Новини

Роман «Улісс» ірландського письменника, якого вважають одним з найвпливовіших авторів ХХ століття, Джеймса Джойса – один з центральних текстів європейського модернізму і найбільш складних. У читацькій соцмережі Goodreads «Улісс» посідає перше місце серед найскладніших романів (друге місце, до речі, посідає теж Джойс, «Поминки за Фіннеганом»). Здається, що коли у своїх щоденниках польський письменник Вітольд Гомбрович писав: «Колись стане відомо, чому в нашому столітті так багато великих митців написало так багато нечитомих творів. І яким чудом ці книжки, які неможливо читати і які не читають, все-таки вплинули на століття й вважаються знаменитими», то він озвучував думки усіх нереазілованих читачів Джойса.

Проте в цієї надскладної книжки є своє свято. 16 червня (тобто в день, коли відбуваються події роману) у Дубліні святкують День Блума: ходять маршрутом головного персонажа книжки, Леопольда Блума, перевдягаються в едвардіанське вбрання, влаштовують театралізовані читання роману. Такий фестивальний настрій демонструє протилежне ставлення до «Улісса»: він постає живим, цікавим і веселим твором. Зрештою, Джойс писав цей роман смішним і подовгу сам сміявся над написаним.

Тому до Дня Блума Читомо розпитало українських літературних критиків про їхній досвід читання «Улісса» та способи долання всіх можливих труднощів цього тексту. Сподіваємось, ці поради допоможуть побачити в «Уліссі» не надскладний і обов’язковий до прочитання модерністський текст, а цікаву книжку, яка спонукає читачів щороку долучатись до святкування Дня Блума.

Анастасія Герасимова:

«Улісс» входив у програму іноземної літератури філфаку, на якому я мала щастя навчатися. На четвертому курсі, коли ми саме розглядали модернізм, у нас була дивовижна викладачка. Трохи екзальтована, але віддана справі і меті «навчити попри все». Тому я читала твори дуже уважно, особистий погляд підкріплювався статтями авторитетних істориків літератури. Не хотілося схибити.

Текст у перекладі російською я прочитала один раз, але часто поверталася до окремих частин. Особливо важко, незручно було читати в поїзді, коли їхала на канікули до батьків. Бо в бібліотеці мені видали величезну книгу зі старими зачитаними сторінками – їх вирізали з журналу, якщо не помиляюся, це була «Иностранная литература» кінця 1980-х років, і підклеювали під обкладинку.

Осягнути творіння Джойса мені допомогла цікавість, ставлення до літературного твору не як до цілісної сталої структури, а об’єкту, який піддається аналізу, препаруванню.

«Улісс» ? це гра, ребус, де автор водить тебе за ніс

Якщо мозку читача не лінь стежити за всіма неймовірними стилістичними прийомами автора, текст піддасться. Хоча, таке твердження може бути лише ілюзією.

Головна складність читання «Улісса» полягає в тому, що, на моє переконання, ця книга нероздільна з історичним, особистісно-авторським, загально мистецьким контекстами, в яких створювалася.

 Без заглиблення в ці контексти книжка може здатися повною маячнею

Історія літератури живе за законами історії взагалі, тому, щоб зрозуміти здобутки, наприклад, революції (а модернізм саме і був революційним мистецтвом), треба знати передумови її виникнення. Але це вже майже професійний підхід, на який зважиться далеко не кожен читач. Особливо в дорослому, не студентському житті.

Я дуже не люблю узагальнень. Тому не вважаю, що «Улісса» мають читати всі. Нехай читають ті, кому цікаво, для кого ця книга стане сходинкою до особистого розвитку, пізнання літератури, у кого є час на її дослідження».

Євгеній Стасіневич:

«Якщо не помиляюсь, то вперше я прочитав «Улісса» десь на першому курсі філфаку. Це було не за програмою, а радше всупереч – того, що задавали, читати не хотілось, а уявлення про «книгу книг» вже було, от і потягся до неї. Все пройшло фактично безболісно: читав декілька місяців, але дискомфорту не відчув – добрий роман.

Може, зараз міг би охарактеризувати його як одну з тих книг, про які певно цікавіше говорити, ніж власне читати їх, але це визначення достоту поверхневе. Ні – читати «Улісса» і взагалі Джойса (особливо – «Портрет митця замолоду») вкрай цікаво.

А секрет долання опору тексту…Він, цей опір, не аж такий і значний.

 Головне – перестати думати про роман як про «Біблію модернізму», «головну книгу ХХ століття» і «текст, який закриває собою історію літератури»

Ці наліпки нічого не пояснюють, лишень примножують невроз, якого й так чимало навколо «Улісса». Я б радив ставитися до нього як до першокласного психологічного роману, або ж – за визначенням Набокова – як до роману про людину і Долю. І не зациклюватись на безкінечних коментарях, які не знають собі кінця: вперше, я переконаний, його треба прочитати, як «звичайну книгу», від початку і до кінця, за можливості нікуди не зазираючи. Все найважливіше там геть не зашифровано – ви його й так помітите. А от чи до вподоби вам такі історії – то вже справа особиста.

Я читав російський переклад Віктора Хінкіса і Сергія Хоружого саме в такий спосіб – не надто переймаючись, що конкретно в тій чи іншій фразі «зашито». А от вже друге читання – якщо раптом захочеться – можна відвести під «серйозну екзегезу»: читаючи окремі розділи українського перекладу, я приблизно так і робив – кудись заглядав, щось порівнював, аналізував. Теж гарно. Хоча жодних безодень під моїми ногами не розверзлось, чесне слово.

Читати «Улісса» раджу тим, хто вважає великий обсяг гарантією нудності .

Джойс може вас сильно здивувати, адже, окрім усього іншого, це ще й достоту іронічний і веселий роман

Ну і звичайно ж тим, хто отруєний численними ідіотськими кліше, але сам текст так жодного разу і не відкрив – на вас буде чекати багато приємних несподіванок. Включно з тією, що страшенний опір «Улісса» – міф (ох і набридливе слово в контексті численних «високочолих» спроб аналізу роману), ніж правда. І задоволення від нього – абсолютно можлива читацька реакція».

Читайте також: 8 книжок з літературознавства: читати не можна забути

Лілія Шутяк:

«Улісса» прочитала під час навчання в університеті, курсі на четвертому. Перед тим, як братися за цю книжку, чула багато відгуків, що її важко читати й навряд чи хтось з моїх одногрупників буде це робити. Оскільки виклики дуже люблю, то вирішила читати повністю.

Мені до рук потрапив російський переклад Віктора Хінкіса і Сергія Хоружого. Зізнаюсь чесно: книжка дуже непроста. Я звикла швидко читати, але тут довелося час від часу зупинятися, повертатися назад, відкладати книжку, перечитувати й ще раз обдумувати написане. Подекуди роман просто не давався до читання і я вже думала його покинути.

Але, зрештою, розуміла, що мені як зарубіжному філологу буде соромно зізнатися у пристойному товаристві, що я не читала «Улісса». Це був серйозний стимул для завершення книжки. Так само, як і той факт, що я завжди дочитую книжки до кінця.

Вважаю, що для «Улісса» потрібно мати добру базу знань із історії літератури та міфології. Інакше просто не варто за неї братися, ви не зможете зрозуміти, що ж там відбувається і чому.

Я б не радила читати цю книжку з примусу. Наприклад, студентам, щоб скласти іспит. Це марна справа

Ну і точно не варто читати «Улісса» в школі. Сьогодні я б радо повернулася до цієї книжки, що і планую зробити (вже в українському перекладі)».

Читайте також: Олександр Мокровольський: Я взагалі не збирався перекладати «Улісса»

Олег Коцарев:

«Уперше я познайомився з цим текстом, коли навчався в університеті, на відділенні журналістики. На занятті з зарубіжної літератури ХХ століття я був єдиною людиною, крім викладача, який його прочитав. І це мало свій дуже забавний результат: ми з викладачем дуетом продекламували фінальний акорд знаменитого монологу Моллі Блум, що, звісно, справило дивакувате враження на всіх інших, присутніх в аудиторії.

Потім я багато разів повертався до цієї книжки, хоча вже не в лінійний спосіб. Уперше я читав російський переклад Хінкіса та Хоружого. Потім приятелька подарувала мені книжку англійською, привезла аж із Берліна, чим я був дуже зворушений і вдячний. Мій рівень володіння цією мовою, м’яко кажучи, недостатній для адекватного читання «Улісса», але в окремі епізоди я занурювався, й навіть не зовсім безуспішно. Перечитував і згаданий російський переклад.

А минулоріч, само собою, не міг пропустити появу перекладу українською мовою. Він для мене став головною літературною подією року. Читаю його не «запоєм», а час від часу, уривками. Поки що більш-менш усе подобається.

Мені не доводилося відчувати якогось драматичного опору тексту. Тобто, звісно, є розділи важкозрозумілі або зі стилізованою під старовину мовою (в російському перекладі це було важко, в українському я туди ще не дійшов), або ще з чим-небудь таким, але загальному процесу читання це не заважає. В крайньому разі завжди можна пропустити якусь кількість сторінок чи переглянути їх «за діагоналлю».

Питання тут в іншому – близький тобі чи не близький сам стиль Джойса, його манера писати. От і все. Я на декотрих сторінках був аж захлинався від захвату. Так мені подобалось, особливо перший раз!

Для мене це книжка улюблена, цікава, вигадлива, сповнена дверей до інших цікавих зразків культури різних країн

Хоча справа не тільки в естетичній орієнтації. Дозволю собі провести не зовсім коректну паралель. Тут вийшов українською мовою ще один важливий твір світового модернізму – «Уот» Семюеля Беккета. У нього чимало спільного з «Уліссом», власне, там помітний джойсівський вплив. Але ця книжка надихає мене значно менше. Вже в ній я час від часу замислююсь і про опір.

Звідси й висновок. Якщо ви прочитали якусь кількість сторінок роману Джеймса Джойса і бачите, що він вам не подобається – мабуть, не варто себе мучити та змушувати. Мабуть, це просто «не ваше». Хоча якесь бодай загальне уявлення скласти таки варто».

Читайте також: Від пристрасті до самоти – один Уот

Ганна Улюра:

«Вперше роман прочитала на п’ятому курсі, суто «за програмою». Книжку було не дістати. Тому читали вдвох-втрьох по журналах, позичених із чужої бібліотеки. Я про «Иностранную литературу» зараз говорю та про переклад  Хінкіса і Хоружого з коментарями Генієвої. По числу за вечір, 12 номерів. Весь «Улісс» менше як за два тижні «без відриву від навчання».

Після такого шокового занурення можна було або полюбити, або зненавидіти. Не зненавиділа. Просто з ним не занудишся. Хочеш – розгадуй, як розумний кросворд («Улісс» як роман-палімпсест). Хочеш – милуйся, як працює дурна голова («Улісс» як символічний роман).

Соромно визнавати, що не читав? Соромно, бо не сподобалося? Аж ніяк. Соромно вибачатися за свої читацькі уподобання. Дивно воно: найкраще читати цю книжку, нічого про неї не знаючи. «Наївне читання» тут було б не менш результативний за копирсання у примітках (теж насолода, так).

 «Улісс» ще й дуже смішний, до речі, «неозброєним оком» це помітити значно легше

Мене непокоїть, що актуалізований нині українським перекладом «Улісс» став приводом знову по живому різати розважальну та інтелектуальну прозу. Спробуйте переказати сюжет Джойсівського роману. Це ж дуже просто, по правді. Тому що є історія. І розказана вона так, як саме їй годиться. Чим ще має бути добра література?

Історія нереально банальна. Але саме те, у який спосіб вона розказана… Навколо нас відбувається переважно щось таке саме звичне і нудне. А от коли воно потрапляє до нашої голови, цей дріб’язок вибухає сотнями асоціацій, цитат, порушених логічних зв’язків, розхитаних смислових матриць, повторів – і то не просто тавтологій, а серій. Так, очевидно, я найбільше люблю монолог Моллі. Здається, на певному етапі Джойсівський потік свідомості став метафорою самого себе. Складність «Улісса» об’єктивна, але настільки, наскільки метафора здатна ускладнити безпосередня сприйняття предмета».

Читайте також: Ростислав Семків:  10 концептів, що рухають літературу

Юрій Володарський:

«Мені здавалося, що я читав роман Джойса ще в університетські часи, і Вікіпедія підказує, що повний переклад Хінкіса і Хоружого дійсно був опублікований у 1989 році. Швидше за все, вперше я прочитав «Улісса» в 1989 році в «Иностранке», а потім уже придбав книгу і перечитував уривки.

Складність роману в тому, що він складний. «Улісс» – це величезна стилістична різноманітність, виняткова смислова насиченість, безліч відсилань до міфології, історії, літератури, культури. Таке подужає не кожен з рідкісних небагатьох, яких і так досить мало.

Все питання в тому, яку мету людина переслідує, беручись за цей об’ємистий том. Якщо розслабитися і розважитися, то нехай читає Кокотюху. Якщо їй треба зрозуміти, з чого виросла вся сучасна література, то доведеться терпіти.

Радив би читати тільки тому індивідууму, для якого культура – не готель, куди ненадовго заїжджають у відпустку, а постійне місце проживання

Нахрапом «Улісса» не взяти, він, як відомо, хитромудрий. Потрібно не поспішати і постійно звірятися з коментарями. Не знаю, які вони в українському перекладі. У російському займали сто сторінок і були надзвичайно корисні. Власне, без них читати не можна взагалі.

Чи соромно зізнаватись у нечитанні «Улісса»? Ні, не соромно. А ось казати нісенітниці про те, що «Улісс» – книга погана, переоцінена та інше, не просто соромно, а ганебно.

Оксана Щур:

«Не соромно не дочитати чи не прочитати «Улісса» чи будь-яку іншу книжку, соромно говорити, що не намагався це зробити. Я не дочитала «Улісса» під час навчання в університеті, точніше, я його швидко-швидко прогортала і прочитала вибрані місця, тому що на опрацювання книжки мала лише кілька днів.

Згодом, через багато років, я таки здолала цей текст, коли мала вдосталь часу і не було «конкурентних» книжок поряд, на які могла би відволіктися. Читала у російському перекладі. Українського тоді ще не було, але планую його прочитати: кажуть, що він кращий, цікавіший, приємніший до читання, ніж російський.

Читати шедевр у різних перекладах – це як дивитися різні театральні постановки одного й того ж твору. Це завжди інакші враження й відчуття.

«Улісс» українською – це не тільки зміст, але комплекс стилістичних, мовних вправ, а отже, це гарантована читацька насолода

А дізналася я про «Улісса» із роману Павла Загребельного «Брухт» ще в шкільні роки: там є розлога цитата з Джойсового тексту, і в ті давні часи, коли інтернет не був у масовому вжитку, а фонди районних бібліотек майже не поповнювалися, такі маячки сприймалися мало не як скарб для того, хто хотів знайти щось нове, знати більше, розвиватися, але не мав усіх нинішніх можливостей.

Щоб здолати «Улісса» є перевірений спосіб від людей, які змушені читати багато книжок. Читати-читати-читати, не сходити з дистанції. Це як марафон. У мене схожа ситуація була із «Грою в бісер» Германа Гессе: я читала цю книжку три місяці, протягом усього літа, і дочитала тільки тому, що не дозволила собі зійти з дистанції.

І, звісно, є різні способи читання тексту, які кожен обирає для себе залежно від книжки і від мети. Можна вдумуватися у кожне речення, а можна сприймати текст як загальну метафору, стрибати між рядків, намагатися вловити загальний сенс. Це і на швидкість впливає, і на розуміння.

Можливо, масовий читач Джойса – саме такий. Але нефаховий читач нікому не зобов’язаний, від нього не потрібно нічого вимагати. Його плекати потрібно, для нього уся наша галузь працює. І це значне досягнення, що отій безлічі людей, які стверджують, що із легкістю прочитали «Улісса», ми змогли цей роман запропонувати у гідному виконанні. Тому що це – виховання смаку в довготривалій перспективі».

Читайте також: Олексій Жупанський про видання перекладів в Україні

Ольга Купріян:

«Фізична книжка в мене є, стоїть і докірливо на мене поглядає з шафи. Уже, щоправда, заставлена іншими книжками. Я читала з «Улісса» уривки, на пари з літератури. Чесно – спочатку мені було соромно, що я дипломований філолог, а цю фундаментальну річ не дочитала.

Пізніше це почуття пройшло, з’явилося розуміння: кожній книжці свій час. «Улісса» не прийшов до мене досі, але він є, тепер і в українському перекладі, і це добре. Його завжди можна розгорнути і знову почати читання.

Найбільше мене лякають примітки. Це мало не чверть книженції! І це дуже гальмує читання, яке й так не просте. Звісно, можна опускати примітки, але я ж чемна дівчинка, я ж філолог і знаю, що примітки бувають чи не важливіші за сам текст. Бувають, правда.

Є люди, які легко читають складні твори, є навіть такі, які їх розуміють. Я допускаю, що багато хто прочитав «Улісса» й насолодився ним, і що не всі ці люди літературознавці. Це не означає, що вони розумніші за тих, хто не прочитав. Це означає тільки те, що в певний час «Улісс» став їхньою книжкою (хіба що вони мучили себе, щоб потім поставити «пташечку» в читацькому щоденнику), вони мали вдосталь часу й завзяття дочитати цю книжку.

 Круто, що блогери хизуються читанням «Улісса», якби це ще робили телезірки та інші знаменитості, як колись Мерлін Монро, було б узагалі ідеально

Можна було б іще з «Музеєм покинутих секретів» сфотографуватися чи з «Сестрами Річинськими».

Чільна світлина hammer.ucla.edu