есеї

Не давати риби, а дати вудку: Тарас Прохасько про написання есеїв

22.01.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

У межах мініфестивалю «Дні есеїстки», організаторами якого були Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа, відбулася серія лекцій відомих письменників і журналістів про те, як написати вдалий есей. Ми також вирішили туди навідатися, щоби набратися знань про цей жанр й записати для вас конспект лекції Тараса Прохаська «Есей: спроба деконструкції», на якій він розповідав про важливість деталей, власного досвіду та«експлуатацію» персонажів із родинних історій.

 

Людям, котрі пишуть есеї, не варто думати про те,, що є есеєм, а що ним не є. Подрібнення і класифікації для практичного автора не мали би мати аж такої ваги. Есеїстка справді дуже пов’язана з персональною фізіологією, з персональним світосприйняттям, тому що найбільша цінність есеїстки не так в особливі авторські інтонації, як у погляд і сприйнятті світу. Сенс есеїстки у дослідженні світу через самого себе. Цим вона й відрізняється від інших жанрів.

 

Есеїстика неможлива без того, щоб не враховувати саме свій спосіб бачення, свою думку, своє розуміння всього. Есеїстка, позбавлена суб’єктивності, перестає бути есеїстикою. Тому в есеї важливо не «так є», а «так мені здається» або «я так побачив». І в цьому та абсолютна правда есею, яка не може підважити об’єктивної картини світу. Якщо я собі думаю про щось, що воно є отак, то це моє дослідження, пропущене через мене, і воно вже є цим есеєм.

 

Чому Мішень де Монтень такий важливий для жанру есеїстки? Бо він перший перетворив самого себе на поле дослідження. Він почав досліджувати не тільки те, що з ним відбулося, а й те, як він відчуває, що дуже важливо при будь-якому написанні есею. Красою, сюжетом і конструктивними початками есею є не лише предмет дослідження, вся фабула проявляється у ході нашої думки, яку потрібно зберегти і зафіксувати.

 

Есей подібний на роботу детектива. Це розповідь, звіт самому собі про те, як працювала думка, як працювали враження і асоціації у цьому ланцюжку дослідження. Есей також передбачає і незатаювання свого шляху і своєї роботи, а навпаки, як то робив Шерлок Голмс, коли він розказував Ватсону, як і що було, як йому подумалося.

 

У світі все пов’язане з усім і кожна точка цього світу пов’язана з іншою. Есеїстка ― це спосіб знаходження зв’язку між кількома речами, той візерунок чи композиція з точок. В есеї потрібно показувати свою власну дорогу до цього сполучення. Це як робота електрика, коли шукаєш усілякі переходи, підстанції, акумулятори, рефлектори і дроти, бо треба розібратися, де стався якийсь обрив. 

 

Був у Чернівцях один професор криміналістики, який розробив таку собі теорію свідка. Ця теорія полягає в тому, що коли стався якийсь випадок і є певна кількість людей, які це бачили з різних точок і різних положень, то треба швидко розвести тих свідків в різні приміщення, щоби не встигло виробитися колективного свідомого. Тобто, щоб свідки, через комунікацію, обмін вражень, самі не повірили в те, чого вони не бачили. Бо щоби це все склалося в якусь спільну колективну картину, кожен із них має говорити щось інше. Тож есеїст ― це той свідок, який за чимось спостерігає, який щось бачить, але виходить у цих свідченнях із власного досвіду, власної суб’єктності, власного способу мислення. В цьому неповторність і цінність позиції автора есею.

 

Виріс на дереві молоденький пагін, а дерево ― це система, яка має 20, 100 або більше років. І цей новий пагін і стовбур ― це є один організм, одна думка. Шлях кожного з нас такий же, бо ми набираємо цих міліметрів, сантиметрів всього того, що відбувається, і воно нікуди не пропадає. Кожен наш досвід залишається разом із нами. Цінність роботи есеїста полягає у тому, щоби не відсікати свого стовбура в той момент, коли ти пишеш, бо весь попередній досвід, все минуле, всі знання, всі асоціації, всі спогади видимі й невидимі, знані й незнані ― все це потрібне.

 

Коли перетворюєш себе на лабораторію дослідження свідомості, бо есеїстика ― це спостереження за зв’язками у світі, плюс дослідження самого себе, то головне ― це історія думки. Одним із перших есеїв у новій, сучасній українській літературі були тексти Соломії Павличко про вуса і бороду в укрліті. У світі все пов’язано, але треба розуміти, що борода і вуса Марка Черемшини і борода й вуса Михайла Коцюбинського ― то є різні речі.

 

Все є у всьому, всі речі, минуле й теперішнє, всі напрями, всі шляхи, а ти просто досліджуєш якусь одну стежечку.

 

У нас із братом була вчителька музики, яка мала дуже гарний спосіб стимуляції домашніх репетицій на фортепіано: береш пачечку сірників, висипаєш з одного боку фортепіано, граєш етюд, а тоді перекладаєш один сірник на протилежний бік. Граєш ― перекладаєш, і так аж поки не зіграєш скільки потрібно. Але це якийсь нонсенс, хоча й дуже цікавий та есеїстичний. Я їй казав, що ми відіграли десь 30 разів, і вона вірила, але насправді ми нічого не перекладали і грали дуже мало, тож вчителька була впевнена, що ми працьовиті, але просто тупі. Для есею якраз не важливе оце вироблення кількості праці, в есеї важливо не пропустити якоїсь деталі, яка би приводила ближче до того, що ти хочеш сказати.

 

Мистецтво і література є практиками відсікання. Мій вуйко, коли дізнався, що я щось написав для журналу «Четвер», сказав мені: «Абись тись знав: мудрий пише то, шо знає, дурний пише всьо, що знає. Ото ти пишеш всьо, шо знаєш». Вуйко якраз заперечував мій погляд на мистецтво. Коли я повернувся з армії, то розповідав про щось конкретне, що, може, було не всюди, але з чим я сам стикався, то вуйко казав: «Ну шо ти говориш дурниці. Такого бути не може. Я знаю, бо я читав у газеті». Оце власне і є найневдячніший читач есею. Тож будьте завжди готові до тих, хто в есеї шукає корисного матеріалу чи якоїсь правди.

 

Есей цінний лише однією з граней чогось, яка є правдою відкритих очей, чи правдою побаченого. Те, що ми дивимося у бінокль, не є правдою, але це есеїстка, тобто зміна погляду, знаходження якихось речей. Але практика есеїстки має ще інший бік ― це можливість втягування дуже багатьох речей, які для інших жанрів не підходять за задумом, конструкцією чи ще чимось. В есеї можна покладатися на будь-яку свою асоціацію, знання, на будь-що, лиш би зробити цю історію думки певною ідеєю.

 

Дехто вважає, що есеїстка ― це те, де має бути невигадане. І це правда, але мені здається, що навіть вигадані особи чи речі також мають право бути в есеї. Бо есей не є документом, це вільний жанр.

 

Є гріхи вчинені та помислені, то есей є тим помисленим гріхом. Дослідження світу з включенням себе. Грубо кажучи, якби я був 95-тим бензином, то перевіряв би, як на мені їде машина, а також описував би цю машину. Але разом із тим знав би, що я саме 95-й бензин, і відчував би, що зі мною робиться в поршнях, як машина працює з середини. Оця багатошаровість відкриття, пов’язаність, одночасна присутність різних можливих точок зору ― це те, як мені здається, що я собі зрозумів про есей.

 

У своїх есеях я зловживаю певною схематичністю, бо не пишу їх для власної насолоди й тоді, коли можу, а пишу тоді, коли не можу. Я зловживаю цим форматом, бо можу сісти й написати його за один раз. Це також є цікавим із точки зору фізіології, бо я не розтягую есеї на довший час проживання з ними. Я не маю багато часу на обмірковування, а це наче пряма трансляція. Тому воно є цікавим для мене і як документ отого, що робиться спонтанно чи не спонтанно. 

 

Наприклад, а що як відкрити кран на годину-півтори? Що з цього крану натече? Скільки і якої води? У такому випадку я не маю плану, я знаю, що я хотів би написати, і тоді вмикаються різні асоціації та вигадки. Дуже часто я думаю собі, що у якомусь місті я щось пропустив, а тут оце потрібно було вкласти й було б моцніше. Але це ж не є абсолютна правда про світ, це правда світу в моєму розумінні. В есеях до цього треба ставитися з відвагою та сміливістю, не приховувати своїх поглядів, знань, розумінь.

 

Знаю, що в Польщі впродовж ХХ століття сотні й тисячі людей писали щось подібне на есеїстику. З них мало хто перетворився на пророків чи велетів. Це ті люди й ті тексти, так би мовити, другого-третього ешелону. В польській літературі є багато людей, які невідомі загалу, хтось їх любить, хтось їх читає, є дуже знані або знані тільки тому, що є вироблена традиція читання такої літератури. Але у них є це поле комунікації, коли люди розповідають щось один одному.

 

Мене дуже приваблює те, що говорив Вальтер Беньямін: роман прийшов на зміну епосу, на зміну розповіді й слуханню, він їх витіснив, перебив, бо роман – це конструкція, виріб епохи ремісничої, індустріальної. Передовсім йдеться про клітку, а не про кота. Тож він писав, що коли цього всього буде багато і якщо це буде своєрідний конвеєр, то виникне потреба епосу. Потреба того, щоб розповідати не побудовані на певний лад твори, а просто думки, те, що відчуваєш і думаєш. Це і є есеїстка.

 

Мені здається, що деякі дописи і блоги мають у собі щось есеїстичне. Це якийсь зародок, ті клітини, з яких може бути щось і таке.

 

І є всі шанси, що буде щось схоже на мініесеїстику, чи на глибоку річ. Наразі те, що я бачу, мені надто гучне. А есей має бути більше пригляданням, прислуханням, він не такий впевнений. Есеїсти не повинні боятися якогось заперечення і працювати не так швидко. Але це цікавий експеримент у нових умовах.

 

Заради чого люди читають есеї? Вони ніби якийсь камертон, дослуховування до чогось, і воно викликає у читача асоціації з собою. У доброму есеї закладені певні речі, що «підіймають» власні спогади чи асоціації. Есе потребує більшої уважності, більшого спокою від читача. Мені здається, що головною вадою наразі є швидкість. Але так тепер може бути завжди. Думаю, що для есеїстики сьогодні добрий час, бо є більше тем для дослідження. Єдине, що цей темп не дозволяє людям зупинятися на есеях. Так буває, що серйозні тексти не прив’язані безпосередньо до того, що сталося сьогодні, це є однією з причин того, чого есеїстику плутають з аналізом чи Facebook-публіцистикою.

 

В есеї ще дуже важливий структуралізм, дослідження тих структур, які є основними, незалежно від комбінацій. Якщо є конструктор, то можна сказати, що для есею важливіше показати способи кріплення, ніж усі розмаїті можливості того, що з нього можна зліпити. А для Facebook важлива швидка реакція, дуже дотепна, гостра чи гнівна. Але вона відволікає від обсервації. Я зауважив, що тепер люди не читають трошки довших есеїв, а лайкають, не читаючи. Через подрібненість джерел, фрагментарність реальності, в тому числі й інформаційної, читачам стало важче хапати кілька ниток у тексті. Є люди, яких вразив один абзац чи речення, тож починається обговорення всього тексту на основі того, що встиг вихопити.

 

Есеї дозволяють оці здивування, цю роботу думки, дозволяють робити ідеї воїми, переживати їх, і я вважаю, що це дуже корисно.

 

Це як у тій притчі: не давай риби, дай вудку. І есеї є тією вудкою, яка дає можливості просто собі ловити в усіх дозволених і заборонених місцях, у парках та ландшафтних заказниках.

 

В есеї варто показувати якісь приватні факти, аргументи, спостереження. Я зловживаю тим, що коли хочу про щось написати більше, то експлуатую різних персонажів зі своєї родинної історії. І це вже той спосіб, який будує певну асоціацію, показує, що я реальний, що в мене була бабка, яка робила якісь неймовірні чудасії. Не так важливо, що моя бабка робила, як оцей місток до того, що в читача також є бабка. Есеїстика є шляхом до позачасової комунікації. Це кругообіг думок у природі.

 

Читайте також: Тарас Прохасько про те, для чого люди займаються літературою

 

Фото: Ната Коваль

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект