Особливість травми Голодомору для українського народу полягає у більш ніж 50-річному насильницькому замовчуванні правди. Про ці події не можна було пустити ні пари з уст в радянській Україні, а в інших місцях про нього вже забули чи й ніколи не знали — від середини 1930-х до середини 1980-х. Однак пам’ять вистояла.

Не в останню чергу це стало можливим завдяки українським митцям — письменникам та кінематографістам — які шукали власні відповіді на запитання «Як говорити?», рятуючи індивідуальними зусиллями колективну пам’ять, закодовуючи її засобами культури. Так само зберігалася пам’ять про жертв Голодомору — їхню невинну смерть як подвиг мучеництва (від давньогрецького «marthos» — мученик, але також і свідок). Адже у ХХ-му столітті було відібрано саму суть цього благородного вчинку смерті в ім’я правди — честь пам’яті наступними поколіннями. Як кіно та література років боролися з амнезією Голодомору та як конструювалася і по-особливому розвивалася колективна пам’ять про Голодомор розповість Ірина Старовойт.

Ірина Старовойт — поетка, літературознавка, доцентка кафедри культурології УКУ, дослідниця скандинавсько-британського міжнародного проектуHistorical Trauma Studies. Теми, якими цікавиться і про які пише та виступає: динаміка конфліктів культурної пам’яті та їх подолання, негативна спадщина, етика пам’яті, опрацювання міжпоколіннєвої травми.

Реєстрація обов’язкова.

Подія на Фейсбуці