Новини

Колсон Вайтхед. Підземна залізниця / переклад з англійської Любові Пилаєвої. – К.: BookChef, 2017. – 304 с.

Протягом останніх десятиліть у США все частіше стаються події, ніби спрямовані на «задобрення» кольорового населення. Згадати хоча б скандал кількарічної давнини на церемонії «Оскар», коли серед номінантів на акторську відзнаку не виявилось жодного афроамериканця чи афроамериканки. Тому вручення цьогорічної Пулітцерівської премії – однієї з головних американських літературних нагород – автору, який написав «ще одну історію про рабство», могло б викликати чимало запитань на кшталт «Невже про це знов варто говорити?», «Чому політизація диктує вибір?» тощо. Однак лише до того моменту, поки не починаєш знайомитися з самим романом і з контекстом, у якому він постав.

Якщо повноцінне осмислення окремими націями власних травм, на кшталт Голодомору чи Голокосту, вимагає передусім подолання своєрідного посттравматичного синдрому, бо ж провина за ці події лежить на «іншому», то є й такі, при осмисленні яких передовсім потрібно визнати провину власну. Особливо коли мова заходить про країни, сформовані колись із настільки розрізнених і розділених соціально-культурних прошарків, як у США. І тема рабства тут займає окремішну позицію.

Читайте також про відображення у літературі травми Голокосту

Роман Вайтхеда часто зараховують до жанру альтернативної історії, однак погодитись з цим доволі складно, якщо керуватися не лише формальними критеріями. Формальна «альтернативність» полягає у тому, що в романі славетна таємна система, яка допомагала рабам тікати у вільні штати і Канаду і отримала метафоричну назву «Підземна залізниця», у прямому значенні стала підземною залізницею, а умовні «станції» й «кондуктори» так само позбулись лапок.

 .

.

Однак тут є сенс говорити не так про альтернативну історію, як про трансформацію сучасного міфу. Адже та, історична «Підземна залізниця» направду стала легендою, майже міфом. А одна з основних сутностей міфу полягає у тому, що уявлення про щось легендарне і фантастичне починає сприйматися як частина буденності.

І як краще продемонструвати це зрощення, як не через перетворення метафори на фізичний об’єкт? Саме це і робить Вайтхед – демонструє грандіозність зусиль, докладених організаторами «Залізниці», переводячи їх у фізичну площину, бо саме ця площина дозволяє найкраще універсально приміряти на себе ту важкість, з якою їм довелось зіткнутися.

Дехто називає «Підземну залізницю» пригодницьким романом, однак із цим твердженням також складно погодитись. Адже чи не головна риса цього жанру – добряче заплутаний сюжет. Натомість за суто сюжетною складовою роман Вайтхеда програє навіть багатьом тим книжкам, у яких жанрово не закладена інтенція до заплутаності сюжету. По суті, такий сюжет міг би створити чи не будь-який професійний письменник середньої руки: втеча з плантації у рабовласницькій Джорджії за допомогою підземної залізниці, подальші поневіряння, що чергуються з періодами умовної свободи, і намагання побудувати нове життя. Розвиток подій доволі передбачуваний, з усіма його поворотами і «богами з машини». Однак цінність роману геть в іншому.

Цією передбачуваністю Вайтхед ніби провокує читати між рядків, зосереджуючись на окремих замальовок до універсальних тем і психологічних портретів. Він створює картину епохи, викладаючи її із зображень персонажів, які більшою чи меншою мірою залучені у розгортання сюжету. Частково це зумовлює і структуру книжки: короткі, але влучні, замальовки окремих персонажів чергуються з розлогими описами основної подієвої частини, яка, у свою чергу, дозволяє найбільш повно розкрити образ центральної героїні.
.

І така структура змушує думати про те, що це лише уривок з якоїсь значно більшої книги, всеохопнішої історії, яка, насправді, могла би бути написана у тому ж ключі не на 300 сторінок, а, скажімо, на 3000, а то й взагалі бути просто нескінченною.

.
Ніби безмежна мережа залізниць, що перетинаються на вузлових станціях, які й символізують переплетіння доль окремих людей.

Інший, хоча й теж позитивний, бік цінності роману у тому, що деякі речі, описані Вайтхедом, ніби й зовсім не про часи рабства – вони про сучасність. Скажімо, хтось із персонажів ненавидить чорношкірих. Але ненависть не з’являється з нічого, тут одразу цілий спектр причин: хтось вважає їх нижчими істотами, бо так сказано у Біблії; хтось – бо якісь псевдоантропологи нібито десь там довели вищість білої раси над рештою; хтось просто не здатен сприймати «інших» як явище; хтось боїться, що кольорові відберуть його роботу і власність; а хтось ставиться до них геть нейтрально, просто вважає, що власність має належати господарю, тому і займається пошуками рабів-утікачів. І цей список можна продовжувати ще дуже довго. Можна шукати й інші такі списки, і виводити з них аналогії й паралелі до механізмів утворення абсолютно різних мотивацій і поглядів різного ступеня радикальності. Відтак ці моделі і стають універсальними, а їхню актуальність доводить сама реальність і події, геть не пов’язані з літературою. Особливо це стосується американського сьогодення. Згадати хоча б нещодавні заворушення у Шарлотсвіллі.

Читайте також про іншу книжку, що висвітлює проблеми расизму
..

.

Зважаючи на тематику роману, можна, крім іншого, згадати також про те, наскільки негритянська культура вплинула на західну загалом і американську зокрема. Але особливо добре це вдається самому автору, який у прикінцевих подяках згадує про музику, що надихала його під час написання книжки, подаючи перелік композицій, – все це рок, до того ж, – переважно білих виконавців. А згадка про те, що ніякої рок-музики не існувало б, якби свого часу у Штатах не з’явились раби, вже виникає у свідомості сама собою. Тобто, виходить цікава ситуація: певним чином сам цей роман був натхненний музикою білих рок-музикантів, яких надихали чорні засновники року, яких надихала значною мірою музика, що виросла зі співів рабів.
.

А відтак не лише порушені теми, а й сам текст стає на кількох рівнях втіленням тієї культурної ідентичності, що не могла б виникнути деінде. І у цьому його додаткова, вже метатекстуальна, чарівність.

Читайте також уривок з роману

.
Роман «Підземна залізниця» навряд зміг би спонукати до суспільних зрушень, як «Хатина дядька Тома» Ґаррієт Бічер-Стоу, чи принести автору Нобелівську премію, як романи Тоні Моррісон, однак заперечити його важливість і своєчасність вкрай складно. І він може стати потужним терапевтичним засобом для насправді дуже різних суспільств, не лише американського, для лікування і розуміння травм як історичних, так і сучасних.

• тим, хто слідкує за номінантами важливих премій;
• тим, хто цікавиться американською історією і сучасністю;
• тим, хто сприймає події крізь призму особистих історій;
• тим, хто вважає, що расизм та інші форми ненависті – проблеми минулого.

• тим, хто шукає напруги і закрученого сюжету пригодницької літератури;
• тим, хто хоче від історичних текстів максимальної достовірності.

Зображення: wikipedia.org, nytimes.com