 сторінки складно збагнути, що саме має тут нас приваблювати: відсутність освіти, як і відсутність професії (на приземлене запитання щодо працевлаштування дівчина відповідає, що вон — «татова доця»), як і освіти, чи грубість і хамство стосовно людей, що поблажливо звуться прямотою та щирістю? Чи то пак знову «гуцульськістю»? А втім, ніщо не завадить усім навколо милуватися незрівнянною Клеверик. Читачеві нічого не відомо про інтелект дівчини, зате неможливо не дізнатися про кожну частинку її тіла, яке вона любовно описує, милуючись собою в дзеркалі. Натрапляємо на типову Мері Сью —персонажа, якого незаслужено приписують винятково фанфікшну — бездоганну за всіма технічними характеристиками панянку, вбрану в бронебюстик гуцульську сукню.

Читайте також: Природа подорожі Елізабет Ґілберт

Викликає запитання і любовно-еротична складова роману. Якоїсь миті стає очевидно, що єдиним сексуальним об’єктом для Клеверик є вона сама: у любовній поезії на 35 рядків (яку юнка написала, вперше зустрівши «свого чоловіка») цьому самому «своєму чоловіку» присвячено лише сім з них. Усе решта — «мої цнотливі голі груди», «свої цнотливі, ще неціловані тобою зап’ястя» і «розпущене волосся — натяк на розпущені почуття». Не витримує «роман-феєрія» і феміністичної критики: після всіх протестів суфражисток, емансипації і такої довгої боротьби проти трьох «К» (Kinder, K?che, Kirche), Клеверик отримує настанову від батька: «У світі є чоловік, який вчиться пекти хліб, щоби ти була ситою… А ти повинна просто бути і вірити в казку, шукати чарівне яблуко». Не дивно, що після таких порад вершиною інтересів гуцулки є відверті фотографії, про які вона говорить з таким священним трепетом, наче йдеться про допомогу пораненому на фронті. Невже участь у фотосесіях в стилі ню — єдиний спосіб зберегти національну ідею?

Конфлікт сільської безпосередності та міської заскарузлості міста також реалізовано дивно й однобоко: нам не показують чогось відверто поганого — лише розповідають: фу-фу-фу, погане-погане місто. Жодного злого вчинку містян немає, є лише неприйняття Клеверик іншого способу життя і її нерозуміння урбаністичної душі. Може, її втеча з Горба викликана не прагненням возз’єднатися з рідною землею, а розумінням того, що місто вимагає від своїх мешканців чогось більшого, ніж «просто бути й вірити в казку»? Конфлікт, як і сама героїня, — чиста симуляція. У першому реченні «Міста» Валер’яна Підмогильного: «Здавалося, далі пливти нема куди» — більше відчаю і жаху перед урбанізмом, ніж у всьому «Яблуці…».

Тим не менше, роман є за що похвалити: він повниться дійсно красивими образами. Жінка, за спиною якої несподівано розкриває крила лелека, Сонячні Зайці та Сонячні Леви, які тішать око щирим серцем людям, майстриня, що малює шоколадні портрети на яблуках, таємні міські книгарні…. Оповідь рясніє метафорами, вдалими порівняннями та милозвучними зворотами — мова у книжці гарна, як і редактура з поліграфією. От тільки ідея заслабка. Замість чогось «простого, як проростання трав», читачі отримують дещо примітивне — дешевий катарсис, який не вимагає жодних зусиль: ні емоційних, ні інтелектуальних.

Читайте також: ПреКрасне письменство: 22 помітні книжки 2016 року

napys1

  • шанувальникам жіночих романів;
  • любителям хеппі-ендів.

napys2

  • поціновувачам серйозної літератури про національну ідентичність.

 Анатолій Пітик і Катерина Грицайчук

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe