Видавництво Анетти Антоненко

Кларісе Ліспектор про те, що означає бути письменницею

10.08.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Кларісе Ліспектор. Записки для молоді: про написане і пережите. Есе / Переклад з португальської Наталії Пнюшкової. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2019. – 96 с.

 

«Записки для молоді: про написане і пережите» бразильської письменниці українського походження Кларісе Ліспектор це роздуми про письменництво і життя, які для авторки були двома подобами одного чуда: повсякденного існування. Для деяких читачів ця книжка буде приводом для пошуку шляхів тлумачення засад творчого доробку культової авторки, інші відчують поштовх до того, щоб описати чи навіть закарбувати історію власних життів. У кожному разі ця незвичайна книжка як modus operandi думок і почуттів може стати своєрідним посібником для тих, хто прагне писати й стати письменником.

У сьогоднішньому уривку з книжки ми прочитаємо про природу творчості, про те, що впливає на формування митця змалку, а також про виклики, які постають перед письменником та читачем, коли вони намагаються підступитися до літератури.

треба зупинитися

Я сумую за собою. Я занадто прискіплива, забагато часу проводжу за телефоном, пишу поспіхом, живу поспіхом. А куди ж поділася я сама? 

 

Мені потрібно зробити духовну перерву і врешті зустрітися – врешті зробити це, як би страшно мені не було – із собою.

інтелектуалка? ні.

Ще дещо, що, як на мене, не розуміють ті, хто називає мене інтелектуалкою, а я кажу, що це не так. Знову ж таки, мова іде не про скромність, а про істину, яка жодним чином мене не турбує. Щоб бути інтелектуалкою, треба передусім використовувати інтелект, а я цього не роблю: я керуюся інтуїцією, інстинктом. Щоб бути інтелектуалкою, треба слідувати культурі, а я настільки неначитана, що можу без зайвого сорому сказати, що й культури в мені немає. Я навіть не читала найважливіших творів в історії людства. До того ж я мало читала: я, втім, таки читала багато й жадібно, читала те, що потрапляло мені до рук із тринадцяти до п’ятнадцяти років. Далі я читала хаотично, ніким не керована. І це навіть не зізнаючись – оце вже я кажу дещо присоромлено: досить довго я зачитувалась самими лише детективними романами.

 

Наразі, незважаючи на те, що мені часто стає ліньки писати, іноді навіть мене охоплює стан, коли мені ще більш ліньки читати, ніж писати. Мене так само важко назвати освіченою, бо я не робила з написання книжок «професії» чи «кар’єри».

 

Я писала лише тоді, коли відчувала раптовий потяг до цього, і лише тоді, коли дійсно цього хотіла. Я аматорка? Чи хто я така? Я – людина, серце якої не позбавлене чутливості, я – людина, яка зробила спробу втілити нерозбірливість, неосяжність світу у словах. Перш за все я – людина, серце якої б’ється з легкою радістю, коли їй вдається самою лише фразою передати щось зі світу людей або тварин.

вільна істота

Я не дуже добре пам’ятаю, чи в Les données immédiates de la conscience Берґсона ідеться про великого художника, яким міг би стати той, хто мав би не одне лише, а всі звільнені почуття утилітаризму. Відчуття зору перебуває у більш-менш вільному стані у художника, відчуття слуху – у співака.

 

Але той, хто повністю звільнився б від умовностей і утилітарних рішень, побачив би, або, радше, навіть, отримав би такий світ, яким його не мав жоден із художників. Я маю на увазі світ у його повноті та в його істинній реальності.

 

Завдяки цьому можна було б створити гіпотезу. Припустімо, якби дитину можна було виховати, твердо вирішивши взяти за основу зберегти в ній високі й чисті почуття. Тобто, якщо не давати їй інформації, крім тієї, яку отримала б одразу ж. Якби вона не призвичаїлась до цього. Припустімо навіть, що можна було б утримувати її в розумному оточенні, яке стало б для неї визначальним для розуміння інших людей і надало б ту саму визначну стабільність у житті, щоб вона отримала якісь утилітарні уявлення, їжу задля самої їжі, питво задля питва. А щодо решти випадків – залишити її вільною. Припустімо тепер, що дитина ця виросла й стала художником.

 

Тут постає перша проблема: чи стала б вона художником завдяки самому факту такого виховання? Вважається, що ні, мистецтво не є чистотою, воно є очищенням, воно не є свободою, воно є звільненням. 

 

Ця дитина стала б митцем тієї миті, коли зрозуміла б, що в чистоті того, що нам дається, є утилітарний символ. Однак вона творила б, якби слідувала протилежному шляхові, яким рухаються митці, які не отримували цього уявного виховання: вона б об’єднала в собі світові скарби не з дивовижної вдячності, а з дивовижної корисливості. Вона звільнилася б. Якби вона малювала, то, напевно, дійшла б такої пояснювальної формули природи: вона малювала б людину, яка їла б небо. Нам, утилітаристам, досі вдається тримати небо поза межами досяжності. Крім Шагала. Це одна з тих небагатьох речей, яким ми ще не служимо. Ця дитина, новостворена людина-художник, мала б ті самі засадничі проблеми алхімії. 

 

Але якби людина, ця сама, не стала митцем, не відчуваючи потреби перетворювати речі, наділяючи їх кращою реальністю, якби, врешті-решт, вона не відчула потреби в мистецтві, тоді, коли говорила, вона дивувала б нас. Вона говорила б із чистотою того, хто бачить, що король – голий. Ми були б для неї, як сліпі й глухі, які хочуть бачити й чути. Ми мали б пророка: не з майбутнього, а з теперішнього. Ми б не мали митця. Ми б мали невинного. А мистецтво, як на мене, не є невинним, воно покликане стати невинним.

 

Можливо, саме тому виставки дитячих малюнків, якими б красивими вони не були, не вважаються художніми виставками у повному розумінні. І саме тому, якщо діти малюють як Пікассо, то більш справедливим вважається звеличувати Пікассо, а не дітей. Дитина невинна. Пікассо став невинним.

«справжній» роман

Я добре знаю, що таке так званий справжній роман. Тим часом, читаючи його, з сюжетними поворотами й описами, я просто дратуюся. А коли пишу, то це вже не є класичним романом. Однак це саме роман. Щоправда, під час його написання мною завжди керує не що інше, як прагнення пошуку й відкриттів. Ні, не синтаксису як самого синтаксису, але радше наближаючись до найімовірнішого вияву синтаксису, і я таки наближаюсь до того, про що думаю, коли пишу. Крім того, мені найкраще думалося, якщо я не обирала мову. Я просто корилася.

 

Писати, підкорюючись, – саме так це завжди відбувається, й саме так це відбувається зараз. Я слідую за собою, не знаючи, куди це мене приведе. Іноді слідувати за мною буває так важко – адже це навіть не пробиратися крізь туман, – що, врешті-решт, я здаюся.

 

А романи, які пишу, що не слідують сліпо за назвою? Бо було б дуже складно їх писати, або тому, що вже маючи чітке уявлення про те, як розвиватимуться події в ньому, втрачаю цікавість до написання. Хоч це і великий ризик, але добре пишеться лише тоді, коли не знаєш, що відбуватиметься далі. Просто зараз, цієї самої миті, або, скоріше, кілька хвилин тому, коли я перервалася, щоб відповісти на дзвінок, у мені народилася назва того, що стало б оповіданням або романом: Горець. Це нехитра назва, я знаю. І я знаю, який вигляд мав би цей твір: там би не йшлося: про гірську людину, радше, про поступовий підйом чоловіка в житті, аж доки він не сягнув би символічного або не символічного гірського хребта, його вершини, з якої побачив би своє минуле, а також те, що чекає на нього попереду, під час підйому, тобто трохи далі в майбутньому.

 

І те, що він бачив би, не було б ані красивим, ані добрим, ані поганим, ані потворним, це було б тим, що життя зробило з ним і насамперед тим, що він зробив би з життям. І тут виникає проблема: де та безповоротна межа, до якої він міг би зробити щось у житті, а життя – з ним? До якої межі він міг би обирати? Я повністю збита з пантелику тим, що щойно написала. 

А я? та, що вже багато подорожувала і вже не хоче цього робити, як так трапилося, що мені ніколи не спадало на думку, та вже не спаде, написати книжку про мандри? Пробачте мені на слові, але я для себе – загадка. І чому я так мало читаю, хоча сама є частиною цієї загадки? Чого варто було очікувати, так це того, що було насправді: жага до читання.

 

Також щоб побачити, що роблять інші. Однак я можу читати лише ті речі, у яких, якщо дозволите, прямим текстом пишуть про те, про що йдеться. Ні, абсолютне ні, я не розумію. Однак факт полягає в тому, що навіть коли я не розумію себе, повільно рухаюсь у певному напрямку – і так само не знаю за чим. Загалом за більшою любов’ю до всього. Чи це не занадто узагальнено, «більше любові до всього»?

 

Більше любові, тим часом, передбачає більше уваги до того, щоб вважати красивим те, що красивим не є. І хоча людське слово дещо мене тривожить через наповненість різноманітними порожніми значеннями, які воно в собі містить, я відчуваю, що йду до найбільшого людського вияву. Водночас, речі, що належать світові  – об’єкти, – набувають для мене дедалі більшої ваги. Я бачу об’єкти, навіть не змішуючись із ними, бачу їх такими, які вони є. Тому іноді вони стають вільними, фантастичними, так, немовби були народжені, а не створені людиною. І якби я рухалась у напрямку найбільшого людського вияву, це не означає, що мені треба забути про здатність, що іноді виявляється в мені: сприймати об’єкти такими, які вони є.

 

Бо – і тут я долучаю софістику просто для самозахисту – якщо мені вдається рухатись, лишаючись людиною, чому б я мала втратити цю здатність бути ще більше людиною? Боже, я просто сама софістика. Насправді софізм як форма мислення завжди дещо приваблював мене і перетворився на один із моїх недоліків.

 

Це пояснюється тим, що мені завжди доводилося багато захищатися, а за допомогою софізмів це вдається. Хтозна, можливо, зараз, коли мені не доводиться так багато захищатися, я відступлюся від резонерсько-софістського шляху. Можливо, мені вже не треба перемагати, щоб захиститися. Завдяки софізму можна часто перемагати в суперечках – а я вже роками не сперечалася – й давати пояснення власним незрозумілим вчинкам і таке інше. Відтепер я хотіла б захищати себе таким чином: бо я так хочу. І цього достатньо. 

 

Що ж, я писала під час розмислів, та й зараз бачу, що відійшла так далеко від початку, що заголовок цього фрагменту вже не має нічого спільного з тим, що я тут написала. Терпіння.

два способи

Я немов намагаюся насолоджуватися не безпосередньо самим життям, а, радше, найглибшими його виявами, що підводить мене до двох способів буття: в житті я багато спостерігаю, часто роблю спостереження, маю почуття гумору, добре почуття гумору, іронії, та дію. Коли пишу, мої спостереження, можна сказати, пасивні, вони настільки глибоко всередині, що пишуться в тому ж ритмі, що й відчуваються, майже без того, що називається процесом. І саме через це я не можу обирати в письмі, я не можу примножитися в тисячу разів, не зважаючи на себе, я почуваюся жахливо.

герметика

У 1967 році я виграла дитячу нагороду за свою книжку для дітей Таємниця розумного кролика. Звісно ж, я була щаслива. Але я все ж набагато більш щаслива, коли мене називають герметичною письменницею. Як це? Коли я пишу для дітей, мене розуміють, але коли я пишу для дорослих, то я складна? То чи мала б я писати для дорослих, уживаючи ті слова й висловлюючи почуття, що були б зрозумілі для дитини? Я не можу говорити з рівними на рівних? 

 

Але, Боже, як же мало все це значить.

писати за смаком пера

Ця фраза зачепилася в моїй пам’яті, та я не знаю навіть, звідки вона з’явилася. Почнемо з того, що перо тепер не використовують. Крім того, найперше, писати на машинці чи як би там не було – це не означає писати за смаком. Ні, я не кажу про те, щоб пробиратися крізь туман, який назбирався, згустився всередині й потроху підіймається на поверхню, – доки не прийде, немов щойно народившись, те перше слово, яке висловить усе.

 

Читайте також: Кларісе Ліспектор: велика любов до маленької людини

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект