Читомо > Новини > Тоне Партліч: Я – найбільший комедіограф Словенії, бо єдиний

Новини

Тоне Партліч: Я – найбільший комедіограф Словенії, бо єдиний

10.07.2015 0 Автор:

Перед презентацією цей енергійний чоловік не сів перед мікрофоном, а, підсуваючи стілець до того чи іншого гостя, заводив дружню розмову. «Тоне! – просто відрекомендовувався він, потискаючи руку. – А Вас як звати?». Кожного вислуховував із жвавою цікавістю, а деякі імена коментував окремо. Наприклад, ім’я «Hana» (так він почув і згодом, на автограф-сесії, записав моє) він часто дає героїням своїх драм.

Ще навесні за фінансової підтримки посольства Словенії відбулася зустріч із словенським прозаїком, драматургом та сценаристом Тоне Партлічем. Модерувала зустріч Наталія Хороз, перекладала Мар’яна Климець.

2 мільйони словенців і один носій ідентичності

Словенців дуже мало, нас налічується два мільйони – це приблизно половина Києва. Та навіть незважаючи на те, що нас тільки два мільйони, все одно функціонуємо як єдиний організм, – так само людина, якого б вона не була віку, діє, як один організм. У нас є свої письменники, філософи, своя національна гордість.

Словенці й українці насправді мають спільну і схожу історію. Словенці так само, як і українці, довгий час не мали своєї держави. Вони  тисячу років перебували під владою німців так само, як Україна була розділена між Польщею та Росією, на них нападали татари та хозари.

Словенська книжка з’явилася 500 років тому, і треба сказати, що саме через це ми не маємо великої епічної творчості, ми не маємо героїчних епосів, як, наприклад, у сербській літературі, зате в нас є дуже якісна лірика.

Крім того, словенці не мали своєї драми, бо не було свого театру. Носієм словенської ідентичності було тільки словенське слово.

Коли в середині ХІХ століття розпочався словенський романтизм, його виразником став великий словенський письменник Франце Прешерн. Він мав таке ж велике значення, як, наприклад, для російської літератури – Пушкін, для польської – Міцкевич, для українців – Шевченко, для чеських – Маха. Він вважався найкращим письменником аж до початку словенської незалежності – до 1991 року.

 tone_partlji_4

Словенська книжка з’явилася 500 років тому, саме через це ми не маємо великої епічної творчості

Рецепти успіху в дівчат

Як бачите, я вже літній чоловік. До школи пішов, коли закінчилася Друга світова війна, і саме тоді я почав писати. Коли був у такому віці, як оті молоді дівчата-студентки (показує на перші ряди – прим. авт.), писав любовні вірші різним Ангелам, Оленам, Єленам та іншим дівчатам. Але виявилося, що в мене таланту поетичного немає. Взірцем та натхненником був великий словенський письменник і поет Іван Цанкар. Його мова була дуже багатою, гарною, і навіть тепер я можу цитувати напам’ять до десяти сторінок його прози.

У Цанкара була одна поетична збірка, для того, щоб завоювати дівчат, я читав цанкареві любовні вірші, сподівався, що це принесе мені успіх, але успіху так і не зазнав. Вплив Цанкара на мене, можливо, був переважно як на драматурга, тому що, мушу сказати, я не є типовим драматургом, хоч і написав 30 комедій, які ставилися у театрах Югославії сербською, хорватською мовами.

Хоча це, може, прозвучить трохи некоректно: я – найбільший словенський комедіограф, тому що я – єдиний. Я написав 30 комедій, і я – єдиний комедіограф. Я вже згадував про те, що я залицявся до дівчат, читав їм сумні цанкареві пісні, і тоді я собі подумав: «А чому я маю писати сумні й трагічні твори?!». Усі словенські письменники пишуть жалісливо. Мені пощастило: коли я приходжу в товариство, люди сміються з моїх жартів, і тому я вирішив писати комедії.

Словенські солдати і фатальні українські жінки

Не тільки через те, що я наразі у Києві й хочу похвалитися, скажу, що слово «Україна» було дуже часто вживаним словенами упродовж 70 років. Особливо це стосується словенів, які живуть на Півночі, в околицях Марібора. Це пішло, власне, від Першої світової війни, коли словени ішли воювати на фронт до Галичини, Буковини, і їх тут дуже багато загинуло. Дуже багато словенців пов’язано з Україною: хтось має родичів, хтось має сина, хтось – дружину тут.

Перших солдатів пішло 1500, і цар Франц Йосиф пообіцяв, що, коли падатиме листя, вони всі повернуться переможцями. Насправді до того часу всі 1500 загинули, за ними пішли наступні 1500 – і вже не повернулися. Ті солдати, яким вдалося втекти, зустріли якусь фатальну українську жінку, одружилися з нею і залишилися вже в Україні. Не одна жінка в словенському селі плакала: «Мій Франц знайшов собі Людмилу, залишився з нею!» або «Мій Франц знайшов собі Олену, залишився з нею!».

До речі, сьогодні в опері в Маріборі працює 15 українок, це дуже красиві жінки, довгоногі балерини. А також диригент Оленюк.

Мости і Нобелівські премії

У кожній країні є легендарна річка, як, наприклад, легендарним є Дніпро для України. Через Марібор тече ріка Драва – це одна з трьох найбільших річок, що течуть через Словенію. Інші дві – це Сава і  Соча. Багато річок ще носять кельтські імена. Ці імена переповідають, і вони живуть далі в поколіннях. Річка Драва має тільки 100 метрів завширшки. Через неї був перекинутий спочатку дерев’яний міст, потім поставили залізний.

Міст був збудований 1913 року, це було перед Першою світовою війною. У мене з’явилася ідея описати цей міст і життя, яке розвивалося і вирувало довкола нього, а з нею, звичайно, і тема Першої світової війни.

tone_partlji_2

Якби раптом міст не витримав вантаж, який везе потяг, інженер мав би себе застрелити

Я живу в Маріборі на правому березі Драви. Театр, де я працюю 20 років, розташований на лівому березі Драви, і я не знаю, скільки тисяч разів я переходив цей міст.

У різних серйозних енциклопедіях і туристичних довідниках пишуть, що це був один із найгарніших залізних мостів в Австро-Угорській імперії, збудованих у той час, і я був дуже вражений цією інформацією. Дуже довго розмірковував, чому цей міст вважався одним із найгарніших, бо на Дунаї чи в Будапешті також дуже гарні мости, а потім я довідався, що це був другий або, може, третій металевий міст у світі. Доти будувалися тільки кам’яні мости, які вважалися вічними.

У 1891 році була велика виставка у Парижі, для якої була збудована Ейфелева вежа. Конструкція цієї вежі була специфічною, ми знаємо, що парижани не дуже хотіли бачити цю вежу в себе. Відомо, наприклад, що Еміль Золя збирав підписи проти будівництва цієї вежі, і йому пообіцяли, що її зруйнують через два роки після закінчення виставки. А сьогодні вона є символом Парижа. Коли з’явився цей міст у Мариборі, міжнародні газети писали про нього як про ще одну Ейфелеву вежу, яка, правда, лежить горизонтально над водою.

Мости є одним із найулюбленіших мотивів у літературі. І ми знаємо, що один із лауреатів Нобелівської премії, Іво Андрич, який, на жаль, не є словенцем, а громадянином зниклої югославії є автором відомого роману «Міст на Дрині». Коли вийшов мій роман, один критик написав, що Тоне Партліч, напевно, теж хоче отримати Нобелівську премію, тому написав про міст. Хоча, звісно, література пишеться з інших інтенцій.

 

 «Себястьян і міст»

Головним героєм цього твору є Себастьян, молодий архітектор, який навчався у Падуї, в Італії, на конструктора мостів. Я, звичайно, абсолютно не пропагую словенський туризм, хоча, якщо ви приїдете, то побачите, яка Словенія гарна. В іншій частині Словенії, на кордоні з Італією, стоїть кам’яний міст у формі арки, який є одним із найдовших мостів. Мій персонаж роману був одним із будівників цього мосту на річці Сочі.

Коли будували мости, завжди були і травмовані люди, і трагічні випадки; в Австро-Угорській імперії, яка була бюрократичною державою, вже в кошторис закладали видатки на загиблих. Цей міст складався із 5433 каменів, які важать 2 тонни. Моєму Себастьянові один із тих каменів падає на ногу, йому її відрізають. А потім він переїжджає жити до Марібора і спостерігає за тим, як будується цей легендарний міст. Він не бере в цьому участі, але пише хроніку про будівництво мосту. Він боровся за те, щоб і в Маріборі побудували такий великий кам’яний міст, але австрійці вирішили побудувати металеву конструкцію.

Один спеціаліст, який дуже добре знає історію цього мосту, мені говорив, що цей міст – не мертва, а жива річ: всередині між цими двома тонами ховається велетенська енергія. Коли, наприклад, цим мостом їде потяг, міст коливається на 3 міліметри. Коли вперше побудували залізний міст між Віднем і Трієстом, і мостом пускали потяг, за легендою, на другому боці мосту стояв інженер, який тримав пістолет біля скроні. Якби раптом міст не витримав вантаж, який везе потяг, інженер мав би себе застрелити.

tone_partlji_

Тож не питайте, по кому дзвін або хто помер: цей дзвін дзвонить Вам, бо Ви є частиною Іншого

Конструкція і деструкція

У романі міститься також один ліричний момент, коли головний герой, Себастьян, після війни зі своїм сином переселяється у село, і будує там місток через потічок. Потічок завширшки два метри. Батько каже синові: «Бачиш, я так і не став архітектором мостів». А син його переконує: «Я будуватиму мости». Цей син потім став професійним солдатом, і в Югославії вивчав інженерію. У 1940 році, коли німці почали окупувати Словенію і наближалися до Марібора, а югославська армія відступала, син підірвав цей міст, щоб німецька армія не могла їх переслідувати. Хоч Себастьян і не є якимось автобіографічним персонажем, в епілозі наприкінці роману я свою оцінку, адже, фактично це трагічна іронія: батько будує мости, а син – їх руйнує.

Я не знаю, чи я маю рацію, але, на моє переконання, є періоди розквіту, цвітіння, творення, «конструкції». У цей час ми будуємо великі будівлі, стрімко розвивається економіка. Але настають також і періоди «деструкції», коли все, що було побудоване, руйнується.

Сьогодні, коли я дивлюся новини зі Сходу України або з Сирії, я роблю висновок, що ми живемо у часи «деструкції», і відчуваю, що моє завдання як письменника описати це, тому що мені через це страшно. Хемінгвей у романі «По кому подзвін» написав, що  кожна людина – це не окремий острів, вона є частиною цілого, частиною людства. Тож не питайте, по кому дзвін або хто помер: цей дзвін дзвонить Вам, бо Ви є частиною Іншого.

Коли я дізнаюся про те, що відбувається у Вас, або в Африці, або де завгодно іще, коли я бачу когось, хто носить траурний одяг, коли я бачу мертву дитину, – я знаю, що це померла частина мене. Тому бійтеся і уникайте часів деструкції.

«Мій тато – соціалістичний кулак»

Коли Словенія була комуністичною державою, більшовизм та комунізм мали у Словенії набагато легшу форму, ніж в інших країнах. Коли інші люди говорили, що комунізм довго не протриває, вони мали величезні проблеми. Я говорив те саме, але говорив через гумор, і мені вдавалося уникати проблем, тому що я був гумористом, тобто людиною, в якої, мовляв, не все гаразд із головою. Я написав, що в соціалізмі ми всі «рівні», але є і «рівніші».

Я зараз згадую, власне, про комедію, яка була найбільш вдалою і за якою згодом зняли фільм: «Мій тато – соціалістичний кулак».  На самому початку Другої світової війни, в 1940 році, Гітлер прийшов у Марібор і сказав: «Зробіть цю країну – малося на увазі Марібор і Штирію – знову німецькими, адже доти вони були німецькі». Усі наші чоловіки, які були ще боєздатні, були одразу мобілізовані до німецької армії; мій батько серед них.

Батькові у Карпатах вдалося дезертирувати з німецької армії і перейти на бік Червоної армії. Він нам про це багато розповідав, мав посвідчення словенської національності. Батько не був справжнім солдатом: возив продукти. Він приїхав у військову частину, де перебували козаки.

Коли на Югославії була проведена денаціоналізація, ми отримали три гектари землі. Ми вже тоді мали і 200 кг картоплі, свої овочі, свиню, корову – жилося нам добре. І на нашому ґрунті росло дерево. Воно росло косо, і яблука, достигаючи, падали до сусідів. А сусідка їх збирала. Тато пішов до неї і сказав, що ніхто в нього не сміє красти, що він буде судитися. А мама йому нагадувала: «Ти ж казав, що, коли буде п’ять картоплин, нам буде досить». Тато відповідав: «Я буду їсти картоплю, коли всі інші будуть їсти картоплю. Коли ж усі їстимуть яблука, то і ми будемо їсти яблука».

Коли соціалісти почали переслідувати кулаків, тато покликав нас і сказав: «Мусите бути тихо, бо тепер я теж кулак». Раз вчителька в школі поставила питання, ким працює чий батько, я встав, підняв руку і сказав: «Мій тато – соціалістичний кулак». Відтак батька викликали до школи, повернувшись, він зі мною сварився. Я казав: «Я ж написав правду!». А тато мені: «Ти можеш писати все, окрім правди».

Гуморист у парламенті

Потім я чотирнадцять років був депутатом у словенському парламенті, і про мене теж говорили, що я не цілком нормальний, тому що я говорив набагато більше, ніж інші. Я міг собі це дозволити завдяки гумору.

У комедії «Мій тато – соціалістичний кулак» я використав ще один трюк: я ввів дійову особу, хлопчика, і саме цей хлопчик говорить усі неприємні істини. І критики казали: «Ну, це ж все-таки не він сказав, це ж слова маленького хлопчика!». Так цікаво, я усіх цих нещасливих словенців можу розвеселити, і вони сміються протягом двох годин. Мені здається, що це і є моя життєва справа. Цілий день вони плачуть, скаржаться, а потім сміються з моїх комедій.

Режисерські будні й диво театру

Я був директором «СНГ Драми». Це «Словенський народний театр»: опера, драма, балет. У нас є 11 театрів. Три з них фінансує держава, а інші підпорядковані місту. Я колись працював вчителем, і моєю мрією було стати режисером театру. Двадцять років потому, коли я покинув працювати в театрі, я був найщасливішою людиною.

У театрі сорок акторів. Вибір актора був великою проблемою, одразу починалися скарги на кшталт «Вона – його коханка!», і це мене дуже виснажувало. Моя дочка – актриса, а за три дні до приїзду в Україну я був на прем’єрі в моєї онучки, яка теж актриса. Дуже важко бути режисером.

tone_partlji_5

У парламенті я міг годинку подрімати, у театрі – жодної секунди

У Сараєво під час громадянської війни була одна пара. Вона була мусульманкою, він – сербом, і вони хотіли разом втекти. Снайпери вбили обох. У газетах писали, що нові Ромео і Джульєтта впали під кулями снайперів. Коли я був театральним керівником, одразу вирішив, що на часі було б поставити «Ромео і Джульєтту». Варто зазначити, що вже п’ятсот років тому було відомо, що війна і ненависть між старшими людьми вбивають молодих. Ми поставили це, але вистава не вдалася. Та вже тоді, коли було видно, що вистава провалилася, я почав мріяти про нову.

На репетиції ти маєш постійно віддавати себе, бути включеним в процес. У парламенті я міг годинку подрімати. У театрі ти жодної секунди не можеш собі дозволити відпочинку. Це прекрасна праця, але дуже виснажлива. Я ніколи не був актором: у мене не та постава, не та зовнішність. Але я вибирав, хто буде грати.

Уявіть, у нас у театрі двадцять чоловіків і двадцять жінок, а в драмах Шекспіра сорок чоловіків і дві жінки. Або ще ми ставили «Три сестри» Чехова. Там є чотири дівчини, чотири прекрасних ролі. Щойно я вивісив оголошення на дошку, всі актриси, від шістдесятирічної до вісімнадцятирічної, прийшли, переконані, що саме вони мають грати. Коли вони ідуть дивитися, кого було обрано на роль, з двадцяти жінок тільки троє повертаються щасливими. Але найкраща роль – це роль Маші, і тому ті актриси, які були обрані на роль Ірини і Ольги, приходять і кажуть: «Ти не зрозумів, це я маю бути Машею!». Їм ніколи неможливо догодити.

Театр – це диво, і я досі люблю в ньому бувати. Зараз 19:30 вечора, і всі театри світу заповнені. У залі сидять люди і шепочуться: «Подивися на неї, як вона гарно виглядає! Які в неї прикраси! А оті двоє чоловіків постійно приходять разом, певно, гомосексуалісти!». Так народжуються і ширяться плітки. Але поволі гасне світло, всі очі звертаються до сцени. І відбувається диво. Світло спрямовується на сцену, і ми бачимо світ, якого ніколи не було, але ми його впізнаємо, ми сміємося, плачемо. Дійство, яке відбувається на сцені, більш реальне за саму реальність.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe