Читомо > Майстер-клас > Літературний вишкіл: де спотикаються початківці

Майстер-клас

Літературний вишкіл: де спотикаються початківці

28.07.2017 0 Автор:

Читомо продовжує серію матеріалів «ЛітUpgrade», присвячену творчим пошукам і конкретним словесним рішенням. Практики діляться досвідом і розповідають, чому важливо знати не лише теорію письма, а як працювати над власнии сюжетами і перетворити свій життєвий досвід на цікаві історії. Напередодні Літературної школи у Карпатах спільно із Litosvita ми дізналися про найпоширеніші помилки молодих авторів у письменників, редакторів і видавців. 

 

семківРостислав Семків,

літературознавець, доцент Національного університету «Києво-Могилянська Академія», директор видавництва «Смолоскип», автор книжки «Як писали класики»:

«Найперше треба розмежовувати психологічні й технічні помилки. При цьому перші, як на мене, є важливішими. Питання техніки є відносним – усі автори пишуть по-різному. Інколи автор починає писати так, як до нього ніколи не писали, наприклад, Кафка, і це стає відкриттям, початком чогось новаторського.

Перша значна психологічна помилка – очікувати швидкого успіху, коли молодий-а автор-ка переконаний-а, що його/її книжка відразу стане суперпопулярною. Якщо цього не стається, то відразу спадає енергетичний заряд, і людина перестає писати або стає писати гірше. Тут просто треба усвідомлювати, що потрібно багато часу й підготовки. Водночас я не відкидаю ймовірність швидкого успіху. Таке теж буває, що людина напише роман чи оповідання, яке відразу вистрелить. Помилка – очікувати цього. Є історії про Маркеса, який сказав, що йде писати шедевр, і сів та написав «Сто років самотності». Але при цьому забувають, що він перед тим п’ять чи сім років робив спроби й друкував якісь менші тексти, того ж «Полковника…». Крім того, у нього було десять років журналістської практики, коли він писав щодня якісь тексти.

Друга ж помилка, пов’язана з першою, – очікувати, що щось вдасться без значного шматка праці. У літературі, як і в інших фахових справах, потрібна практика. Усі розуміють, що є різниця, коли людина сьогодні сіла за кермо й коли вона десять років їздить.

Ще одна, на мій погляд, помилка (хоча дехто не погоджується з цим) в тому, щоб починати з великих форм. Бредбері, наприклад, радить починати із малих форм обов’язково. Часто молоді автори не витягують великих форм. Не називатиму імен, але в сучасному українському літературному процесі є кілька молодих письменників, які зразу спробували дати роман – як на мене, це були невдалі спроби – а потім повернулися до малої форми. І от мала форма в них виходить дуже добре. Порада – від малої рухатися до великої. Це так само, якщо поет береться відразу за поему.

Усі починають з віршів, а тоді, можливо, хтось добирається до поеми. Чому в прозі має бути навпаки? Це пов’язано з набування досвіду, уявленням про рух до успіху.

Дещо ліричний відступ – установка про те, для чого варто писати. Очевидно, не лише тому, щоб досягнути успіху, заробити грошей. Один більш-менш відомий український автор постійно наполягає на тому, що в нього найбільші наклади. Як на мене, це безглуздо писати заради накладів. Писати треба тоді, коли хочеш щось сказати, коли є бажання в чомусь переконати, коли прагнеш повернутися у місце й час, яких уже не існує. Це дуже цікаві моменти, які дає література, коли ми хочемо кудись зануритися, потрапити у якийсь свій потік, який насправді не існує, але є в уяві автора. Такими мають бути мотивації – помноження реальностей, поглиблення сутностей.

Про технічний бік треба говорити або довго, або коротко. Якщо коротко, то треба писати, щоб шліфувався стиль. Стиль – це мова, над нею потрібно працювати постійно. Вона має бути живою. Не має бути так, що читач скаже: «Та ні, так ніде не говорять: ні в трамваях, ні на вулицях, ні в маленьких містечках». Тож мова не має чинити спротиву, вона має бути природною.

Багато є інших порад – дрібніших, чіткіших, але це вже перспектива профільного навчання, як-от від Litosvita, де про це говорять дуже багато. Технічні нюанси пізнаються або в процесі навчання, або інтуїтивно, якщо людина має значну практику, багато пише».

Читайте також: Ростислав Семків:  10 концептів, що рухають літературу

cytata-litosvita

mkМаріанна Кіяновська,

письменниця, перекладачка:

«Не впевнена, що можна говорити про особливі помилки молодих авторів, й особливо – узагальнювати ці помилки. Є таке поняття – «хвороба росту»; кожен, хто росте, так чи інакше наражається на труднощі й багато помиляється. Головне – висновки, тобто чи людина радше «хворіє», чи все ж таки, попри все, росте.

Мій досвід був і є таким, що в літпроцесі дуже недооцінюється репутація – не ота «медійна», котра майже легенда, а справжня. Назагал прийнято казати: добрий письменник – це цікавий чи популярний письменник, читаймо його книжки, не зазираймо в провалля його життєпису. Але якраз тут мені дуже близькі греки і римляни. Питання Сократа, адресоване Алківіадові: «Чи турбуєшся ти про себе?» – це також і моє головне питання, з яким я подумки звертаюся до кожного, хто пише. Бо якщо писати – це благо, значить, наступний крок – ділитися благом. Бо культура, як її розуміли в античності, – «обробіток», відповідно, бути культурним – плекати. І тут – парадокс.

Плекати – це, зокрема, вчити позбуватися зайвого. Іноді – через біль. Автор, який не розуміє, що біль – невід’ємна складова творчості, життя, росту, – інфантильний.

Якщо він не ділиться, не плекає (а плекання я розумію широко) – він інфантильний. Якщо він не дбає про репутацію (справжню, людську), при тому дбаючи про легенду, – він інфантильний. Молоді автори якраз мають ту перевагу над немолодими, що в них, теоретично, більше часу – на турботу про себе, на плекання (в найширшому сенсі цього слова), на буття у просторі культури і на любов.

Фраза, що «в людині все повинно бути прекрасним: і лице, і одяг, і душа, і думки», яка належить Антону Чехову (п’єса «Дядя Ваня», 1897, написана через 7 років після поїздки на Сахалін) за совка була взята на глум і успішно дискредитована, але це дуже важлива ідея. І є ще одна важлива ідея, тим разом – Мішеля Фуко, про естетики існування. Турбота про себе – це творчість, а не популярність; це життєтворчість (як про це пише Фуко) – без «квазі-», без «псевдо-», і якомога триваліше активне творче життя, і багато тих, хто міг і хотів чогось у тебе навчитися, і твої власні вчителі та співрозмовники, завдяки яким помилки перестають бути лише помилками, а стають досвідом.

А ще, щоб писати, треба жити та інтенсивно напружувати мозок: головне заняття автора – не писати, а думати і відчувати, розвивати сприйнятливість, коли йдеться про серйозну музику і живопис. Я сама деякі речі зрозуміла тільки останнім часом. Якби я могла повернутися в 1990 рік, одна з речей, яку би я змінила в своєму житті, – щотижня ходила б у філармонію, слухала б симфонічну музику у живому виконанні».

Читайте також: Топ-20 книг української літератури від Маріанни Кіяновської

cytata-litosvita

obОлександр Бойченко,

публіцист, есеїст, перекладач, редактор:

«Не думаю, що мій так званий доробок уповноважує мене роздавати комусь поради, але можу порадити прочитати книжку, яку я нещодавно переклав, тобто «Красивих двадцятилітніх» Марека Гласка. Він там багато розказує про те, як сам починав писати і яких помилок припускався. І яких порад слухав від старших літераторів. Найцінніші дві йому дав Ігор Неверлі.

Перша: «Книжки, яких ви не прочитали, але прочитати мусите, читайте ночами. І ви навчитеся багатьох необхідних для писання речей раніше, ніж припускаєте. Інші люди вам допоможуть. Але, заради Бога, не ставайте професіоналом. І взагалі: будь ласка, пишіть якомога менше. Робіть усе, що завгодно, тільки пишіть якомога менше».

Друга: «Якщо хочете щось написати, розповідайте про це. Всім. Не має значення, чи люди розумітимуть вас, чи ні. Ви просто говоріть: кожного разу, оповідаючи, ви будете змушені будувати свою історію від початку до кінця; за якийсь час ви зрозумієте, які елементи важливі, а які ні. Йдеться про те, щоб ви самі собі вміли це розповісти».

Я ж від себе додам, що бачу у творчості як молодих, так і не дуже молодих письменників дві основні помилки. Перша – коли за писання беруться люди, яким не варто цього робити. І друга – коли люди, яким варто писати, цього не роблять. Усіх інших помилок можна з часом навчитися уникати або принаймні виправляти їх у процесі підготовки тексту до друку».

Читайте також інтерв’ю з Олександром Бойченком

cytata-litosvita

osОстап Сливинський,

поет, перекладач, літературознавець:

«Час, коли я дебютував – а це був кінець 90-х – зараз здається вже якимось кам’яним віком, у якому все було інакше. А все через те, що «по інтернет» ми тоді ходили до спеціального закладу – у місті їх було, може, 4 чи 5 – і щоразу доводилося вистоювати чергу, щоб потім швидко переглянути свою пошту, доки за плечем сопів наступний потребуючий.

Я думаю, що інтернет для літератури – це велике щастя, і ніхто мене не переконає в протилежному. Але: авторові треба вміти брати від інтернету все найпотрібніше і уникати спокус, які в ньому чигають на кожному кроці. А насамперед двох.

Спокуса перша, яку назвемо «спокусою ready-made». Про те, як змінюються межі публічності в епоху соцiaльних медіа і блог-платформ, написані вже тонни літератури. Для нас суттєвий той факт, що легкість експонування свого приватного життя перед дедалі ширшою (теоретично – необмеженою) аудиторією створює ілюзію його неймовірної важливості. Легко піддатися навіюванню, що кілька наклацаних за сніданком рядків про те, як смішно сьогодні сусід паркувався під вашим вікном, – це вже література. За умови, що ті рядки лайкнула достатня, на вашу думку, кількість людей.

Одна з найбільших помилок, яку у світі зробили вже безліч молодих авторів, – намагатися з таких записів ліпити оповідання чи романи. Не кажу, що це обов’язково приречене на невдачу – але для того, щоб із цього хоч щось вийшло, потрібні достатня фільтрація і віддалення. Так, віддалення, дистанціювання від власного життя.

Створити вартісний текст такого типу в «реальному часі» практично неможливо, як неможливо виліпити скульптуру, сидячи в ній всередині

Інакше виходить «ready-made література», зроблена з чого попало, захаращена непотрібними деталями і ситуаціями, безформна, нарцисична, претензійна і нудна. Як і більшість наших сторінок у соцмережах, але в соцмережах це простимо, а в літературі – ні.

Спокуса друга дуже тісно пов’язана з першою – це спокуса негайної публікації. Ще один побічний ефект швидкого обігу інформації. Mea culpa, мені самому не раз доводилося боротися з бажанням негайно запостити щойно написане в блозі чи фейсбуку. Доки текст ще зовсім свіжий, кинути його в публіку і почути захоплене «ах». У жодному разі! Краще (і менш травматично) переконатися в неоковирності власного твору, доки він ще в тепленькій папці вашого комп’ютера, а не опублікований і перепощений (або вже й перекладений – буває й таке) у блогах і соцмережах. Але й другого погляду буває не досить. Словом, якщо ви не пишете замітку на гарячу тему (а ви ж її не пишете), не поспішайте оприлюднювати текст. Що варто сказати насамкінець (уже поза контекстом інтернету, хоч і не цілком)? Не варто боятися впливів. Варто лише пам’ятати: вони – протилежність до вовків, зомбі та всіляких інших піраній. Впливи небезпечні, коли їх мало. А найгірше – коли він, вплив, один. Тому – обкладаймося книжками і читаймо! Найкраще – вже».

cytata-litosvita

vzdulskaВалентина Вздульська,

дитяча письменниця, редакторка дитячої літератури:

«Початківці у дитячій літературі нерідко відштовхуються від застарілого образу дитліту. Найчастіше того, який винесли з дитинства. Але дитяча література – не стала константа. Вона весь час змінюється ідеологічно, стилістично, жанрово, форматно.

Слід читати якомога більше найсвіжіших і вартісних дитячих книжок з усього світу, не множити кітч, а пробувати знайти свій сучасний і неповторний стиль.

Дитяча література має свою специфіку – вікову. Тема, стиль, обсяг і складність тексту обумовлені віком читача. Початківці часом мають про неї лише інтуїтивне уявлення, не виходячи на рівень теоретизації. Тож нерідко вони створюють «незбалансовані» тексти: обсяг і стиль може бути для читача десяти років, а тема – для чотирьох, чи навпаки – у простому тексті на 5 років закладається складна проблематика, цікава дітям старшого віку. Якщо бракує досвіду та знання адресата, читайте теорію дитячої літератури та психологію.

Серйозна проблема – відірваність від світу дітей чи підлітків або однобоке його сприйняття. Звідси – неприродні персонажі, штучна мова. Дитячу й підліткову культуру слід ретельно вивчати з різних джерел – у «полі», в соцмережах», на форумах, на ТБ. Зануритися в цей світ, щоб говорити його інтересами та його мовою, без фальшу, дорослих інтонацій. А «емоційну правду» можна черпати із власних спогадів, бути «чесним із собою».

cytata-litosvita

stus

Тетяна Стус,

співзасновниця і головна редакторка проекту «BaraBooka», дитяча письменниця і редакторка:

«Серед типових проколів авторів-початківців є більш і менш критичні. Але загалом вибір великий, бо стосується і нарації, і композиції, і конфлікту форми зі змістом, і синтаксису, і нерозуміння цільової аудиторії, що в дитячій літературі має суттєве значення на відміну від «дорослої». Але є два критерії, які для мене як редактора є вирішальним сигналом «стоп».

Певна, що комусь буде важко в це повірити, але таки існують «майбутні письменники», які надсилають рукопис на певну адресу, а) нічогісінько не знаючи про власника адреси, плюс розсилка рукопису здійснюється по базі адрес, кожен отримувач бачить їх усі, ну і, відповідно, текст листа «універсальний», б) просто вкладаючи файл із текстом без жодного пояснення в тілі листа і навіть не вітаючись. Таких вкладень ніколи не відкриваю.

Я працюю з дитліт, де, як досі вважається, має зашкалювати мімішність та зворушливість. І коли в першому ж реченні рукопису в очі солоденько зазирають три-чотири (і більше буває!) слова з «-ісіньк», «-есеньк», «-еньк» тощо, діагноз зрозумілий і без аватарки. «Стара школа» української радянської літератури, базована на фольклорних зайчиках та котиках, – невмируща. І навіть можна виправдати сентиментальну прихильність до неї старих літературних вовків, але я категорично не сприйму це від новітніх поколінь авторів.

Лексика, що працює на поверхні, точніше – поверхневі емоції (зворушити зовнішнім) засвідчує, що людина не цікавиться професійним ростом, дитячою психологією, не читає сучасних письменників. Це – як уявити сучасну молоду людину (ну до 40 років, а що) в одязі середини минулого століття: він може бути засобом створення стилю (вінтаж-хіпі-бохо-ретро-шик-хіпстери і т.д.), а може просто виглядати як «пережиток». Так-от розповідь, яка починається на кшталт «м’якесенька лапка зайчикової матусі ніжнесенько пестила крихітний хвостик синочка» – це текст-пережиток, якщо він не стане далі, наприклад, оповіддю-парадоксом, оповіддю-пародією тощо».

Читайте також: Я – літератор. Що мені робити?

cytata-litosvita

vkВасиль Карп’юк,

директор літературної агенції «Discursus», письменник:

«Я як автор, на жаль, не належу до категорії, яка працює в царині жанрової літератури. «На жаль» кажу з погляду видавця, а як автор, то може навіть задоволений, що моє письмо не є популяним серед широких мас, оскільки, в такому разі воно було б попсою, а автори, які читають Кафку, дуже гидують попсою.

У цьому і є значний промах – чимало літераторів хочуть бути елітарними. Але це такий промах, який не лікується. Елітарним може стає хтось один з покоління, а може й ні. Інші ж – безпросвітними графоманами. Інша справа – прозаїки, які хочуть писати книжки не для вічності, а для читачів.

Гадаю, якщо добре постаратися, то можна навчитися на пристойному рівні писати детективи, трилери чи любовні романи. Крім того, є умовні чи й буквальні підручники, за допомогою яких можна створити читоме чтиво. Є ж і книжки, на які можна орієнтуватися. Тому тут залежить про кого йдеться – про майстра, який є генієм, про графомана, який вважає себе генієм, а чи про ремісника, який готовий працювати, вчитися, дослухатися, розвиватися.

Звісно, як видавець я хотів би видати і щось елітарне й вічне, але таких текстів, на жаль, не трапляється, тому волію мати справу з людьми майстерними і відкритими до співпраці. Адже видавець – не лише той, хто може видати книжку, давши їй шлях до читача. Видавець ще й той, хто може зробити книжку кращою, перед тим, як вона піде до читача.

Власне, письменник-ремісник – це найкращий компаньйон видавця. Лише разом вони щось можуть. Бо геній, навіть якщо й трапиться, то все-одно, писатиме кілька оповідань за кілька років. Звісно, часто може бути примхливими і т. д. Але з цим вже можна миритися й видавати такого генія для доброго іміджу. З графоманами взагалі краще не мати справи, бо вони ще примхливіші за геніїв, пишуть, звісно, в десятки разів більше, але на продуктивну співпрацю годі розраховувати, тому краще взагалі не знатися.

Я особисто, спираючись на свій досвід літератора, але перебуваючи в ролі видавця, нерідко пропоную альтернативні назви, а бувало, навіть дописував окремі фрагменти до текстів. Звісно, все у співпраці з авторами. Тому я радий, що в нас є такі відкриті автори. Така відкритість – перевага.

А виправдовувати неграмотність «авторським стилем» – згубний шлях, на таких теж нема сенсу тратити час.

Видавцеві треба довіряти. Якщо ти пропонуєш свій твір у видавництво, значить ти готовий довіритись йому – від редагування й дизайну, вибору паперу й формату до зміни назви, переписування чи дописування твору. Якщо той, кому ти довіряєш каже, що треба допрацювати, то треба допрацювати.

Що мені не подобається – це коли автор робить шаблон листа і розсилає одночасно в різні видавництва, мовляв, раптом пощастить. Такому авторові не пощастить. Оскільки він надсилає одразу кільком, то не вірить, що саме я його видам. А оскільки він не вірить, що я його видам, то він не знає мене (сегменту, в якому працює видавництво), він взагалі не в курсі, що я роблю… то що він від мене хоче?

А бувало й так, що невідомий мені і невідомий взагалі автор надсилав простенького листа на видавничу пошту, додавав фрагмент твору і я його видавав».

 Читайте також: Як розкрутити молодого автора

  Для чільного зображення використано фрагмент ілюстрації Craig Frazier

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe