Читомо > Новини > Інтелектуали в мережі: між нарцисизмом і репарацією

Новини

Інтелектуали в мережі: між нарцисизмом і репарацією

29.03.2015 0 Автор:

Як можливе публічне мислення в умовах відсутності дистанції з аудиторією та емоцій як головної валюти обмінів в мережі? Чим стає персональне в світі анонімності? Наскільки “хмара тегів” може бути комунікативним середовищем? Чи промовляє інтелектуал до аудиторії – або аудиторія мовить ним? Який імпульс штовхає людину до публічного мислення і які на неї чекають випробування? Про це розповів видавець, перекладач, літературний менеджер, лідер думок в українському Facebook Завен Баблоян під час спілкування з молодими культурними журналістами і менеджерами.

Лекція відбулася у рамках семінару культурної критики і репортажу “Культура 3.0” – освітнього проекту на базі онлайн-журналу Korydor. Читомо записало найцікавіше з почутого

Після Майдану інформаційне поле, в якому перебуваємо, істотно змінилося. Усі, хто за ним спеціально слідкує, ще більше занурилися в мережу. Для багатьох вона стала агрегатором не лише новин, а всього. Ця активність сформувала феномен реального впливу. Я не був у Києві, але інформація, що з’являлася, позначалася і на тому, що мені сьогодні робити в Харкові. Наша поведінка залежала і від місцевої, і від глобальної ситуації. Мережа стала важливішою, бо дає відповіді на питання “куди йти”, “що відбувається”?

Інформаційне поле до Майдану було доволі млявим, проте комфортнішим для того, щоб висловлювати якісь екстравагантні думки. Той же Facebook був “елітарнішим”, мав вищий освітній сенс.

unnamed

Завен Баблоян

Тепер же простір, який бачимо здебільшого через соцмережі, набув характеристик, з якими досі не зрозуміло, що робити. Це:

— надмірність.

Усього багато, воно одне й те саме. На дивному сайті patrioty.org.ua з’являється підозріла новина. І купа людей починають її ретранслювати знову і знову. Виникає модель не породження інформації, а керування самим потоком. Через дві години настає реакція, що працює на той самий механізм і з тим же посиланням, але вже з критикою: люди, отямтеся, що ви постите?

— забарвлення жорстокістю.

Панує тотальність емоцій і тілесності. Ситуація схожа на ту, що її в психоаналізі називають персекуторною — ви оточені купою неприємних об’єктів, які вас переслідують. Цей синдром відчуває людина з певними психічними розладами. Ми всі (хто більше, хто менше) — в атаці колективного персекуторного марення.

— “зрада”, “перемога”, “облога”.

Борхес поділив сюжети на 4 типи. Є враження, що в певний час у визначеному місці є певна кількість Раніше це була опозиція, що вже трохи вийшла з моди: “зрада — перемога”. За місяць-два перед Іловайськом нав’язливо повторювалася тема облоги. Звісно, це не означає, що ми її спрограмували — це реальність до нас достукується через дуже специфічні структури колективного мислення і сприйняття. При всій раціональній насиченості вони доволі фіктивні.

— “хмаринка тегів”.

Вірогідно, що людина, тим паче колектив, мислить фікціями, історіями. Окрім історій (можна їх назвати казками), нічого не сприймається. Якщо ви їх не розповідаєте — вас просто не почують. Висловлювання, з якого не побудуєш хоча б найпростішу історію, просто приречене на те, щоб розпадатися на хмару тегів.

Тут важко змагатися з аудиторією: ти наче все ретельно обміркував, а вони бачать лише “зраду” чи “перемогу”. Здається, що людина реагує на одне слово. Це провал історії. Якщо пишемо про велику актуальну подію, про яку вже всі висловилися по кілька разів, знову потрапляємо в хмаринку тегів. Та з іншого боку, коли писати тоді про щось зовсім неактуальне, люди подумають: “Навіщо це?”. Всі переймаються, що на Харків рухається колона танків, а ви — про забруднення річок.

— процент поганих новин.

Інформаційне поле переважно складається з негативних звісток. 86-88% уваги аудиторії приділяє їм. Є кілька спроб це пояснити. Найголовніша — людині стає легше, це діє заспокійливо. Десь упав літак. Дуже шкода, але я ж живий. Інша переконлива версія — еволюційна: слід знати якомога більше поганого, щоб убезпечити себе. На цьому побудовані і чутки, які здебільшого негативні. На індивідуальному рівні нам потрібні погані новини, щоб спроектувати їх і отримати полегшення. Вони виводять страх за кордони особистого. Ти прочитав — ти тепер і бійся.

double bind (подвійне повідомлення).

Тип месиджу, характерний для російської пропаганди. Означає не те, що каже. Наприклад: на Донбасі нема російських військ, але ми там боремося з Америкою. Або коли Путін каже, що в Криму нема російських бійців, то всі це розуміють якраз навпаки. Це дуже небезпечний тип повідомлення для колективної психіки. Вона в прямому сенсі божеволіє, коли живиться розщепленням на явний і неявний сенс. Відчуття національної содідарності в Росії пов’язане з тим, що всі знають: говорять про одне, а мають на увазі інше. Виникає враження певної телепатії: всі без слів розуміють, про що йдеться.

— нема істини.

Це важлива позиція, коли нічому уага статусу істини не приділяється: ані внутрішнім відчуттям, ані зовнішнім факторам. Мовець наче сидить на паркані — балансує між двома точками зору. Із цим працювали філософи початку XX століття, була така концепція “життя нібито”. Обгрунтовували теорію, що людина сприймає щось через фікцію — так легше, це дає можливість мислити, а не впадати в психоз. Що підводить нас до постмодернізму висловлювань. Вони є релятивними, є майданчик для вислову. З цього витікає позиція інтелектуала, який сидить на паркані і може говорити про щось своє, скажімо, естетичне.

У цьому контексті згадав працю філософа Річарда Рорті — Contingency, Irony and Solidarity (“Контингентність, іронія і солідарність”, погано, але перекладена російською). Дехто називає її неопрагматизмом. Вона показує, як жити в релятивістському світі, де в кожного свої ідеї і ніхто не може нікому нічого довести. Якщо дуже вульгаризувати, то для Рорті важливо усвідомити не лише свій фундамент, а й те, що не знаєш абсолютної істини, та це не мусить заважати триматися свого.

Мені здається, цей підхід для нас дуже актуальний. Він залишає простір для поваги думок інших, дозволяє притримуватися свого, навіть якщо не можеш надати йому статус абсолютної істини. Хоча не можна сказати, що жодної відповідальності за висловлювання нема — не можна її уникнути, а уявляти межі і лишатися в них.

— садистичність висловлювань.

Є певна мода на доволі жорстоку мову болю. Російське слово “язвительность” украй точно відображає цю інтонацію. Вона може спрямовуватися на кого завгодно. Умовний період кінця Майдану окреслив розбіжності, “хто за що стояв” і був стартом, відколи можна казати дуже болісні речі: одне одному, про ворогів. І взагалі: якщо мовиш щось, що не причиняє болю, твоє послання ніхто не почує. Рівень чутливості підвищився і на нинішньому етапі просто зашкалює. Може, винна війна.

Ще помітив такий феномен: ти міркуєш про одне, а тобі про війну пишуть у коменти. Коли коментують коротким реченням, ти як автор можеш розшифрувати його код. Або навіть одним словом: “Потрошенко” — далі все ясно. Стикаються кілька картин світу. Ми опиняємося перед великою швидкістю цього потоку: на хмару тегів йдуть різні висловлювання — і ви опиняєтеся в лещатах, бо неможливо зрозуміти, як на це реагувати. Можливо, до мови ненависті підштовхують протиріччя. З одного боку, ти ходиш на роботу, купуєш хліб, а з іншого (особливо це добре видно в Твітері), шукаєш новини про втрати. Або, наприклад, людина хоче щось повідомити і починає: “У травні Харків захоплять сепаратисти”. Далі може йти щось суттєве, але треба “штурханів”.

—іронія/самоіронія.

Крім цих жахіть, є в мережі й позитив. Іронія — це спроба захистити щось хороше від критики. Висловлювання вже містить у собі заперечення, примирення з протилежною точкою зору. Мову ненависті іронійно переосмислили. Найкрутіший, мабуть, приклад самоіронії — це “кривавий пастор”. Коли так називаємо людину, це не робить наше висловлювання надто серйозним. Виводимо висловлювання з поля зіткнень — тоді незрозуміло, що з ним робити. Коли сміємося з Путіна, вбиваємо його швидше, ніж ненавидимо.

Що в цьому може робити інтелектуал? Його перевага — володіння знаннями. Інтелектуала часто штовхає на висловлювання спокуса: ми розуміємо більше і можемо заповнити порожнечу. Митець має характеристику репаративності — здатність виправити світ, який перекосився.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe