Критика

Літкритики також плачуть

26.11.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Я відкриваю ноутбук і заходжу в соціальні мережі. Facebook. Стрічка пропонує мені нові й нові курси: «як писати тексти», «як писати літературну критику», «як не писати ані текстів, ані критики». «Щасливі», – думаю. – «Є люди, які знають як писати тексти». Бо щиро кажучи, я досі зеленого поняття не маю, що робити з цими полотнами літер, хоч і займаюся письмом більшу частину свого свідомого життя.

З одного боку, практика курсів академічного, креативного й насущного письма – не новина в освітньому контексті. Та є бік інший, який створює ілюзію того, що письмо, а особливо літературно-критичне, є популярним і надзвичайно шанованим. Це у ситуації, коли кількість читачів літературно-критичних матеріалів не така вже й висока. Відтак і авторам, і редакторам, і дизайнерам часто-густо доводиться вигадувати шляхи приваблення того ж-таки читача: майже клікбейтні заголовки, яскраві ілюстрації, висвітлення теми під незвичним ракурсом. Цукерки поки не роздаємо, але шукаємо спонсорів.

 

Що таке літературні критики? Бо зазвичай, коли про це заходить мова, – все зводиться до рівня дзеньків-бреньків про те, що критики: 1) це письменники, які не змогли, тому й такі злі, що аж трепанують нещасні талановиті душі; 2) займаються втоптуванням у грязюку; 3) нічого не заробляють; 4) не гребують «заказухою»; 5) отримують безкоштовні книжки (ну хоч якось розжитися треба ж). Виходячи за межі бульбашки свого середовища спілкування, справи складаються ще гірше, бо люди з аутсайду щиро дивуюся, що хтось у цьому світі досі читає та ще й українською. Відтак літкритик стає для них чимось на кшталт маврикійського земляного гусака.

 

І тут незле вкотре нагадати, що до роботи треба підходити з любов’ю або не підходити взагалі. І літкритика – це про любов до літератури, а не про визнання та медійну славу. Бо автори люблять писати, а читачі не люблять читати. І у випадку з українським читачем це правило, на жаль, множиться на 10.

 

А тому, швидше за все, взявшись за літературну критику, ви залишитеся на самоті з цією любов’ю. І тут буде два варіанти: ви або будете цілком задоволені таким розвитком подій, або ваші очікування можуть не виправдатись.

 

Якщо, забігаючи наперед, підсумувати весь досвід буття літературного критика – можна зійтися на трьох станах справ. Тож якщо ви літкритик:

 

  • вас не існує;
  • ви є, але трошки;
  • ви є, але краще б вас не було.

Вас не існує

«Як так може бути», – запитає хтось, – «ось я, критик, я є, я дописую до кількох ресурсів, ходжу на форуми-арсенали, інколи говорю на радіо чи телебаченні, видавництва дають мені книги ще до друку. До мене у Fb додаються поети, а отже, я існую». І аж раптом на сцену виходить письменник Андрій Кокотюха, заплющує очі, вказує перстом на критика й каже: «В Україні літературної критики нема». Всі вмирають.

Драма між літкритиками й письменником Кокотюхою вже давно стала мемом, анекдотом. Роками й роками пан Андрій вперто доводить: все, що ми бачимо на Читомо, Літакценті, Букмолі й т.д. – це все нам сниться, це галюцинація передсмертної агонії Івана Франка. Таку гарячковість висновків не важко пояснити – у всім винен клятий людський фактор. Письменник ображається, що про нього пишуть недостатньо багато. Критик ображається, що його не бачить письменник, а тому ще більше ігнорує того ж автора. Все закономірно. Проте, ніяких плодів такі стосунки не приноситимуть, поки в обох сторін не зміняться моделі поведінки.

Ви є, але трошки

Отже, ви підводите голову, відриваючись від своїх 2-3-х робіт і домашніх клопотів. Пишете матеріал на якусь животрепетну тему. Пишете, звісно, не так часто, бо емоційний і часовий ресурс – штука вичерпна, але добре, що хоч так. І тут з’являється ще один відомий вкраїнський письменник Сергій Жадан. І от він каже (увага, далі подається вільний переказ слів автора): «Я не Кокотюха, я не такий, я думаю, що у нас є літературна критика, але фахових текстів дуже мало. Муха чхає більше, ніж ви пишете. Ви стараєтеся, але недостатньо. Погляньте, що ви наробили – через вас, критиків, Рафєєнка не додали у довгий список премії Книги року BBC. Погані, погані критики. Попелу не Землі не стане, щоб посипати вам голову».

Джерело цього гніву праведного не таке вже й лихе – письменник хоче більше добрих інтерпретацій і, зокрема, інтерпретацій власних текстів. Це справедливо, це не гріх. Але докори в ролі чарівного копняка працюють дуже рідко. Навряд чи хтось із критиків сяде за написання батареї текстів, бо відомий автор сказав, що перший недостатньо старається. Навряд чи хтось буде доводити протилежне. Бо коли ти критик і тебе то немає, то ти є, але наполовину – виникає лиш бажання піти на перукарські курси й закинути все це словоблуддя.

 

Читайте також: Як стати літкритиком і не зненавидіти читання?

Ви є, але краще б вас не було

Нещодавно я вкотре стикнулася з кібербулінгом у Twitter. Ця історія, мабуть, заслуговує окремої розмови, але вона надто сильно перегукнулася мені з систематичною критикою критиків у тому-таки Facebook. У своїй основі діло це корисне й благородне, але часто благі наміри перетікають не так у критику (читайте «інтерпретацію»), як у банальне хамство. Ситуація. На ресурсі про літературу публікується новий текст. Він може бути контроверсійним, він може бути не надто сильним, він може просто не збігатися з думкою і смаковими вподобаннями того чи іншого читача.

 

Всі ми люди. Ніхто не фільм «Джокер», щоби всім подобатися.

 

Але, о горе, якщо читач, якому не зайшов ваш текст, – відомий критик(иня). Швидше за все він/вона посадить вас на ослячу парту своєї сторінки Fb – себто зробить репост із вашим текстом та їдким зауваженням до нього. Звісно ж не обійдеться без не менш їдких коментарів від друзів і шанувальників особи, що зробила репост. І це буде справжнісіньке ритуальне поїдання жертовного ягняти.

 

Таким чином критика критики перетворюється на звичайнісіньке вправляння в дотепності, що легко й невимушено перетікає у балаган й розв’язання аксіологічних питань: чи можна порівнювати Ірину Вільде й Джорджа Мартіна? Як може читач із досвідом і смаком хвалити прозу Андрія Любки? Як правильно складати букви у слова та речення? Чи винна жертва у зґвалтуванні? Коли Нібіру зіштовхнеться із Землею? Чи пронесе? Звісно, всі претензії лишаються в межах інтернет-треду. До вас на сторінку або в «реальному житті» навряд чи хтось прийде зі своїм «Фу». Проте, навіть таке недоцькування може працювати як і будь-який кібербулінг.

Цікаве спостереження. Що у хвилі Twitter-цькувань, що під час критики літкритики – у ролі жертв виступають саме критикині. Звісно, це зумовлено тим, що у галузі вкрай мало чоловіків і надто багато їхніх шанувальниць. Але є у цій тенденції капосний внесок патріархату і внутрішньої мізогінії – жінка завжди перебуватиме під більш прискіпливим стороннім поглядом, ніж чоловік. За нею будуть спостерігати, доки та не пропустить кому в реченні. А чого можна від неї очікувати, якщо вона фарбує губи?

 

Читайте також: Критики теж мають свої амбіції і комплекси

Дозвольте хвилинку історії

Епізод перший

1596 рік. У світ виходить Брестська церковна унія. Ієрархи Київської митрополії мають виходити з-під крила Константинопольського патріархату під крило Римо-католицької церкви, і, ясна річ, таке об’єднання з католиками не всім до смаку. Ну і почалося. Кияни й ченці не пускають нового митрополита Іпатія Потія у Києво-Печерську лавру, а вчені мужі зачали наввипередки полемізувати у друкованій формі.

 

Коли Петро Скарґа видав у світ «Про єдність церкви божої» – Христофор Філалет відповів йому «Апокрисисом». Власне, так зачалося явище полемічної літератури доби українського бароко. Звісно, з одного боку, це була витончена гра у Pro et Contra: «Але, зважаючи на пристойність нашу, не відповідаємо дурному відповідно до глупства його, на розпусту розпустою, до чого й уродження, і виховання, і вуста наші не звикли — такого не вживаємо, скаргою на скаргу не подаватимемо, перестерігаючи, аби була всім людям явна наша скромність».

Проте, як зазначає Леонід Ушкалов, полеміки часто переходили на особисті образи. Мелетія Смотрицького прозвали Мехментієм Смердицьким, Гедеона Балабана – Балваном, а Петро Могила – той взагалі не соромився позбиткуватися над одновухим Касіяном Саковичем. Ось ще низка барокових витончених лайливих слів на щоденний вжиток: шалений хлоп, ісусоругатель, пес, діролазець, дурний схизмат, смердюча голова, безмозглий.

Епізод другий

Перескочимо через кілька століть – туди, де товариш Пилипенко кричить товаришу Хвильовому «Куди лізеш, сопливе», а точніше, пише відповідь на його гострі памфлети. Так, це мова про літературні угрупування 20-х років і літературну дискусію 25-28-х років. І, ні, це не нудно.

 

Отже, все почалося з плужанина (себто члена літературної спілки «Плуг» – організації, що згуртовувала навколо себе письменників-колгоспників і пролетарів) Григорія Яковенка. «Про критику і критиків в літературі» – це та річ, яка закарбувала його ім’я у вічності. Власне, там йдеться про критиків, серед яких є «паненята» (що для плужан звучить як образа найвищого ступеня), і того ж таки Хвильового. Кракена було випущено. У відповідь Микола Хвильовий опублікував свій перший памфлет «Про “сатану в бочці”, або Про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”», що було критикою пролетарської творчості «гопаківсько-шароваристої» та «ультрачервоної “Просвіти”». І це був лише початок великого красномовного руху, що змішав у яскравому діалозі й «Гарт», і Скрипника.

І до чого це я навела ці два прості приклади? На перший погляд, гостра дискусія між письменними-людьми – наша норма, хліб насущний, кармічний мастгев. Тож срачі у Facebook – продовження святої традиції. Так, але не зовсім.

 

Полемічна література виникла на основі церковної реформи. Дискусії, що часто переходили на територію особистого – були справою опору і відстоювання права на свою гілку християнства. Літературна дискусія була спровокована ідеологією, бо тоді часи такі були, коли за надмірний крок ліворуч або праворуч можна було отримати на горіхи.

 

Сучасна дискусія – це радше імітація, адже нам потрібно удавати, що в літературному житті присутнє саме життя і хоч якийсь двіж.

 

Хай хоч і отакий неоковирний. У сучасному варіанті літературні дискусії переважно ґрунтуються не на ґрунті, а на хиткій багнюці уявлень про умовну якість, здоровий глузд, граматику тощо. І якщо одні критики на думку інших критиків не вміють писати – то другі не лише облають перших, а ще й навчать «як треба».

 

Читайте також: 6 міфів про критиків

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект