Читомо > Новини > Вадим Скуратівський: Маркіз де Сад – розумна тварюка

Новини

Вадим Скуратівський: Маркіз де Сад – розумна тварюка

03.10.2014 0 Автор:

30 вересня відбулася перша лекція з курсу «Національні літератури: стратегія, тактика, практика», організованого «Культурним проектом». Її тема звучала так: «Що таке національна література? Доба Просвітництва: у напрямку до перших моделей національної літератури». Пропонуємо вашій увазі найцікавіше з цієї  лекції Вадима Скуратівського, професора, мистецтвознавця, історика, літературознавця,  публіциста.

Про пізню появу національних літератур

Національні літератури з’явилися в європейському і загальносвітовому обігу доволі пізно, десь починаючи з XVII століття, їх же розквіт випав на ХІХ століття. Але парадокс полягає у тому, що літературою людство займалося набагато раніше. За тисячоліття до Різдва Христового вже виникла література у власному розумінні цього слова. «Література» означає «сукупність літер», «сукупність знаків», за допомогою яких закріплюється досвід людства. Так з’явився на Близькому Сході шумерсько-акадський епос про Гільґамеша. Цей епос відділяє від появи Старого Завіту стільки ж часу, скільки лежить між Старим Завітом і нами, сучасними. У зв’язку з цим постає питання: чим же була література до ХVII – XVIII століть?

Про спадок античності

Існує два напрями цієї давньої літератури: так зване близькосхідне письменство, що починається епосом про Гільґамеша і завершується Старим Завітом, і антична література – давньогрецька і давньоримська. Ці літератури стали основною моделлю для європейського літературного розвитку, починаючи з І тисячоліття. Відверто кажучи, і до цього часу сучасна література так чи інакше продовжує традицію і античності, і тієї великої близькосхідної книги, яка називається Біблія.

Все те, що нагромадила європейська література так званого Нового Часу і до наших днів, орієнтується, з одного боку, на смисли, закладені в Біблії, з другого – на ті чи інші літературні форми, що їх виробила античність. Ми з вами – спадкоємці двох великих культурних традицій, на яких вибудовується велика національна література будь-якої країни. Звичайно, пістрявість античної літератури і тим паче Біблії така, що ми ніколи не дійдемо до кінця у лабіринті їхніх смислів. Але ми можемо мати ключ до цих лабіринтів.

Так званий Новий час був епохою, коли ґрунтовно було осмислено те, що залишила античність, і те, що залишила Біблія. Але, з іншого боку, це був уже зовсім інший час, новий не лише у хронологічному значенні. З’явилися нові цінності, розширилося когнітивне, себто смислове поле європейської думки. Тодішня людина тільки-но збагнула, що світ невичерпний, і їй треба було збагнути, що таке Земля. То була доба, коли людська думка більше заглибилася в саму матерію світу, людина почала розширювати свій кругозір і запрагла знати більше про тогочасний світ.

10668809_10152698469454004_43486671945579518_o

Про відкриття людини й асистентів Бога

Всі ви знаєте про те, як один веселий чи то чернець, чи то лікар, написав історію про пригоди Гарґантюа та Пантаґрюеля. Коли ми зараз читаємо цей роман, ми не зовсім розуміємо, що це за книга, яка розповідає про якихось людей гіперболічного плану. Річ у тім, що тоді у Європі відбувалася особлива інтелектуальна революція. Середньовіччя орієнтувалося передусім на абсолютне всевладдя Бога у світі, центром якого Він є – це нам безперестанку пояснював святий Тома Аквінський. Відверто кажучи, важко сперечатися з такою моделлю світу. Але десь починаючи з ХVI століття виявилося, що поряд з Богом є похідна від Нього – людина як така. Це явище історія культури колись назвала «відкриттям людини» – йдеться про те, що італійський Ренесанс чи не вперше на повну силу заговорив про те, що поряд з Богом у бутті є такий його «асистент» – залежний, але цілком очевидний – це людина. Відповідним чином виникла і література, що зображувала присутність людини в світовому часі і просторі. Почала розвиватися така література десь у XIV столітті – як приклад можна взяти Джованні Боккаччо і його «Декамерон» – а на повну силу вона розцвіла, як епос людини в світовому часі та просторі, десь з кінця XVI століття.

Це сталося у тих країнах, де вражаюче розвивалася культура – йдеться, насамперед, про сучасну Англію, яка, зважаючи на своє острівне положення, розвивала усі засоби перебування в тогочасному світі: торгівля, індустрія, флот, політика… Зрештою постав той протоанглійський світ, який просто мусив з’явитися в англійській літературі і на англійській сцені. Я маю на увазі великого Шекспіра.

Про реальність Шекспіра

Дуже вас прошу, не вірте тим персонажам, які кажуть, мовляв, не було Шекспіра, а були якісь аристократи, які все це написали і так далі… Це трохи схоже на ситуацію навколо радянського романіста Шолохова, автора – а на мій погляд, він справді є його автором – дивовижного за своєю глибиною роману «Тихий Дон». Казали, мовляв, у нього немає вищої освіти – у Шекспіра теж, більше того, у нього і середньої не було… Провінціал Шекспір приїхав зі свого Стратфорда і почав працювати то актором, то режисером у театрі, і для цього театру він почав писати п’єси – ті, про які великий Гете казав «Шекспір – і несть йому кінця!» Глибина цих творів неймовірна, і йдеться тут не лише про трагедії, а й про комедії. Головні смисли людського існування, найголовніше в умовах людського існування, стосунки між чоловіком та жінкою, між владою та простою людиною, між історичною  минувшиною і тогочасним світом, і Англія, і увесь світ – вся смислова структура світу постала у тому дивовижному театрі. Існує велика кількість фільмів – екранізацій Шекспіра, дія яких відбувається у наші часи, і ці перенесення у сучасність засвідчують, що все те, що позначив Шекспір, цілком годиться і для нашої епохи. Це стосується трагедій, бо комедії – вони наче прикріплені саме до тієї епохи…

Про іспанських графоманів і Сервантеса

У 1616 році в один день з Шекспіром помирає видатний іспанський письменник Мігель Сервантес. Іспанія тоді не була такою розвиненою, як Англія, але літературу вона мала першокласну. Невдовзі після смерті Сервантеса, десь у середині XVII століття, в Іспанії діяло біля сорока тисяч (!) фахових письменників. Будьмо відверті – серед них було багато графоманів, або принаймні авторів тих творів, що зараз цікаві лише фахівцям. А от Сервантес написав веселий і дуже сумний роман про людину, яка доступними їй лицарськими засобами намагалася встановити якийсь порядок у світі, покращити його – і у якої це, на жаль, не дуже виходить…

Достоєвський незадовго до свого кінця сказав: «Ми мусимо знати, що колись закінчиться людство, закінчиться історія, і Господь Бог з’явиться перед останньою людиною і запитає – ти що-небудь зрозумів, що відбувалося з тобою? І ця людина мовчки покаже Богові роман Сервантеса «Дон Кіхот»… Саме з цих великих постатей, таких як Шекспір і Сервантес, розпочинається велика література, яка у XVIII столітті стає національною.

1939582_10152698469739004_8531901201736282163_o

Про етноси й національні літератури

Ми живемо в доволі наївних уявленнях про те, що таке національна література. Відкриваєш енциклопедію – і бачиш, що французька, наприклад, література, починається зі святої Євлалії, це приблизно VIII ст. Це не зовсім точно, то був інший характер літератури – вона на повну силу показувала два явища: велич Бога і пафос лицарського подвигу. Це було цікаво, але то ще не була національна література – вона з’явилася у XVIII ст., яке завершилося Французькою революцією…

Шекспір, хоч і нема йому кінця, дуже мало говорив про так званий народ – не тому, що він його недобре знав чи недобре ставився, а тому, що він говорив про тогочасну еліту. А десь наприкінці XVIII ст. трапилася революція і зруйнувалася європейська суспільна структура, у якій над народом був король, а ще вище – Бог. Виникло питання: довкола чого ж тоді обертається світ? Що є основою цього світу? Відповідь була геніальна: ми з вами, і саме ми є мотором історії та нації. Сталася ситуація, коли європейське суспільство почало себе осмислювати в напрямі того, що та чи інша етнічна група має самоосмислитися у вигляді народу, до якого належать усі – і королі, і плебеї.

Про найактивніші Англію і Францію

Найбільш активно процес розвитку національної літератури відбувся у двох країнах: в Англії та у Франції. Давайте подивимося на славнозвісний роман Даніеля Дефо «Робінзон Крузо». Про що цей роман, що є домінантою цього сюжету? Його герой, сам, наодинці, поновив усю структуру тієї цивілізації, до якої він належав, у всіх напрямах… Вже у ХХ столітті Горький сердито писав про білоемігрантську пресу, що вони плутають автора пригод Робінзона Крузо і автора пригод Гулівера. Але що таке ці пригоди Гулівера? Це десь сатирична, але дуже точна алегорична картина англійської цивілізації початку XVIII ст.

Отже, по суті ці, два автори, хоч і різними напрямами, але займаються одним і тим же: відтворюють той тип людського суспільного існування, який вони щонайкраще знають. Тільки Робінзон Крузо у Дефо це робить переважно у матеріальному напрямі, а Свіфт працює над сатиричним портретом своєї нації. Тут важливо розуміти одну  характеристику західного світу від XVIII ст. аж до нашого часу – сатирична література, це і є робота суспільства над собою. Воно дивиться у дзеркало – і помічає свої дефекти, які намагається усунути.

А у радянському суспільстві, в якому ми жили, сатиричний жанр був фактично заборонений. Чому у нас так любили романи «12 стільців» і «Золоте теля»? А тому, що більше нічого не було. Література ж, яка виникла на Заході, починаючи з XVIII ст. на повну силу асистувала самопомочі суспільства, його роботі над собою. Людина в західному суспільстві – і окрема людина, і ті чи інші суспільні середовища, і саме суспільство – мали працювати над собою в напрямі вилучення недоліків. І велика європейська література проробила величезну роботу в цьому напрямку.

Що стосується Франції, то там у XVIII ст. набули популярності два автори: Вольтер і Жан-Жак Руссо. Говорячи про так звану добу Просвітництва, слід радше говорити про добу кільканадцяти просвітників та їхніх просвітницьких ідей, які між собою не дуже схожі. Вольтер вважав, що найголовніше – звертання цивілізації до розуму і здорового глузду. А Руссо вважав, що розум може підказати людині щось зовсім не добре, тому вона має орієнтуватися на свої чуття, звільнити свою чуттєвість.  І вони між собою ворогували. Існувала ще й третя модель, ніби проміжна, яка пропонувала взяти найкраще від розуму та чуттєвості і поєднати. Це говорив один з наймудріших людей XVIII ст., Дені Дідро. Він задавався питанням – якою ж має бути мораль на основі того, що нагромадила сучасна цивілізація?

Про тварюку де Сада

Просвітництво не змогло вирішити проблему моралі – і результат був трохи страшнуватий. Десь вже у епоху авангардизму несподівано великої слави зажила спадщина маркіза де Сада. Де Сад – це по-своєму дуже розумна тварюка, він дуже багато говорив про людину, але, знаходячи її дефекти, він казав – ну так залишимося при цих дефектах. І в цьому мінус в його «людинознавстві». Сам він був зовсім не такий, як його герої, але у літературі він такого наговорив про людину, що нігілістам ХХ ст. це навіть сподобалось.

Про роль революції

Французька революція проголосила своїм пророком Руссо. Цікаво, що Наполеон при цьому ненавидів усяких великих мислителів – він був функціонером, який вважав, що людині треба облаштувати добру конституцію, юридичну систему, індустрію, а все інше – це якісь забавки. Наполеон, вже імператором, сам говорив: «я не люблю цих філософів XVIII ст.». Йому кажуть, «але якби не ці філософи, не було б і революції!» – а він на це: «а, краще нехай би і не було!» «Але якби не було великої французької революції, не було б і вас!». Раптом Наполеонзупинився і сказав: «краще б і мене не було»…

Дізнайтеся про курс лекцій «Національні літератури: стратегія, тактика, практика»

Світлини Культурний проект

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe