Спільний проект Читомо і CANactions, серія «утилітарних» рецензій на книжки, які можуть перетворювати міста, створювати нові простори – словами й руками архітекторів та урбаністів. Утилітарна рецензія в цьому проекті означає «смерть рецензента»: жодне видання із цього циклу не потрапить у руки професійних критиків.

«Мій парк. Вісім особистих історій про парки»
із засновницею Urban Ideas Ольгою Криворучко

Park

«Читомо» і CANactions продовжують розповідати про книжки, які можуть перетворювати міста та розширювати естетичний та інтелектуальний горизонти – словами й руками архітекторів та урбаністів у спецпроекті «[Про] читання міста». Під час прогулянки парком імені Івана Франка у Львові Ольга Криворучко, архітекторка, засновниця організації Urban Ideas, гортає видання від L'Officiel Україна (ВД «Вавилон») «Мій парк. Вісім особистих історій про парки», яке вийшло українською та англійською мовами за ініціативи KIA Motors, та розповідає про власні стосунки з парками, освітнє садівництво, культуру рослин у вазонах і рішення, що допомагають пережити спеку.

 

Про цінність парків

Дуже добре, що з'являються книжки, що нагадують нам про цінність середовища, у якому ми живемо. У виданні «Мій парк» такими історіями про важливість простору діляться відомі люди. Наприклад, Дмитро Шуров згадує про парки у Каліфорнії, де вони є свідченням того, наскільки гармонійний підхід у стосунках з природою мають люди, що живуть поруч.

Книжка про парки дуже особиста. І хоч парк – це громадський простір, але важливими є людські історії. Мені приємно, що автори взяли до уваги не лише парки у великих містах, а й такі як парк Шенборна на Закарпатті і парк Федьковича у Чернівцях, Тростянець на Чернігівщині і парка Вороніна на Тернопільщині. Звичайно, треба багато подорожувати і дивитися це все в реальності. Це дуже розширює світогляд.

Park_4

Вся фахова література, яку я читаю, переважно іноземна. В Україні є цікавий збірник статей «Урбаністичні студії» (виходить за підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля – Читомо), це єдине, що я знаю прогресивне.

Історії навколо парків

Багато людей любить парки, тому що місто зазвичай є дуже щільним, замкненим. Наприклад, таке історичне місто, як Львів, де дуже багато забудови і замощених територій. У нас нема величезних зелених просторів, скажімо, як у Києві, де річка дає дуже багато простору в місті й усі ці прибережні території наповнюють місто зеленню. Більшість наших парків розташовані на місці монастирських садів або цвинтарів, міських валів і ровів.

Парк Івана Франка, у якому ми зараз сидимо, теж розташований на місці монастирських земель, пізніше цю територію мав у власності Антоніо Масарі, який розвивав її як приватний парк. Із тих часів тут трохи збереглися дерева: реліктові дуби, каштани.

Мені подобається цей парк, бо він є дуже міським. Тут відпочиває багато людей, він переповнений життям, тому не є настільки природним, як міський об’єкт. Ще тут немає регулярного планування, воно вільне – галявини, групки дерев, пейзажні доріжки.

Park_3

Дуже гарний парк є на Валах, хоча й малоцікавий. Це залишки того планування, розробленого відразу після знесення тих валів. Він застав трохи радянського благоустрою, а в сучасний час зовсім не розвивався. Це просто зелений об’єкт, який, однак, має великий потенціал. Там би міг бути, скажімо, якийсь розарій. Але в нас бояться розаріїв через те, що це потребує великого догляду чи, можливо, тому, що їх будуть нищити.

Я думаю, що люди до всього звикають. До краси теж.

Навіть якщо перший рік-два будуть щось зривати, потім адаптовуються до цієї краси і перестають її зачіпати. Гарні речі навчають людей гарно поводитися. Краще, коли людина звикає до чогось гарного, ніж обдертого.

Стрийський парк розкинувся на території, що була не дуже придатна під забудову та яку згодом облаштували як міський парк. Колись казали, що це один із найгарніших парків Європи. Але хто їздив в Європу, той звичайно зрозуміє, що це вже велика прірва між нашими і європейськими парками. Можливо, коли він закладався, то був на рівні, але світ пішов вперед і там не було переривання цієї традиції догляду за парками.

У Парку культури тепер нова адміністрація, яка дуже активно працює над тим, як привабити людей, як зробити так, щоб люди хотіли проводити там своє дозвілля, а не мусили їхати заради нього за місто. Тож цей простір є найбільш прогресивним з усіх парків міста.

Park_7

Читайте також: прогулянка дахами Києва зі швейцарським урбаністом Урсом Томаном

Про західний досвід планування парків

У радянські часи у Львові панувала квіткова культура, коли садили багато клумб. У 90-х вона зникла, але останні кілька років відчувається повернення до неї, тоді як світ пішов уперед із технологіями в озелененні. Крім того, на Заході дуже часто садять пряні трави – лаванду, шавлію, розмарин. Вони, може, не дуже декоративні, але мають запах. Цим вони, зокрема, зацікавлюють дітей, заохочуючи до пізнання. Так працює educational gardening – освітнє садівництво: дитина дізнається, про те, якими є в природі прянощі, що їх додаємо в їжу. До того ж висаджувати духмяні трави вигідніше фінансово, бо всі вони є багаторічними чи самозасіваються. Лаванду чи розмарин не треба щоразу поновлювати, як бегонію.

У нас немає розуміння, наскільки парки є важливими для людей. Можливо, це найголовніше, що є в міській інфраструктурі, після комунікацій.

Саме тому дуже бракує догляду за ними, а ще – стратегії розвитку. Вона має бути не тільки адміністративна, а більше ландшафтна, з науковим підходом. Це не тільки адміністрування: «Оце ми ремонтували, оце ми відремонтуємо за рік, а це через три роки».

На Заході краще реагують на проблему того, що літній період стає спекотнішим. Оскільки багато людей лишаються в місті на ціле літо, то там придумали цілу програму щодо того, як рятуватися від спеки. Наприклад, можуть бути встановлені розпилювачі, що випорскують на людину хмаринку вологи. Для дітей на майданчиках підведена вода, щоб вони могли ліпити щось із піску, робити досліди, гратися з якимись механізмами за допомогою води. Там немає такої обсесії, як у нас, що батьки переживають, що їхні діти забрудняться.

Якщо ж ми все-таки говоримо про клумби, то в нас їх висаджують зазвичай один раз. Скажімо, в травні, до Дня міста висадили всі клумби. Це чудово, але якось монотонно. У Мюнхені мене дуже здивувало, що це відбувається сезонно. Наприклад, у березні садили цибулеві рослини, і там зацвіли тюльпани і гіацинти, пізніше засадили якісь інші квіти, ще пізніше – троянди. Завдяки такому підходу місто весь час змінюється, і ти споглядаєш це як рослинний театр.

Park_6

У Відні всі парки мають якісь додаткові аттрактивні речі, не просто доріжки і дерева. Десь є невеликий зоопарк, десь басейн. Там взагалі немає культури звичайних дитячих майданчиків, кожен розробляється окремо.

В австрійській столиці є Stadtpark із озерцем з качками. Це означає, що тут не лише люди добре почуваються, але й природа. Також у віденських парках росте дуже багато троянд. Там є така традиція, що можна придбати й подарувати парку троянду. Поряд із такою висадженою квіткою буде табличка, що її посадили на честь мами чи народження доньки. Це дуже гарно, бо заохочує людей до відповідальності за цей парк, створює можливість докластись до чогось гарного.

У Марселі, де дуже сухо й спекотно, як у нашому Криму, вдаються до особливого підходу до озеленення. У місті майже немає травників, а дерева й кущі ростуть або із жорстви, або у вазонках. Це через те, що бідний ґрунт, тож краще доглядати за певною рослиною. Я дуже чекаю, коли до нас прийде культура рослин у вазонах, тому що наше місто теж є дуже кам’яним, багато де нема можливості щось посадити. Але їх можуть власники кафе чи мешканці будинків виставляти біля себе десь на тротуарі чи двориках.

Читайте також: прогулянка на березі Дніпра з урбаністкою Алею Драженко

Про об’єкти, які наповнюють парк

Доречність тих чи інших об’єктів у парку дуже залежить від того, який він. Якщо парк маленький і залюднений, то не варто відкривати там ще якусь кав’ярню. Інакше виникне таке навантаження, що природна основа парку не витримає. Водночас є великі парки, у яких замало людей. Наприклад, наш Стрийський парк, у якому, на мій погляд, могли б з’явитися кав’ярні чи ресторани. Людина може годину-дві погуляти, і чому б їй не випити кави в тому ж парку. Це все може відбуватися культурно, без надлишку сміття. Теж саме з величезною територією Парку культури. Просто прогулюватися по ньому, може, й замало. Добре, що там відбуваються різні кінопокази, фестивалі вуличної їжі, майстер-класи.

Park_1

Ще один момент – щодо спонсорів, які щось встановлюють у парках. Наприклад, у нас дуже люблять, щоб це було якесь сердечко пластмасове, біля якого всі фотографуватимуться, чи величезні пластмасові квіти. А що якби ці гроші були витрачені, наприклад, на нові насадження, впорядкування вже наявних чи встановлення додаткового освітлення, а про спонсора згадали на лаконічній табличці.

Про найприємніший спогад, пов’язаний із парком

У виданні «Мій парк. Вісім особистих історій про парки» зібрані особисті історії, пов'язані з парками. У мене є теж одна. Коли я була дитиною, у парку Франка був дуже гарний майданчик, де все було зроблено з дерева – ідеально відполірованого, а тому дуже приємного на дотик. Конструкції були на основі Франкового твору, наскільки пам’ятаю, «Фарбованого лиса». Кожна річ на цьому майданчику була дуже унікальна. Тоді, здається, всі дитячі майданчики в місті були унікальні. Мені подобалося обмацувати мордочки всіх тих звірів. Як на мене, добре робити для дітей тематичні дитячі майданчики, щоб кожен мав окремо свою історію.

Ще колись у львівських парках було багато гарних фонтанів, але після кризи 90-х вони зникли.

Park_5

Про парк, який би хотілося створити

Парк, який було б цікаво розглядати. Парк, який мав би безперервне цвітіння. Кожного місяця, щосезону спостерігати, що там відбувається. Парк емоційних переживань.

  • Матеріал для дослідження:
  • Мій парк. Вісім особистих історій про парки.– К.: ВД «Вавилон», 2017.
  • Текст: Анастасія Івашина

  • Фото: Дар'я Проказа