Новини

Далеко не всі мандрівники націлені на красиві краєвиди, архітектуру і кухню різних країн. Для багатьох подорож спрямована на людей, їхні історії та обставини їхнього життя. В межах програми «Мандри. Форум» на Форумі видавців Девід Саттер розповів про свій досвід мандрів Радянським Союзом і спілкування з його мешканцями. Саттер – американський журналіст, колишній кореспондент Wall Street Journal та Financial Times, який провів 6 років у Радянському Союзі. Цьогоріч у видавництві «Дух і Літера» вийшов переклад його книжки «Менше знаєш, краще спиш».

Підготовка до життя в умовах тоталітаризму

Можливість пожити у фіктивному абсурдному світі Радянського Союзу була одним з найповчальніших досвідів, який тільки можна уявити для журналіста, особливо для журналіста який виріс в Америці. Я народився в Чикаго і отримав стипендію на навчання в Оксфордському університеті. Коли я був студентом, я цікавився проблемами тоталітарного суспільства і робив дисертацію по Ханні Арендт.

Вона писала про сутність тоталітарного суспільства, що мотивує це суспільство, як його розуміти. Один з найважливіших елементів у роботі Арендт – це пояснення, що тоталітарне суспільство суміщає терор й ідеологію. Терор використовує щоб нав’язувати ідеологію, бо люди за своє природою не хочуть жити у фіктивному світі, вони хочуть жити в реальності. У результаті, коли я прибув до Радянського Союзу, я мав теоретичну підготовку.

Світлина прес-служба Форум Видавців/ Олег Кохан / Фотоагентство LUFA

Інші кореспонденти з Америки їхали до Радянського Союзу з повною відсутністю ентузіазму. Якщо вони були трохи старшими і мали дружин, то це були митарства, бо дружини цілковито страждали там від відсутності товарів і від усіх незручностей, які комуністичне суспільство нав’язувало жителям. Я, навпаки, був один. Мені було цікаво, і я говорив російською.

За збігом обставин у мене були всі можливості розуміти ситуацію і навіть насолоджуватись перебуванням у Радянському Союзі, тому в мене не було жодного бажання їхати звідти. Я познайомився з багатьма людьми, а інші кореспонденти, які не говорили російською, спілкувалися тільки одне з одним. Мені відкрився фантастичний світ Радянського Союзу. Я побачив, що все, що теоретично описала Ханна Арендт, мало сенс. Що ця абсурдність, пропаганда – це був спектакль з одного боку, але це була справжня заміна для правди.

Читайте також: Цензура і пропаганда в сучасному книговиданні: український та російський досвід

Групові подорожі Радянським Союзом

Міністерство іноземних справ СРСР створило ситуацію, де вершиною журналістської діяльності стало брати участь у їхніх заходах, бо якщо кореспондент сам кудись телефонував, з ним взагалі не хотіли говорити, і тільки через Міністерство іноземних справ можна було організувати інтерв’ю чи зібратись їхати до Узбекистану чи Киргизстану і бути впевненими, що люди зустрінуться з кореспондентами, будуть говорити і дадуть їм матеріал для статті.

Журналіст New York Times, наприклад, міг бути впевнений, що якщо він їде у групі, організованій Міністерством іноземних справ, скажімо, до Узбекистану, куди я їхав одразу після того, як став акредитованим кореспондентом у Москві, то він повернеться звідти з матеріалом і зможе щось опублікувати. А його редактор у Нью-Йорку чи іншому місті не дуже розбирався у цінності цього матеріалу.

Якби вони поцікавились, то дізналися б, що кожна група, яка їде до Узбекистану, відвідує той самий колгосп, той самий завод з тими ж робітниками і, крім того, чує абсолютно ідентичні висловлювання. Колгоспниці стали фактично кінозірками: вони так звикли давати інтерв’ю західним кореспондентам про те, як вони успішно будують комунізм, що навіть могли б сказати, що от, раніше в мене був Times з Лондона або Le Monde з Франції і Washington Post.

Читайте також: Свіжі книжки про тоталітарне минуле

Самостійні подорожі

Я зробив тактичне і стратегічне рішення їхати одному. І, як не дивно, це було можливо. Єдина необхідність – інформувати Міністерство іноземних справ завчасно, за 48 годин, щоб воно могло підготувати місцеве начальство для вашого приїзду. Тільки 25-30% Радянського Союзу були закриті для кореспондентів.

По-ідеї, можна було їхати в будь-яке місто, якщо ви попередили. Але західні кореспонденти цього не зробили. Передовсім вони боялися, що якщо вони кудись поїдуть одні, то не матимуть можливість ні з ким говорити. Вони не мали контактів. Крім того, вони боялися можливих провокацій. Хтось міг організувати п’яну бійку в ресторані й звинуватити кореспондента.

Жінка могла до нього приставати, і якщо кореспондент не реагував негативно, її сердитий чоловік міг з’явитися і вимагати справедливості від радянської влади. Було багато чого, що могло статися. І через це більшість наших кореспондентів лімітували себе і брали участь у цих групових екскурсіях, організованих Міністерством іноземних справ, шукали можливостей через нього організовувати різні зустрічі й отримувати супровід. 

Читайте також: Юкка Ріслаккі: Навіть під час війни журналісти мають дотримуватися фактів

Важливість безпосереднього спілкування

Євреї, які намагаються емігрувати і вважають, що їм нема чого втрачати, дисидент, який фактично готовий страждати за переконання, інші люди, які хочуть емігрувати, націоналісти, наприклад, – вони всі дуже цінні джерела інформації, і, найголовніше, вони мають контакти з іншими. Завжди, коли я мандрував, я намагався не зустрічатися з офіційними особами, бо вони можуть тільки повторити все те, що вже було опубліковано, а з людьми, які будуть говорити про свій особистий досвід. Цінність дисидентів для кореспондента була така, що вони були сполучною ланкою із суспільством, вони збирали інформацію про порушення прав людини в Радянському Союзі, вони мали контакти в різних містах.

Я спілкувався з людьми, які хотіли перейти радянський кордон. Я говорив з чоловіком, який намагалася перепливти з Батумі до Туреччини і потрапив у течію, яка віднесла його назад. І коли він отямився, то знайшов себе в тій же країні, де й почав. І його заарештували, бо бачили, що він хотів втекти з Радянського Союзу.

А на допиті запропонували визнати себе божевільним, бо хіба нормальна людина може поїхати з Радянського Союзу, мовляв, поїхати з раю може тільки божевільний. І він розповідав, що коли сидів у в’язниці в Батумі, то розмовляв з одним чоловіком, який сказав, що існує фіктивний кордон. Один чоловік, який перейшов кордон, підійшов до першого будинку і сказав, що він біженець з Радянського Союзу і що він хоче політичного притулку, а КДБшник одразу його взяв і сказав, що справжній кордон ще за кілька кілометрів.

Світлина прес-служба Форум Видавців/ Олег Кохан / Фотоагентство LUFA

Я почав говорити з людьми, які працювали з жертвами психіатричної репресії, і через це я познайомився з Олексієм Нікітіним, шахтарем із Донецька, який був поміщений у психлікарню і мав фантастичний досвід після того, як намагався переконати керівників шахти, що є порушення правил техніки безпеки.

Я мав інформацію про витік біологічної зброї. Радянський Союз, звісно, підписав угоду, яка забороняла біологічну зброю, але він продовжував вільно її виробляли. І був витік у місті Свердловську. Через це десь 20-30 людей, які жили біля цього заводу, загинули, і весь Свердловськ про це говорив. Тоді Свердловськ був закритим містом. Я туди телефонував, і офіційно це була сибірська язва, яку можна було отримати від зараженого м’яса. Але я зібрав достатньо інформації, щоб сказати, що Радянський Союз порушив конвенцію про біологічну зброю.

Читайте також: «Джинсові» викрадачі, або навіщо тікати з СРСР

Головний урок

Головний урок з усього цього – це те, що завжди можна робити більше, ніж ви думаєте. Це питання найбільше стосується журналістів. Треба не задовольнятися офіційною інформацією і загальноприйнятими істинами. Іноді не так складно виявити багато цікавого і докопатися до істини. Особливо в такій країні, як Радянський Союз чи Росія сьогодні.

Щоправда, у Радянському Союзі не було ризику, що хтось буде вбитий. А в сьогоднішній Росії (хоч іноземні кореспонденти мають більш безпечну ситуацію, ніж російські) є такі ситуації, де людина може дуже серйозно ризикувати. Але ми можемо вважати, що це тому, що ми не впорались з наслідками Радянського Союзу, який принизив статус індивідуальної людини і її людської гідності, але це вже інше питання.

 Чільна світлина nationalreview.com

Читайте також інші матеріали спецпроекту «Мандри»:

Український компас: естетичний журнал La Boussole

Юджин Осташевський: Чистота мови – це не граматика, а ідеологія

 Партнер спецпроекту «Мандри» – Gorgany.com