Карл Шльогель

Карл Шльогель: «2014-й рік змусив мене переосмислити радянську історію»

19.03.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Історія відбувається не лише в часі, але й в просторі. Наприклад, у містах, які завжди були не тільки скупченням будинків, але й переплетінням різноманітних соціальних зв’язків та приватних сюжетів. Тож для розуміння історії гранично важливо відчути дух конкретного місця та фактуру його ландшафту. Особливо це стосується тих населених пунктів, які й зараз перебувають у центрі бурхливих історичних процесів.

Під час публічної доповіді «Археологія комунізму, або Росія у 20 столітті. Реконструкція картини», яка відбулася у межах проекту «Міст із паперу» в Маріуполі, професор-­емерит, історик і публіцист Карл Шльогель поділився своїми враженнями від міста, його історії та неймовірного індустріального спадку, який і зараз є одним із визначальних факторів, що формують обличчя цієї місцевості. Читомо записало найцікавіше.

Україна складається для мене з багатьох частин, з багатьох контрастів. І Маріуполь бракував мені в цій загальній картині. Сьогодні я отримав величезні враження від відвідин комбінату Ілліча. Це сцена з «Фауста» XX століття. Я бачив багато комбінатів, наприклад, американські комбінати, я був у Детройті, місяць тому я бачив заводи Форда, але в такому масштабі я металургійних комбінатів ще не зустрічав. Це мені нагадало радянські фотоальбоми. Але я зараз не збираюся говорити про пафос п’ятирічок, про 1930-ті роки.

 

В Європі, в Німеччині ми часто не усвідомлюємо, що Україна – це Європа в мініатюрі. Тут поєднуються стільки ландшафтів, різні історії, різні культури. Це величезне багатством для країни. Але, з іншого боку, і величезний ризик.

Надзвичайно важливо зробити так, щоб Україна стала відомішою в Німеччині. Зараз країна знову опиняється на маргінесі зацікавлень суспільства. Увагу привертають Північна Корея, Чемпіонати з футболу, а Україна десь на периферії. Але ми не маємо права забувати, що тут далі йде війна у формах XXI століття. Азовське море заблоковане мостом до Криму, тому кораблі з великим тоннажем не можуть заходити у порт Маріуполя. Це велика проблема для міста, тому що через Керченську протоку експортувалася сталь. Ми не маємо права залишатися спокійними на Заході, ми повинні постійно звертати увагу на те, що цей конфлікт триває і що Путін сподівається поставити Україну на коліна. Ми маємо потурбуватися, щоб ці розрахунки не справдилися.

 

Я тут не лише з академічних міркувань, щоб написати свою наступну книжку. Я тут для того, щоб зрозуміти, наскільки сильна ця країна і як вона дає собі раду з кризою, з труднощами, пов’язаними з війною, як вона може знайти вихід з цієї ситуації.

 

Я своєрідний ветеран, якщо говорити про мій досвід з Радянським Союзом чи Україною. В 1966 році я був в Ужгороді, Львові, Києві, Харкові, я доїхав аж до Москви. Тоді я навчався в гімназії, а Україну сприймав частиною великої імперії. Те, що Україна має свою власну культуру, історію, я довідався набагато пізніше, бо і багато моїх колег, займаючись історією Східної Європи, працювали через Москву, через Ленінград.

 

Читайте також: Джеймс Мейс про національний комунізм у радянській Україні

 

Для мене вирішальним пунктом став 2014 рік. Я по-новому переосмислив всю радянську та російську історію. З того часу я інтенсивно займаюся Україною. Історики Східної Європи змушені знову йти в школу, щоб вивчити, що таке українська історія.

Археологія зниклого світу дала змогу мені зрозуміти, чим був радянський світ. Мене цікавив радянський світ як своєрідна форма існування, якою жили мільйони людей в трьох-чотирьох поколіннях. Це не можна пояснити лише насильством, ідеологією чи економічними чинниками. Тут поєдналися різні фактори. Російсько-радянська чи україно-радянська історія XX столвття – це історія терору і мрії, насильства і прогресу. Для цього потрібно було знайти якусь своєрідну мову. Це величезний виклик для історика.

 

Дуже легко писати ізольовано історію терору: мільйони загиблих, табори… Але дуже важко написати історію, в якій є й інший елемент. З одного боку я пишу про місця, які ми всі знаємо: Соловецькі острови, Магадан. Але я пишу й про соціальні місця, наприклад, санаторії, парки культури та відпочинку, я пишу про черги, про туалет як центральне місце, за яким можна вимірювати соціальні стандарти. Йдеться і про заводи як центри соціального космосу. Я пишу і про турбази, де можна було мати певну свободу, наприклад, свободу геологічних експедицій влітку, які могли тривати кілька місяців.

 

Я намагаюся зрозуміти, чому у цій системі, в якій панувало насилля, існувала суміш інших елементів, які допомагали вижити у такій ситуації. Якщо цього не зрозуміти, то не можна розуміти попередні покоління, з них можна хіба що насміхатися.

 

Але цей комплекс набагато складніший. Сюди належить і проблема декомунізації. Нам потрібно зрозуміти, чим було це радянське століття. Інколи ми його викидаємо на смітник, руйнуємо пам’ятники, але чи справді, коли ми це зробимо, то розв’язжемо проблеми? Ні. Ми тоді не зрозуміємо покоління, які жили в тій системі й наше життя, адже ми перебували півстоліття в умовах, де можна було вільно подорожувати, вільно вчитися. Але тут, в цій частині світу, була зовсім інша ситуація.

 

Коли я побачив цей Маріупольський металургійний завод, я зрозумів, що це справді було величезне досягнення. Але в той самий час в Україні був і Голодомор. І от як знайти мову, щоб це все описати, щоб показати, що це все було, але вже стало минулим? Всі ці заводи працюють дотепер, на них працюють люди, тут є шкідливі викиди в атмосферу, вони, можливо, викликають рак у людей, але вони й далі працюють. Йдеться і про надзвичайні зусилля, які доклали люди, щоб спорудити ці заводи. Подібне було тоді й в Америці, й без сталеварної промисловості Америка теж не була би тією країною, якою ми її знаємо.

Я пробував себе у багатьох царинах історії. З 1980-х років я намагаюся розробити метод, який допомагає мені зрозуміти міста. Я намагаюся вийти за межі стереотипів чи кліше. В моїй книжці йшлося про різні міста: Вільнюс, Харків, Львів. Для мене місто стало своєрідною формою прочитання історії. Це найважливіші документи, які ми маємо. Історія відбувається не тільки в часі, а й у певному місці або просторі. Якщо ви хочете дізнатися, як живе країна, ви мусите туди поїхати. Якби я міг повернутися в юність, я б сів в автобус і вивчав би території, яких я ще не знаю.

 

Є дуже багато цікавої літератури про Харків, Львів, сподіваємось, що скоро буде і про Маріуполь. Багато хто в Берліні казав, що місто, яке обов’язково потрібно відвідати – це Київ. Письменників, підприємців, людей, які мислять, потрібно спонукати створювати зв’язки між містами. Моя мрія – запустити чартерний рейс з архітекторами у Харків, щоби показати архітектуру, тому що це місто свого часу було найбільшим будівельним майданчиком модернізму.

 

Щодо Маріуполя, то це місто, в якому ми бачимо класичні одноповерхові будинки кінця ХІХ ст., а також силу індустріалізованого радянського XX століття. Звичайно, що тут є викиди в атмосферу, і треба говорити про фільтри. Але я буду говорити про те, що це було місцем найбільшої трагедії XX століття. Тут зараз проходить і прифронтова зона. Треба бачити історичне значення цього міста і поєднувати його з сучасною ситуацією.

 

Читайте також: Маріуполь, місто зі сталевим серцем: побудова паперових мостів

 

Авторка: Тетяна Дубчак

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект