жортокість

Мартина Бунда: Зло – це не зовнішня загроза, воно завжди живе в нас

04.06.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Мартина Бунда – польська репортажистка з 20-річним досвідом і авторка двох романів. У її романі «Байдужість», який переклало видавництво «Комора», йдеться про травматичні досвіди ХХ століття і силу їх пережити. Звісно, як і в багатьох родинних сагах та історичних романах, у цій книжці буде багато сцен жорстокості й болю. Вони магнетизують і приковують погляд. Пам’ятаєте сцену із «Дзеркала» Тарковського, де героїня має зарізати півня? Можна не пам’ятати більше нічого з фільму, але ця сцена врізається в пам’ять. Щось схоже відбувається і з «Байдужістю», яка рясніє магнетичними сценами болю. Це й епізод, де мати саджає дочок, щоб розчісувати волосся, але натомість рве його щіткою. Або епізод, в якому хтось має взяти на себе вбивство свині, що встигла стати чимось на кшталт домашнього улюбленця. Всі ці сцени, як слід від розпеченої праски на животі в героїні роману Розелі, залишаються у пам’яті.

В чому магнетичність зла, яку небезпеки приховує роль жертви й у чому психотерапевтична сила літератури – про це ми поговорили з Мартиною Бундою на Книжковому Арсеналі. 

 

Магнетична сила жорстокості

Я знаю, що дуже легко захоплюватися жорстокістю і злом. Показати реальне зло в літературі означає дати читачу дуже сильні емоції, а такі емоції притягують. Для мене було важливим не йти цим шляхом. Мені було дуже важливо зосередитись саме на добрі, витягнути це добро з людей, показати, як вони можуть встати після пережитого травматичного досвіду, обтруситися, відмежуватися від нього й жити далі, концентруючись на чомусь хорошому.

Якщо ми на мить залишимо тему зґвалтування, брутальності чоловіків і всього того жаху, який принесли солдати на Кашуби, то ми бачимо інший вимір жорстокості. Наприклад, сцену, де мама розчісує своїх дочок і видирає їм при цьому волосся. Звісно, цей біль неможливо порівняти з жахами війни. Та, вставляючи такі сцени, мені йшлося про те, щоб проявляти емпатію. Адже вона дозволяє нам прийняти жорстокість наших близьких. Прийняти, але не повертати її назад. Не йдеться про те, щоб у релігійний спосіб підставляти другу щоку чи про мазохізм. Йдеться просто про розуміння людської слабкості.

 

Пишучи цю книжку, я хотіла показати, що життя не складається тільки з радісних моментів. Не можна прожити життя як якусь вечірку.

 

Ми маємо змиритися із тим, що воно складається також із вимушеної жорстокості. У книжці є епізод, в якому жінки вирощують поросят, щоб потім їх забити. Вбивство свині тут – не з жорстокості, це просто необхідність. Героїні книжки є живими тілесними істотами, вони потребують їжі – це просто є для них необхідністю. І ця сцена, власне, показує, що ми маємо змиритися, погодитися з тим, що життя вимагає від нас певної жорстокості. Але при цьому ми можемо не відмовлятися від своїх почуттів і не перетворювати цей акт на байдужий і нечулий. Я намагаюсь тримати такі сцени жаху під контролем, щоби не епатувати читачів, застосовуючи прохолодність у такі моменти.

 

Розеля розуміє, що вона мусить це зробити. Для Розелі, яка має забити свиню, ця дія не є чимось непересічним – це частина її життя.

 

Зараз, на щастя, ні я, ні ви не мусимо вбивати свиней. Але в житті цієї героїні такий акт є частиною її буденності. При цьому героїня вміє підійти до цього вбивства з чутливістю.

 

Розеля не може втекти від потреби вбити тварину, але вона може подивитися в очі цій свині і зробити це не з байдужістю чи жорстокістю, а з чутливістю. Вона довго дивиться в очі цій свині, говорить з нею, заспокоює її й пояснює, що вона має це зробити.

Негативні емоції, що ми називаємо злом, – дають нам підступне відчуття сили. І є небезпека, що ми використаємо цю силу не на добро, а на зло.

 

Читайте також: Дивитися на ворога: воєнна проза Артема Чеха

Щеплення проти зла

Структурно книжки побудована таким чином, що все рухається від зими до зими, завершуючи повний цикл наприкінці роману. Це коло описує етапи переживання якоїсь втрати. І за цією ж схемою в психотерапії відбувається видужання. Навесні ми бачимо першу відвагу, щоб хоч щось відчувати. Вона, як перші рослини, які пробиваються крізь кригу, оскільки це досить слабкі й несміливі прояви почуттів.

 

Літо – це етап, коли все налагоджується, але й влітку бувають грози і зливи, які потрібно пережити. А осінь – це необхідність змиритися з тим, що біль є частиною життя.

 

Що втрата, розчарування і фрустрація нікуди не зникнуть зі світу, і безглуздо намагатися від них втекти. Треба спробувати з цим змиритися, оплакати свої втрати й піти далі. Тому коли знов наступає зима, вона геть відмінна від тої зими, що була на початку. Це спокійний етап прийняття. У багатьох культурах зима асоціюється з духовністю. А якщо йдеться про народи, які знають сніг, то дуже часто білий засніжений простір позначає чисту й порожню територію просвітлення.

Але якщо говорити про мою книжку, в ній відбувається рух не по колу, а по спіралі. Наступна зима для героїнь – це не та сама точка, з якої вони починають, а щось на рівень вище. Відбувається примирення з втратами, прийняття болісних моментів життя. І це є щепленням від того зла, про яке ми говоримо. Особливо це актуально для країн, які переживають чи нещодавно пережили велику національну травму. Нам здається, що ця ситуація ніколи не може повторитися. Але, насправді, це дуже підступне відчуття. Все може повернутися, оскільки первісні інстинкти дуже живучі. Але описане примирення і прийняття виводить на нас рівень вище. Тому нам всім треба бажати, щоб якомога більше людей в суспільстві могли змиритися із цими втратами, прийняти їх і оплакати. Щоб ми могли мати це щеплення проти зла. Адже зло – це не зовнішня загроза, воно завжди живе в нас.

 

Небезпечна привабливість опікунства

У житті відбувається так, що одні люди можуть змиритися, прийняти свій травматичний досвід, а інші – ні. І це не залежить від рівня інтелекту, освіти, чи того, скільки книжок ці люди прочитали, хоча, звісно, читання книжок дає певну чутливість і більше можливостей.

 

Інколи людина із якогось віддаленого села, яка живе без світла у халупі, може прийняти свою втрату й рухатись далі набагато легше й мудріше за людину з потужним інтелектуальним бекґраундом.

 

Ми говоримо про примирення з втратами, ніби це може відбутися раз і назавжди. Насправді, це може повторюватися і повертатися протягом життя. І мені йшлося про те, щоб показати, як не застрягати в цій деструктивній точці. Наприклад, у ситуації втрати дитини можна не застрягнути, але перетворити свій біль на діяльність на користь суспільства. Скажімо, вчити людей, як уникати якихось аварій. На рівні суспільства цей механізм видно набагато краще – є суспільства, які застрягають в деструктивній точці і самі себе з’їдають.

Я хочу розказати таку історію про вплив жорстокості на суспільство. Коли мені було 20 років, я була в Камбоджі. В цій країні функціонували табори праці, де працювали відокремлені від батьків 4-річні діти. Дуже важко уявити, через що пройшла ця країна. Але уявіть собі: відбувалося національне свято, чудова погода на пляжі, але раптом іде велика хвиля, яка змиває людей. І всі, звичайно, починають із цього пляжу тікати, але одна людина чомусь пішла у воду. І тоді на пляжі було 3 австралійців, які цю людину врятували. Невідомо, що відбулося, але в той момент багато людей із цього пляжу теж почали заходити у воду. Очевидно, вони вірили, що ці троє людей зможуть і їх врятувати, якщо щось станеться. Та, звісно, їм це не вдалося. Багато людей в той день загинуло, і я не могла зрозуміти, що сталося, чому цілий пляж дорослих людей раптом перетворився на малих 4-річних дітей, які вірять, що хтось їх врятує. А насправді в цьому суть впливу цих страшних подій, які пережила країна, масштаб яких неможливо уявити.

 

Читайте також: Редактор російського «Коммерсантъ»: Інформаційна війна іде поза межею добра й зла

 

Нам пощастило жити в ситуації, коли жорстокість війни віддалена від нас. А з іншого боку, в цьому є такий підступний момент: наше покоління вже бачить, що все це не було настільки страшно, адже після цих подій можна було вижити й жити далі.

 

Як в Польщі, так і в Україні існує синдром жертви. Можливо, тому ми такі податливі, так легко піддаємося шарму тих, хто обіцяє просто нами опікуватися (як це в минулому обіцяв нам комунізм). Саме тому наші суспільства можуть робити дивні вибори і знову довіряти тим, хто обіцяє про нас піклуватися.

 

Портрет жертви

 

Людина, яка пережила травматичний досвід, застряє на тому етапі, на якому з нею цю досвід трапився. Насправді в цьому немає нічого поганого – можна жити з цією внутрішньою дитиною, з нею можна працювати. Натомість зовсім інша річ, коли травматичний досвід зводить людину до ролі жертви, в які вона застряє. Ця роль дуже автоцентрична – попадаючи на цю територію, людина дуже концентрується на собі.

 

Зазвичай, в нормальному стані, ми проявляємо емпатію, яка є виходом до інших людей. Вона передбачає відкритість до інших, повертатися до них обличчям. Натомість в ролі жертви людина з мазохістським почуттям концентрується на собі і своєму болеві.

 

Саме тоді жертва сама стає катом, але не бачить цього. Вона притягує інших людей до свого болю. Коли людина бере на себе роль жертви, вона вірить, що насправді є доброю й чистою, а все, що сталося, було не з її провини. Так спрацьовує психологічний механізм захисту й реакція на почуття провини. Адже бути жертвою – це означає почуватися винним і безсилим.

 

Про важливість чистити свою метафоричну комору

 

Переповідання історій споконвіку було дуже важливою дією, а потреба в цьому живе в нас на якомусь архетипному рівні. Процес вислуховування й розповідання історій завжди мав лікувальний ефект. І дуже важливими є не тільки прямі перекази, а й просто метафоричні художні оповіді.

Кожне покоління долучається до метафоричного прибирання наших кухонь і комор, до очищення від травматичного родинного чи особистого досвіду. Це відбувається за допомогою нових оповідей, які ми творимо, адже розповіді й розмови є найбільш ефективною психотерапією. Я неодноразово бачила під час авторських зустрічей, як на них збиралися дуже строкаті групи жінок – приходили і ліві феміністки та активістки, і домогосподарки, які приїхали з віддалених сіл. Але всі вони сідали в коло, згадували жінок зі своїх родин, тітку Гелену чи тітку Ванду, і, говорячи про це, виявляли, що мають багато спільного для розмови. І така розмова – це спосіб очиститись.

Такий ритуал очищення можна бачити й у професійній сфері.

 

Не дарма кажуть, що на психологію йдуть вчитися ті, хто має власні проблеми, які має вирішити. Так і на журналістику й у репортери йдуть ті, хто має питання, на які шукає відповіді.

 

Очолюючи відділ в часописі, я знаю: якщо в те саме місце відправити 5 різних репортерів, то вони напишуть 5 різних репортажів. Звісно, це можуть бути глибокі й зворушливі історії, але водночас, це буде 5 текстів, які говоритимуть про дуже різні речі. Тому будь-яка історія, яку створюють автори, це передовсім пошук відповідей на власні питання.

 

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза

 

Світлини Євгенії Перуцької, Нати Коваль

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект