Vivat

Художниця чи коханка художника: про що мріяла юна Патті Сміт

22.03.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Патті Сміт. Просто діти / переклад з англійської Остапа Гладкого. – Київ: Віват, 2019. – 320 с.

Середовище Нью-Йорка 1960-х років у мемуарах Патті Сміт постає як галактика зірок різних барв і яскравості, об’єднаних прагненням нести у світ потужну енергію мистецтва. У центрі цієї галактики — авторка з її творчими пошуками, епатажний фотограф та її друг Роберт Мепплторп і ті люди, з ким вона перетиналась на творчих дорогах між хмарочосів.

У сьогоднішньому уривку з книжки ми дізнаємося про те, як відбувалося творче становлення юної Патті Сміт, як вона вперше познайомилася з мистецтвом та загорілася бажанням стати художницею.

Коли мені минуло одинадцять, ніщо не тішило мене так, як довгі прогулянки довколишніми лісами разом зі своїм собакою. Ариземи, рогіз і скунсова капуста повсюди випиналися з червоної глинистої землі. Я знаходила собі якесь місце, щоб посидіти на самоті й перепочити, прихиливши голову до поваленого стовбура біля струмка, що кишів пуголовками.

 

Я часто верталася додому після однієї з хитромудрих батальних сцен, які ставила для своїх братів і сестер. Разом із братом Тоддом, який служив у війську вірним лейтенантом, ми повзли на животах по курному літньому полю недалеко від копалень. Моя старанна сестра залишалася в тилу, щоб перев’язувати нам рани й підносити таку потрібну воду з батькової армійської їдальні.

Одного такого дня, коли я, накульгуючи, відступала на свою територію під палючим ковадлом сонця, до мене присікалася мати.

 

— Патриціє, — дорікнула мені вона, — одягни блузку!

 

— Занадто душно, — застогнала я. — Ніхто більше не вдягнений.

 

— Душно чи ні, тобі вже час носити блузку. Ти скоро станеш юною леді.

 

Я заходилася гаряче заперечувати, оголосивши, що ніколи не стану ніким, крім самої себе, що належу до клану Пітера Пена й не виросту ніколи. Мене нажахала її вимога й твердження, що я задираю одяг перед своїми вояками.

 

Мати перемогла в тій суперечці, і я вдягла блузку, але годі переоцінити зраду, яку я відчула тієї миті. Я з розпачем дивилася на матір, коли та поралася коло своєї жіночої роботи, бачила її пишне жіноче тіло. Видавалося, що все це суперечить моїй природі. Гострі пахощі парфумів і червоні мазки помади, такі популярні в п’ятдесятих, будили в мене відразу. Якийсь час мене обурювала мати, яка була посланцем і посланням водночас. Приголомшена й непокірна, із собакою поряд, я мріяла про мандри. Про те, щоб утекти й долучитися до Іноземного легіону, здобувати нові звання, іти через пустелю зі своїми солдатами.

Розраду я брала з книжок. Хоч як це дивно, Луїза Мей Олкотт допомогла мені оптимістично поглянути на свою жіночу долю. Джо, єдина з хлоп’ячою натурою з усіх сестер Марч у «Маленьких жінках», пише прозу, щоб забезпечити свою сім’ю, яка ледве зводить кінці з кінцями в часи Громадянської війни. Вона заповнює бунтарськими писаннями сторінку за сторінкою, і згодом її публікують у літературній рубриці місцевої газети. Вона надихнула мене відвагою осягнути нову мету, і вже невдовзі я стала творити невеликі оповідання й плести довгі історії для свого брата й сестри. Відтоді я леліяла ідею, що одного дня напишу книжку.

 

Наступного року батько повів нас на рідкісну екскурсію до Музею мистецтв у Філадельфії. Мої батьки важко працювали, і везти чотирьох дітей в автобусі до Філадельфії було втомливо й дорого. То був єдиний наш спільний сімейний похід, і саме тоді я вперше віч-на-віч зіткнулася з мистецтвом. Я відчула фізичну єдність із видовженим, млосним Модільяні; мене схвилювали елегантні незрушні образи Сарджента і Томаса Ікінса; засліпило світло, яке випромінювали імпресіоністи. Але зала, присвячена Пікассо, від його арлекінів до кубізму, найбільше пройняла моє серце. Від його брутальної певності мені забило дух.

 

Мого батька захоплював рисунок і символізм у роботах Сальвадора Далі, однак він не вбачав нічого цінного в Пікассо, що стало причиною нашої першої незгоди. Мати побігла збирати моїх брата й сестер, які ковзалися по слизькій поверхні мармурової підлоги. Я певна, що коли ми один по одному спускалися великими сходами, я мала такий, як і завжди, вигляд: нахмурена дванадцятирічна дитина, самі лише руки й ноги. Але потай я знала, що преобразилася, зворушена одкровенням, що люди творять мистецтво і що бути митцем означає бачити те, чого не бачать інші.

 

Я не мала доказів того, що в мене хист художника, хоча й жадала ним стати. Я уявила собі, що відчула покликання, і молилася про це. Але одного вечора, коли я дивилася «Пісню Бернадетти» з Дженніфер Джонс, мене приголомшило, що юна свята не просила свого покликання.

 

І хоча до святості прагла мати ігуменя, саме Бернадетта, скромна селянська дівчина, виявилася обраницею. Це стривожило мене. Я засумнівалася, чи направду маю покликання художника. Я не боялася, що покликання прирікає мене на страждання, я боялася не мати покликання.

 

Зненацька я вигналася вгору. Мій зріст уже становив понад метр сімдесят, а важила я заледве сорок п’ять кілограмів. У чотирнадцять років я вже була не командувачем малої, але вірної армії, а сухореброю невдахою, мішенню гучних насмішок, що в школі перебувала на найнижчому соціальному щаблі. Я поринула в книжки й рок-н-рол — підліткове спасіння 1961 року. Мої батьки працювали вночі. Попоравшись удома й виконавши домашні завдання, Тодді, Лінда і я танцювали під щось із Джеймса Брауна, «Шірелз», Генка Балларда чи «Міднайтерз». І з усією скромністю я можу сказати, що в танцях ми були такі самі вправні, як і на полі бою.

Я малювала, танцювала й писала вірші. Особливого дару в мене не було, але я мала багату уяву, і вчителі заохочували мене. Коли я виграла змагання, яке спонсорувала місцева малярська крамниця «Шервін-Вільямс», мою роботу виставили на вітрині, і мені вистачило грошей на дерев’яну коробку з набором для малювання й олійні фарби. Я прочісувала бібліотеки й церковні базари, шукаючи книжок із мистецтва. Тоді пречудові томи продавали майже за безцінь, і я з великою втіхою мандрувала світами Модільяні, Дюбюффе, Пікассо, Фра Анджеліко й Альберта Райдера.

 

Мати подарувала мені «Казкове життя Дієго Рівери» на мій шістнадцятий день народження. Я була в нестямі від розмаху його фресок, описів подорожей і поневірянь, його кохань і праці. Того літа я знайшла роботу на непрофспілковій фабриці й перевіряла там керма на триколісних велосипедах. Робота ця була жалюгідна. Щойно виконувала поденну норму, я втікала в мрії. Прагнула долучитися до братства художників: пізнати голод, їхню манеру одягатися, творчий процес і молитву. Я тішила себе думкою, що одного дня стану коханкою художника. Ніщо більше не видавалося таким романтичним моєму юному розуму. Я уявляла, що стану як Фріда для Дієго — і музою, і творцем. Я мріяла, що зустріну художника, якого кохатиму й підтримуватиму, з ким трудитимуся плече до плеча.

 

Читайте також: Хто є хто у культурі: від митця й філософа до споживача

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект