Новини

Російсько-українська журналістка, авторка численних поезій, романів та оповідань Ольга Ільницька зустрілася із читачами 9 листопада в «Будинку Кіно» та презентувала збірку «Идет по улице война» (Порты Украины, 2014), вірші з якої читалися як під час Майдану 2004, так і під час Майдану 2014 року – і досі здаються прозорливими, «Життям тому вперед». Модерував зустріч Андрій Курков – український письменник та кіносценарист.

На прохання Андрія Куркова – автопортрет. Була «незручною дитиною», бо, вихована в комуністичній родині, після навчання на історичному факультеті Одеського університету виробила відмінні від прищеплюваних політичні погляди. У сімнадцять років захоплювалася поезією Габріеля Гарсіа Лорки, певна того, що Лорка – це жінка. Оскільки із уроками малювання не склалося, а університетські лекції наводили нудьгу, Ольга починає, за власним виразом, «малювати словами»: конспекти першого і другого курсу записувалися у віршовій формі. Коли ж перший і другий розділи дисертації з філософії також самі собою заримувалися у вірші, Ользі сказали: «На жаль, нічого з тебе не вийде, пиши вірші». І Ольга Ільницька обрала писати. «Я ненавижу слово “жди”» – вірш, з якого вона почалася як поет і яким вона відкрила свій творчий вечір.

Она любила кого нельзя было.
Она творила всё, что хотела.
Она ходила поперёк и прямо.
Владела тайнами переговоров.
Диагональю пути играла.
Долгим словом спуская собачку
Своего тяжелого злого кольта,
На игроков никогда не смотрела.
Она была всему королева.

(«Она любила кого не надо», 2004)

У деяких віршах Ольга Ільницька поєднує українську та російську мови. Цей прийом має для авторки філософське підґрунтя: пошук всезагальної Мови, адже «…мова справді є таким стрижнем, що об’єднує всіх».  Така творча концепція, втім, наразилася на подекуди гостру критику слухачів презентації, які вважали неможливим поєднання мов, що давно розвиваються окремо одна від одної, без обов’язкового прагнення поглинути і підкорити одну мову іншою. Сама ж Ільницька називає це «засвоєнням білінгви» і вважає пошуком шляхів вирішення «мовного конфлікту», а не створенням його, а всезагальну Мову – авторською пропозицією мирного співіснування мов, а, отже, – і сусідніх народів, що ними говорять.

Ладонь у долоню,
долоню в ладонь.
Переклик чистых «до».
Единство дум, братерство мов
скрізь соль и сіль – в одно.
Мій тато родом из-под Брянска,
а ненька – з степу, з-понад моря.

(«Єдність», 1985)

Тема війни цілком очікувано виникла під час дискусій, адже книжка, презентована авторкою, і назвою, і обкладинкою її провокує. Народжена через сім років після війни, Ольга зізнається, що завжди ставилася до війни з ненавистю, а бачені на власні очі військові конфлікти і небезпеки (до речі,  на обкладинці книжки – світлина із Ольгою Ільницькою, зроблена після вибуху в переході на Пушкінській площі 8 серпня 2000 року), пережиті на власному досвіді арешт РУХу на вулиці Васильківській і смерть друзів та колег додали до цієї ненависті ще одне відчуття – страх.

Если страх нельзя выразить словом
победить его тоже нельзя.

(«Оботор», 1990-2014)

Страх і передчуття біди, вважає Ольга Ільницька, – те, від чого вже не можна буде позбутися ні в реальному житті, ні під час написання, що часто містичним чином втілюється в життя. До книжки «Идет по улице война» («Іде вулицею війна») увійшли вірші різних років, усі ретельно датовані. Авторка вважає, що до дат варто поставитися уважно: багато її віршів були написані задовго до описаних подій, що сьогодні справдилися. Так сталося, на жаль, і з віршем, написаним у 2010 році, завершальні рядки якого дали назву книжці 2014 року: «Идет по улице война. Еще не узнана она».

В горячей точке
Крым набухнет жаром:
здесь точка сборки.
Здесь лежу распятым размахом крыл.
И в чем я виноват о, Боже правый,
я оказался хрупкой переправой
из Міра – в мир. Я чучело орла?

(«Над тайнами побед и поражений», 2005)

Андрій Курков попросив Ольгу скористатися пророчою інтуїцією та передбачити рік розпаду Росії. Щодо цього питання прогнози Ольги та Костянтина Ільницьких розійшлися: Костянтин вважав це справою 10-15 років, а його дружина наполягала на вдвічі коротшому терміні.

Как будто уже все меж нами было.
Но я молчу в ответ, а вот Путин
Кричит: «Огонь!». – И горит Россия.
Какого черта я вперлась в телек,
Какого черта – когда все ясно.
И я затихаю, как спящий Генрих
пред диким Гитлером в фильме страшном.

(«Не смей страдать – Золотая Рыбка!», 2011)