Євгенія Кононенко

Химери колективної пам’яті: міфотворення в книжках Кононенко й Куркова

12.03.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

«Колективна пам’ять антиісторична», – писав дослідник релігій і міфологій Мірча Еліаде. З часом втрачає значення, що відбулося насправді, якими були імена і риси історичних осіб чи скільки тривали війни. Вже за кілька десятиліть реальні події набувають зразкових архетипних рис. А за два-три століття історичні події й персонажі повністю трансформуються і стають повноцінними персонажами казок, легенд та епосу. Тобто зразковими й легендарними, хоча й антиісторичними. Читаючи Гомерову «Іліаду» ми не думаємо про те, що це оповідь про реальну битву, яка сталася десь на західному узбережжі сучасної Туреччини. Ми думаємо про прекрасну Єлену, яку викрав Паріс (що б це не означало для історії).

Здається, сучасні події ставлять перед українськими письменниками непосильне завдання. Аудиторія хоче, щоб геніальні романи (а краще, легенди) про наш час писалися по гарячих слідах і були видані ВЖЕ. Що вдається зробити і як сучасні книжки свідомо та мимохіть розпочинають процес міфологізації історичних подій і обставин – про це ми поміркуємо в огляді роману Андрія Куркова «Сірі бджоли» та збірки оповідань Євгенії Кононенко «Празька химера».

Легенда про Персефону з-під Слов’янська

Андрій Курков. Сірі бджоли / переклад з російської Катерини Ісаєнко. – Київ: Фоліо, 2018. – 300 с.

 

Так склалося, що будь-яка війна, трансформуючись у колективній свідомості, з часом набуватиме рис війни священної. Свої – це завжди воїни світла, чужі – це завжди демонізоване зло. І, попри те, що війни в романі Андрія Куркова «Сірі бджоли» буде небагато, відгомін великої архетипної війни лунатиме з кожної сторінки.

 

Місце дії роману – сіра зона, що (як і в романі Володимира Рафєєнка «Довгі часи») однозначно нагадує потойбічний світ. Двоє пенсіонерів стають останніми мешканцями села, адже всі їхні сусіди давно виїхали звідси. Від ландшафту із суцільних порожніх хат віє цвинтарним холодом. А в останніх мешканців села – цих двох привидів, що ніяк не наважаться полишити свій проміжний статус і вибратися з штучно створеного чистилища – навіть зв’язок із зовнішнім світом відсутній. Немає електрики, отже, немає телебачення й змоги зарядити мобільний – справжнє тобі пекло! І, що важливо, це потойбіччя однакове і для проукраїнської, і для проросійської сторони, бо двоє останніх мешканців села, хоч і не мають чіткої політичної позиції, відрізняються протилежними симпатіями.

І от одного дня бджоляр Сергійович (проукраїнський пенсіонер) надумає дати змогу своїм бджолам політати у тихих і вільних місцях, якнайдалі від сірої зони, і вивозить їх на літо «попастися». Таким чином Сергійович автоматично опиняється в ролі Персефони – на літній час йому дозволено покинути своє потойбічне царство і віддатися усім радощам земного життя. Але потім він неодмінно має повернутися назад. І не лише тому, що із закінченням серпня баптисти роздають вугілля на зиму. А й тому, що героя із сірої зони не прийматиме ніхто із зустрічних йому людей.

 

Під час своєї мандрівки поцейбічним світом (материковою Україною і Кримом), всі зустрічні люди помічають чужість пенсіонера. І на українській, і на анексованій території він не є своїм – все в ньому видає ідентичність людини із невизначеної території. А така чужинська постать в умовах наявної ворожнечі лякає людей. І хоч герой встигає запізнатися з місцевими жінками, та, видно, українка й татарка не можуть зробити Сергійовича своїм. Він навіть ночує осібно у наметі, тим самим відмежовуючись від тих, хто бачить у ньому риси свого. Звісно, незабаром з’являється хтось, хто розбиває його машину чи в інший спосіб натякає, що Сергійович тут зайда. І якщо герой не планує бути своїм, йому краще вертатися у своє тридев’яте царство.

Не дарма в усі часи людина, що вибивалася з оточення й демонструвала небажання до асиміляції, зазнавала страшного утиску. Демонстрація своєї відмінності – це оголошення війни. Здається, саме тому поборники традиційних цінностей так не люблять гомосексуалів. І тому ж нацменшини, що живуть згуртовано й не бажають втрачати свої культурні риси, викликають занепокоєння. Зрештою, ніхто не любив, коли хлопці приводили наречену з іншого села (а поготів з іншої країни).

 

Коли Тарас Бульба вбиває свого зрадливого сина, він робить це, як воїн на священній війні. «Ти моя Вітчизна», – говорить син Бульби своїй коханій. Тобто він визнає свою капітуляцію й не збирається полонити жінку, вводити її в свою родину і «пристосовувати» її мову, релігію, звичаї до своїх. Він оголошує, що вона виграла цю війну.

 

І саме тому татко Бульба так лютує. Щось схоже відбувається й у «Сірих бджолах»: всі прагнуть полонити героя, знайти в ньому риси чи погляди свого. Але він вперто несе свій потойбічний хрест проміжної ідентичності.

 

Тож попри те, що війна як така у «Сірих бджолах» не показана, ми бачимо її сліди на побутовому рівні. Герой не має своєї чіткої політичної позиції. Його погляди формуються під впливом доволі випадкових обставин і перебувають у зародковому стані. Але повсюди за межами свого донецького потойбіччя, на ньому лишається тавро чужинця, вихідця із сірої зони. Він, як усі прибульці зі світу мертвих, має на собі оцей сіруватий колір і чужинський запах. І оскільки цей запах відлякує від Сергійовича у романі напевно усіх, можем тільки уявити, які митарства пройшли ті мешканці села, які покинули його потойбічні території й були змушені розчинитися у світі, обравши свою сторону у цій священній війні.

 

Читайте також: Видавництво, що публікує Куркова у Франції: як залишитись незалежним

 

Принцеси пострадянських ландшафтів

Євгенія Кононенко. Празька химера. — Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. — 224 с.

 

Жила була собі Попелюшка десь у часи перебудови, і знайшла собі принца, і переїхала до його квартири. І жили б вони довго і щасливо, але в його квартирі жила також мама принца, бабця принца (що десятиліттями хворіла й стогнала за стінкою) і бозна-які іще привиди київських квартир. І Попелюшка так до скону й продовжувала бути Попелюшкою, відбирати зерна від полови та служити денно й нічно своєму чоловікові (що, ймовірно, для нього зараховується як гепі-енд цієї казочки).

 

Але у збірці оповідань Євгенії Кононенко все відбувається дещо складніше. Ця книжка виростає з есею Вірджинії Вулф «Власний простір», в якому англійська письменниця розповідає: для повноцінного розвитку жінці потрібні своє житло і свої гроші. Тільки елегантне феміністичне питання своєї приватної території у цій збірці постає у дуже не елегантних, хоча таким чином більш упізнаваних, пострадянських декораціях. І, здається, всі ці оповідання мімікрують під упізнавані дівчачі казки про принцес, які видають у підкреслено рожевих обкладинках.

 

Тільки якщо здебільшого казки розповідають, як чудовисько, жаба чи дикун в певний магічний час та ще й за ніжного й дбайливого ставлення перетворюється на чарівного й бажаного принца, в «Празькій химері» бачимо протилежне перевтілення.

 

У перших оповіданнях книжки зберігається дещо очуднена атмосфера казки, оскільки дія відбувається в по-попсовому «казкових» місцях – Празі й Парижі, а замість зачарованих замків – розкішні квартири в омріяних історичних районах. От тільки ці замки справді зачаровані, адже щоб стати їхньою володаркою, треба втрапити в пастку чудовиська (а те, що чоловік є хижаком і чудовиськом, у цій книзі питань не виникає). Скажімо, щоб стати принцесою у квартирі коло Нотр-Даму, треба потрапити в полон до кількасотлітнього горбаня Квазімодо, який вміє вести інтелектуальні розмови, але який має таку потворну зовнішність, що, здається, знає, як треба душити своїх жертв, щоб забрати їхню енергію і молодість і продовжувати таким чином власне життя до нескінченності («Паризькі химери»).

 

Здається, кожен чоловік із цієї книжки перетворюється опівночі на Чудовисько – на істоту, яка, завоювавши жінку, прагне відвоювати її простір, перетворивши її на свою побутову, сексуальну чи інтелектуальну служницю, і таким чином живитися її енергією й користуватися її безоплатними послугами вічно.

 

Тільки якщо перші тексти книжки створюють містичну і напівказкову атмосферу, то далі починається впізнаваний брутальний київський ландшафт. Хоча жінки цієї книжки примудряються помічати омріяних принцоподібних чоловіків і в ньому. Щоб завоювати жінку з квартирою, чоловіки перетворюються на прекрасних лицарів із суперздібностями. Або принаймні на чистих і невинних чоловіків, якщо вже ні вродою, ні корисними практичними навичками вони не відрізняються («Готелька на Борщагівці»). І поки жінки западають на своїх омріяних чоловіків, ті завойовують і відвойовують у них їхній простір. І йдуть у той момент, коли нарешті знаходять кращий варіант.

 

Щоправда, у цій збірці трапляються також нетипові фантастичні жінки. Вони абсолютно не схожі на всіх інших, і здається, саме такі жінки населяють будь-який варіант земного раю, про який фантазують собі чоловіки. Це сильні й незалежні мисткині й інтелектуалки, які, збираючись між собою, виявляють справжнє обличчя. Вони нагадують істот із тих казок, в яких герой піддивляється за купанням жінок вночі, які після цього перетворюються назад на птахів («Зупинка за вимогою»).

Не дивно, що герою треба таємно проникати у їхній світ і піддивлятися за їхньою пиятикою, порушуючи таким чином межі сакрального жіночого ритуалу (за таке піддивляння вакханки з античного світу запросто могли розірвати чоловіка на шматочки). І оскільки чоловік з цього оповідання западає на істоту не від світу цього, яка вміє жити у власному просторі власними заняттями, вона може бути хіба його божественною нареченою, тобто тимчасовим притулком, «зупинкою на вимогу», а не кимось, хто завжди буде поруч.

 

Тож, отримавши оцей власний простір, про який писала Вулф, дівчата перевертають типовий казковий сюжет. Жив-був принц десь у нетрях Солом’янки в одній квартирі з батьками й родиною свого брата, чув вічне гомоніння людей і спав на розкладачці абиде (і мріяв про власну (бодай прохідну!) кімнату). І трапилася йому принцеса, що жила десь на Троєщині у двокімнатній квартирі. Принц довго зваблював її, щоб переїхати до її троєщинського палацу. І жили вони душа в душу, аж поки квартирне питання одного дня не дісталося і до них. Бо щойно в цього зразкового чоловіка з’явилася своя кімната, потреба носити маску сякого-такого принца відпала. Як там пишуть у казках? Опівночі чари розвіялись, і за маскою теплого й лампового Панасика в рваних шкарпетках проступило несимпатичне обличчя, яке зажадало бути Атанасіосом і мати право на першу ліпшу підкреслено сексуальну жінку, якою, до слова, йому забракло засобів володіти вічно.

 

Читайте також: Як одружувались відомі письменники: Фіцджеральд, Вулф, Набоков і не лише

 

Авторка: Тетяна Петренко

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект