Леонід Фінберг

Леонід Фінберг про юдаїку в Україні та майбутнє єврейської громади

26.01.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Про різне і трохи про себе / Леонід Фінберг. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2018. – 388 с.

Леонід Фінберг — соціолог, громадський діяч, головний редактор видавництва «Дух і Літера», директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА, член Виконавчої ради Українського центру Міжнародного ПЕН-Клубу. Книжка вміщує, у формі інтерв’ю, розповідь Леоніда Фінберга про власну видавничу та менеджерську діяльність, його статті й експертні опитування про актуальні явища української та єврейської історії, а також самвидавний документ – дослідження про правову культуру радянського суспільства на прикладі обговорення «брежнєвської» Конституції 1977 року. А за всім тим, найголовніше – свідчення різних етапів самоусвідомлення й міркувань про культуру, історію та сучасність.

У сьогоднішньому уривку з книжки ми дізнаємося про те, яке місце займає єврейська складова на українській культурній мапі, який рівень зацікавленості юдаїкою серед вчених інших національностей, а також про те, які перешкоди та виклики постають сьогодні на шляху юдаїки в Україні.

Про єврейську складову української культури

У Києві живе близько 50 тисяч євреїв, в Україні кілька сот тисяч. У радянські роки більше, ніж 90 відсотків дітей у змішаних єврейсько-українських та єврейсько-російських шлюбах відмовлялися від єврейства. Яка частина з них сьогодні повертається до своїх єврейських коренів, оцінити важко, але таких чимало. Та я певен, наші книжки, включно з юдаїкою – читають громадяни України різних конфесій.

 

Не можна опанувати християнську духовну спадщину, оминувши Старий Заповіт – юдейську складову основних світових релігій. Так само і в мене немає жодних сумнівів у тому, що Тараса Шевченка та Шолом-Алейхема, Івана Франка та Хаїма Нахмана Бяліка, Юрія Андруховича та Інну Лісову люди вибирають для читання не за національною ознакою. Елі Візель потрібен українському читачеві так само, як і Василь Стефаник єврейському. Я пам’ятаю, як читали оповідання Стефаника про від’їзд українців до Америки в роки єврейської еміграції до Ізраїлю.

 

Одна зі статей Сергія Аверинцева, яку ми надрукували в нашому часописі «Єгупець», мала назву «Солідарність у вірі гонимій». Наш великий сучасник добре усвідомлював пріоритет людяності перед усіма розбіжностями за ознаками віри, етнічності, віку тощо.

 

За роки радянської влади багато чого було перевернуте з ніг на голову, огорнене міфами й підкріплене вигаданими доказами. Тому, як з’ясувалося, погано вивчена вся українська культура, а не лише її єврейська складова.

 

Деякі наші проекти й видання стали надбанням не лише сучасної юдаїки, але й розширили традиційні версії української історії, представили її як багатокультурну. Наприклад, такий феномен як «Культур-Ліґа» 1920-х років виходить за рамки суто юдаїки. Це – надбання і української, і світової культури.

 

За останні роки зроблено чимало, і сьогодні інтелігенція сприймає єврейське або, скажімо, кримсько-татарське мистецтво як частину загальнонаціональної української культури. Навряд чи варто очікувати дива, але процес іде. Спільними зусиллями ліберальних кіл, серед яких науковці, літератори, кінематографісти, журналісти, театральні діячі.

 

Крок за кроком ми поступово рухаємося в бік Європи, відновлюючи чи засвоюючи цінності юдео-християнської культури. У нас чимало партнерів на цьому шляху: Іван Дзюба, Мирослав Маринович, Тарас Возняк, Костянтин Сігов, Андрій Павлишин, Ахтем Сеітаблаєв, Джеймс Тімерті, Павло-Робет Маґочі, Ярослав Грицак. Цей список не важко продовжувати і це дуже важливо.

 

Звичайно, зважаючи на сучасний стан єврейських громад, ми не можемо не відчувати серйозних проблем. Середній вік у них – далеко за 60 років, а кілька поколінь не мали жодного доступу до джерел єврейської історії та культури. Проте наша ситуація не унікальна. Аналогічно живуть меншини і в інших країнах світу. В цій ситуації ми – «люди на межі культур» (вислів соціолога Ігоря Кона) асоціюємо себе з двома, інколи більше, спільнотами – домінуючої нації та своєї. Комунікації сучасного світу в демократичних країнах дозволяють сполучати це доволі ефективно.

Якось я виступав у Гарварді з лекцією про стан єврейських общин в Україні. Я наводив сумні цифри: на одну дитину, яку народила єврейська мати, випадає десять смертей людей старшого покоління… Ми – старіюча громада. Ми зменшуємось, як шагренева шкіра. Наш середній вік – пенсійний…

 

Однак, коли після доповіді мене запитали, який мій прогноз, я відповів: «За нормальних умов єврейська спільнота в Україні напевне буде існувати більш-менш повноцінно як мінімум ще не одне покоління». Тоді директор Українського інституту в Гарварді професор Роман Шпорлюк вигукнув: «Пане Леоніде, але для нас із вами вже два покоління – це вічність!» Я не міг із ним не погодитись… Але треба поспішати…

 

Читайте також: Голокост і література: тексти як свідчення доби

Про роль вчених інших національностей у розвитку юдаїки

Я серед тих, хто вважає, що основний етап історії євреїв Східної Європи, коли тут жила переважна кількість євреїв світу, значною мірою позаду. Однак це зовсім не впливає на ставлення до вивчення цього періоду історії.

 

Є така закономірність, що про певний давній період в історії люди дізнаються з часом усе більше. І найбільші фахівці – не ті, хто жив тоді, а ті, хто живе сьогодні.

 

Цікаво, що євреї до XVIII століття практично не вивчали єврейську новітню (післябіблійну) історію – вважали, що все написано в Біблії. Започаткували такі студії німці і французи.

 

Серед українських науковців, які звертаються до цієї теми, — переважна більшість — професійні дослідники. Був період, коли ми всі перебували в якійсь ненормальній ситуації — не мали змоги отримати відповідну освіту, не мали можливості займатися професійно ані єврейською, ані українською історією й культурою. Важливо, що, накопичуючи знання з єврейської історії, вони вважають за необхідне поділитися ними.

 

Спільно ми брали участь у підготовці II українсько-єврейської конференції в Єрусалимі (перша пройшла в Києві у 1991 році), яка відбулася у травні 1993 року. Основна тема цієї зустрічі – стосунки між нашими народами в ХХ столітті. У цьому діалозі брали участь Іван Дзюба і Мордехай Альтшулер, Ярослав Дашкевич і Нафталі Прат, Леонід Плющ і Міла Цигельман, Мирослав Маринович і Михайло Хейфец. Окрім українських і ізраїльських науковців, в Єрусалим тоді приїхали відомі дослідники цієї теми з Канади, США, Росії. У ті роки це були лише початки, а в наступні таких форумів нараховувалося вже десятки.

 

Читайте також: Леонід Фінберг: Що інтелектуальніша книга, то краще вона продається

Про проблеми юдаїки в Україні

Своєрідність нашої ситуації в тому, що був доволі тривалий період, коли єврейської науки в Україні не існувало. Тоді як на Заході відбувався неперервний процес вивчення єврейської історії, літератури, мови, мистецтва, традицій тощо. Ми ж були позбавлені такої можливості.

 

Тому навіть наші сьогоднішні надзусилля – лише крапля в морі того, що хотілося б зробити. При цьому ми добре розуміємо, що крім нас цю роботу ніхто не зробить. Адже очевидно, що єврейська культура Східної Європи багато в чому не дуже цікавить ані Ізраїль, ані Америку. Ізраїльтяни здебільшого спираються на давньоєврейське коріння й героїчні сторінки останніх десятиліть своєї історії.

 

Євреї в Америці радо кажуть про своє європейське коріння, але американська історія цікавить їх набагато більше.

Ми ж, хто живе тут, повинні це чітко усвідомлювати й, по можливості, надолужувати втрачене. Є дві основні речі, які необхідно зробити: сприяти формуванню молодих вчених, фахівців з юдаїки і, одночасно, займатися дослідженнями. Перше надзвичайно важко зробити тому, що в період сталінсько-брежнєвських репресій фахівців з юдаїки практично знищили.

 

А дослідження необхідні, бо суспільство потребує як історичних, так і соціологічних знань для адекватного осмислення суспільних процесів, що відбуваються. Звісно, нам нелегко займатися наукою практично з нуля. В одній Гарвардській бібліотеці нараховуються мільйони одиниць зберігання з юдаїки, а в наших бібліотеках можна вести рахунок лише на сотні, інколи тисячі книжок. У світі щорічно видаються десятки тисяч найменувань книжок із юдаїки. Ми ж, в Україні, змогли видати лише кількасот книжок.

 

При цьому тільки відсотків 20 із них – серйозна наукова література. Ще стільки ж – напівнаукова, а решта і до цієї категорії не належать. Тоді як наші інтелектуальні потреби не менші, ніж у наших західних колег. Тож у такій ситуації нам не лишається «нічого іншого, як перти того плуга». Цим і займаємося, сподіваючись щорік видавати більше книжок, проводити більше досліджень, конференцій, виставок тощо.

 

Читайте також: (Не лише) єврейське питання: дві нон-фікшн книжки не для всіх

 

Фото: 5 канал

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект

що більше читаєш – то ширші можливості