Марк Бєлорусець

Марк Бєлорусець: Для тексту у тебе мають бути відкриті очі

23.03.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Ім’я перекладача Марка Бєлорусця марно шукати на титульних сторінках перекладних бестселерів, але у вузьких, проте вимогливих колах поціновувачів інтелектуальної німецькомовної літератури ХХ століття, воно – знане і авторитетне. Це один із тих майстрів, що працюють на якість, а не на кількість, і впродовж життя залишаються вірними «своїм» авторам, до яких знайшли дуже особистий ключ. Марк Бєлорусець перекладав російською Роберта Музіля, Томаса Бернгарда, Ґюнтера Айха, Ґеорґа Тракля, Александера Клюґе, Герту Крефтнер, Яна Ваґнера, Естер Кінскі, Драґіцу Райчич. Окремими книжками в його перекладах виходили твори Пауля Целяна, Юліана Шуттінґа, Манеса Шпербера, Герти Мюллер.

 

Дебютувавши в 1978-му, Марк Бєлорусець і сьогодні активний як перекладач, консультант і експерт. Він – член журі перекладної премії «Metaphora», член ініціативної групи Міжнародного поетичного фестивалю «Meridian Czernowitz», лауреат Премії Австрійської республіки для перекладачів (1998), Премії імені Андрєя Бєлого (2008).

 

У межах ініційованого Літературною лабораторією Мистецького Арсеналу проекту «Перекладацькі сніданки» під час IX Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал», Остап Сливинський говорить з Марком Бєлорусцем про його перекладацьку практику, аудиторію його текстів, стосунки з мовою та відшуковування свого автора.

– Пане Марку, перекладач – це не абстрактний медіатор, провідник якихось ідей чи смислів з однієї невизначеності в іншу. Він сполучає людей. Хто є аудиторією Ваших перекладів – колись, у час ваших перекладацьких дебютів, в СРСР, і зараз, у незалежній Україні? Чи ця аудиторія змінилася, зменшилася? Чи ви уявляєте собі читача, для якого перекладаєте? Чи радше робите це задля якоїсь абстрактної «критичної маси» культури?

– З одного боку, я перекладаю для себе. Мені подобається перекладати, мені до вподоби цей процес. Я люблю відкривати нових авторів, відчувати себе бодай на секунду Колумбом, який натрапляє на нові материки.

 

Взагалі, поезія цікавить не всіх. Скільки цих «невсіхів»? Часом здається, що це – взагалі одиниці. Якщо вони в Україні, вони знають російську. Якщо в Росії, то часто розуміють українську, я з цим стикався. Їм важлива поезія, а не мова – російська, українська… Для них не в цьому суть, тому мені не здається, що я надто втратив аудиторію від того, що, починаючи з 2014 року, не можу їздити до Москви. Думаю, тут мені цього не потрібно пояснювати.

– Ви якось говорили про те, що у вас дуже цікаві стосунки з українською мовою, хоча не перекладаєте нею. Що ця мова для вас важлива. Як ви відчуваєте українську, з чим вона для вас пов’язана? Чи від українських колег-перекладачів ви свого часу отримали якесь важливе знання? Взагалі, чи мали вчителів перекладу?

– Я не відвідував семінарів перекладачів, але намагався вчитися. Одним із найголовніших моїх вчителів був Микола Олексійович Лукаш. Він вважав мене своїм старшим товаришем, але я знав, хто він: одна з найважливіших постатей в українській культурі взагалі.

Микола Лукаш

 

Це було тоді, коли його вигнали з усіх важливих спілок за те, що він заступився за свого товариша, ув’язненого Івана Дзюбу, і запропонував, щоб його посадили замість нього. За це він був відлучений від усього, його перестали друкувати. У нього був вільний час, і цим вільним часом мені пощастило доволі егоїстично скористатися. Я ходив до нього. На початку він запитав, якою мовою будемо спілкуватися: українською, російською, німецькою. Це була людина, яка володіла вісімнадцятьма мовами. Я відповів, що українською. Ми обговорювали мої російські переклади з української. Це було щастя.

 

Те, що я отримав від Лукаша, я не отримав більше ні від кого. Йшлося про якісь прості речі: що навіть слово, яке нібито знаєш, треба перевіряти у словнику, і тоді бачиш якесь його побічне значення. Цього мене вчили, і це просто один із прикладів.

 

Лукаш ніколи не повчав. Але в кожному його слові була якась магія. Все, що він розповідав чи цитував – вірші німецькою, українською («Варнак» Шеченка), власні переклади тощо, – вкарбовувалось у пам’ять назавжди. Переказати все, що виникало під час цих обговорень, неможливо, але це тривало років вісім. Це багато. На жаль, усе закінчилося з його передчасною смертю. З Григорієм Порфировичем Кочуром я контактував дуже небагато. Але кожна зустріч була для мене повчальною.

 

А в Москві – Юліана Яківна Яхніна, перекладачка зі шведської, англійської. Ще – Соломон Костянтинович Апт, перекладач Платона, Есхіла, Томаса Манна, Канетті, Гессе… Великий перекладач, взірець для мене. Він вчив мене своїми визначними перекладами, самою своєю постаттю, особистістю.

– Чи доводилося вам перекладати в шухляду? Які з-поміж авторів, що їх ви перекладали в радянські часи, не могли пробитися крізь цензуру, і з яких причин?

– Якщо йдеться про мене, то я перекладав лише те, що хотів. У радянські часи, по суті, ніякі нові автори не могли пробитися крізь цензуру. Якщо так і ставалося, то мусив діяти якийсь потужний таран. В 1978 році ми зробили першу публікацію Целяна в Україні, і тоді таким тараном виступив Микола Бажан. У добірці був його переклад «Фуги смерті», і за його спиною ми, Мойсей Фішбейн і я, потрапили в часопис «Всесвіт». Серед тих віршів Целяна були, згадую, також чудові переклади Леоніда Череватенка.

 

Целяна ще раніше надрукували у Москві. Практика була така: якщо якийсь іноземний автор був опублікований у Москві, після цього можна публікувати в Києві. Але, на щастя, бувало і навпаки. Наприклад, роман Курціо Малапарте «Капут» вийшов українською у «Всесвіті», потім була окрема книжка, а в Росії його дуже довго не перекладали…

 

Читайте також: Рита Кіндлерова: Мені подобається подорожувати на старих мапах

– Є перекладознавці, які кажуть, що переклад – це чисте ремесло. Перекладач має діяти згідно з одним із заданих сценаріїв, раціонально вибирати потрібні інструменти. Інші стверджують, що у процесі перекладу важливіша інтуїція. Як у вас відбувається взаємодія з текстом? Коли ви беретеся перекладати, чи визначаєте собі якусь стратегію? І чи необхідно любити текст, який перекладаєш?

– Я думаю, що перекладачеві має подобатися той автор, якого він перекладає. Він має любити якщо не його, то, принаймні, його тексти. Ти читаєш текст, намагаєшся у нього вжитися, а далі… Якщо мова йде про високу літературу, то в оригіналі великого письменника завжди присутня свобода. А ось чи буде ця свобода в перекладі? Для мене дуже важливо вжитися в певний текст, байдуже, зрозумію я його до кінця, чи ні. Я в будь-якому разі його почну розуміти в процесі перекладу. Якщо я його швидко запишу, то буду ніби синхронізуватися з автором, і в тому недбалому словесному потоці, можливо, проявиться частинка внутрішньої свободи, яка є в оригіналі. А потім я зможу замінити всі слова. І навіть якщо я поміняю дві третини слів, щось таки залишиться. Звісно, якщо пощастить.

– Скільки часу текст перебуває на вашому робочому столі? Як настає той момент, коли ви відчуваєте, що переклад готовий?

– Ми ніколи не впевнені у тому, що переклад готовий до кінця. Гоголь казав, що текст треба написати, потім перечитати, потім відкласти десь на два тижні, потім переписати ще раз, і так дев’ять разів. Я так не робив, я не рахую кількість переписувань, але весь час є потреба повертатися. Зрештою, розумієш, що треба рухатися кудись далі. Відкладаєш переклад – можливо, повернешся до нього, а може, й ні.

– Чи часто у вас буває відчуття, що автор сам надиктовує вам слова, речення? Що він сам себе перекладає, а ви докладаєте мінімальні зусилля? Чи бувала у вас така гармонія перекладача та автора?

– Мені дуже жаль. Зі мною це бувало дуже рідко. З кількома віршами Целяна, можливо. Це чудові моменти, але вони рідкісні.

– Як ви знаходите «свій» текст – текст, який хочете або просто мусите перекласти?

– Напевно, я улюбленець долі. Я покладаюся на випадок. Я не шукаю тексту, який хотів би перекласти. Думаю, треба робити так, щоб текст сам до тебе потрапив. Для тексту у тебе мають бути відкриті очі.

 

Я можу розказати, як до мене потрапив перший текст Целяна. Був початок 70-х, а також була німецька дівчина, з якою ми з Ігорем Померанцевим познайомилися на вулиці у Києві. Вона мені сказала, що є один поет, він, здається, звідкись із наших країв.

 

«Для мене це – настільна книга, – сказала вона. – Я тобі її вишлю». Вона мені її таки вислала, і книга дійшла – в Радянський Союз, у ті часи. Це було перше чудо. А наступне чудо: я майже нічого не розумів у цій поезії, але було відчуття внутрішньої близькості. Я відчував, що повітря, яке наповнює ці вірші, близьке до того повітря, яким я дихаю. Я, звичайно, прочитав, що він народився в Чернівцях, але мені тоді навіть слово «Чернівці» нічого не промовляло: ну, є таке українське місто.

 

Чимось схожа була ситуація з Ґюнтером Айхом: я десь випадково прочитав кілька рядків, мені сподобалося, я почав його шукати. Бувало, десь хтось на когось послався. Але таке трапляється з багатьма.

Паул Целян

 

У мене є колега – московська перекладачка Тетяна Баскакова, одна з найвидатніших, на мою думку, перекладачок Росії, а також одна з найбільших друзів України. Ми з нею разом перекладали Целяна, вона – листи і прозу, а я – вірші. І десь у тих текстах вона прочитала ім’я письменника Ганса Генні Янна, німецького письменника, якого дуже любив Целян. І вона ним зайнялася, переклала кілька його велетенських книг. Ось так – випадково наштовхнулася на його ім’я в іншого автора. Зі мною теж таке бувало.

– Чи є автори, які вам не піддалися?

– Десь писали, що я перекладав уславленого Ґотфріда Бенна. Справді, я переклав кілька його віршів та одну статтю. То була дуже цікава стаття – спроба апології нацизму задля того, щоб захистити експресіонізм як течію, оскільки нацисти переслідували експресіоністів на самому світанку Третього Райху. Але його вірші… Я не зміг нічого з ними зробити. Переклав два вірші, а далі – стоп машина. Можна назвати багато причин, чому далі не пішло, і це буде напівправда. А правда, мабуть, у тому, що світ у їхніх віршах не суголосний з моїм. Це не означає, що автор, якого я перекладаю, має бути на мене схожий. Він інший, але мусить бути у чомусь мені співзвучним, щоб я захотів з ним щось робити. Наприклад, мені дуже подобається Томас Манн, але мені й на думку не спаде перекласти хоча б одне його речення. Це – просто інша історія.

– Які корисні звички мусить виробити перекладач? І яких звичайних людських звичок він має позбутися?

– Це дуже важке питання. Мій особистий досвід показує, що для перекладу дуже важливе прискіпливе читання. Ти маєш вжитися у текст. Прочитати декілька разів, причому читати текст як звичайний читач. Викликати у собі інтерес до тексту, знайти джерело цього інтересу. Якось я запитав у Юліани Яківни Яхніної, від чого найбільше втомлюється перекладач. Вона сказала: він втомлюється безкінечно переписувати текст. Просто рука втомлюється. Так, вона писала від руки, зараз є комп’ютер. Але перекладач має не боятися переписувати текст багато разів.

 

Робота перекладача – це дуже нелінива робота. Чудовий австрійський поет Юліан Шуттінґ казав, що перекладач має бути як робітник: вісім годин на день віддавати верстатові.

 

Якщо втомився перекладати – пиши щоденник, втомився від щоденника – пиши листи. Або читай. Потрібно весь час працювати з мовою.

– Крім іншого, ви перекладали і з української. Останнім часом регулярно виникають суперечки про те, як мають виглядати російсько-українські перекладацькі взаємини. Чи варто взагалі перекладати – зокрема, з російської на українську?

– Так, я перекладав з української Олега Лишегу. Думаю, буду перекладати ще. Я вважаю, що це важливо, бо українську мову в Росії не дуже розуміють. Коли дві людини розмовляють українською, росіянин зрозуміє не більше відсотків сімдесяти, а в гіршому випадку – зо тридцять. Якщо йдеться про поезію, то, мабуть, іще менше. А якщо не розуміють мови поезії, то й взагалі не розуміють України. Тому перекладати, безперечно, важливо. Важливим є те, що роблять Юрій Буряк, Юрій Андрухович. Значні поети не соромляться і не бояться перекладати з російської.

 

Читайте також: Перекладачка Анна Хромова: «Коли кажуть «Ізраїль», думають «війна»

 

Розмовляв Остап Сливинський.
Розшифрувала розмову Тетяна Коробка.

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект