Читомо > Відео > Як екранізували твори Селінджера, Набокова і Мелвілла

Відео

Як екранізували твори Селінджера, Набокова і Мелвілла

04.03.2016 0 Автор:

Чому Джером Девід Селінджер та кіно несумісні, а Владімір Набоков погодився навіть на неповну версію «Лоліти». Ми розібралися у декількох історіях екранізацій, щоб ви напевно знали, у яких випадках книга краща.

Читомо спільно з онлайн-виданням про кіно Moviegram розпочинають цикл матеріалів про точки перетину кінематографу і літератури. Автори Moviegram допоможуть вам краще зрозуміти літературність кіно та кінематографічність літератури – від персоналій, які писали сценарії та знімали власні фільми, до стилістичних прийомів, що ці види мистецтва запозичили одне в одного. У першому матеріалі розберемося, як екранізували видатних письменників: кого вдало, а кого – не дуже. 

Юрій Лотман писав, що найскладніше перекладати літературу мовою кіно. Принаймні величезна кількість письменників та сценаристів досі не можуть впоратися з цією проблемою. От і вимушені прискіпливі читачі весь час повторювати, що «книга краща за фільм». З іншого боку, ті, хто більш досвідчені в кіно, ніж у літературі, пам’ятають, що буває і навпаки. Проте сінефіли від усіх приховують таємне знання про геніальні книги, які породжують не менш геніальні фільми за їхніми мотивами.

Історія екранізацій починається ще у дозвукову епоху кіно. Молоді режисери тільки-но освоїли можливості кіноапарату і перші спецефекти, як вже потяглися за сюжетами на стороні. Далеко не ходили – одним із найпопулярніших джерел для перенесення тексту у рухомі картинки стала Біблія. Десь у той же час не меншим попитом користувалися «Казки тисячі і однієї ночі». Але не обходилось і без серйозної літератури художніх текстів для дорослих. Наприклад, у період дозвукового кіно Кнута Гамсуна екранізували чотири рази. Щоправда, не зрозуміло, чи знав про це сам письменник…

Не одними біблійними історіями, казками та Кнутом Гамсуном – нерідко намагалися адаптувати й «Алісу в Країні чудес». Три екранізації створили в епоху німих фільмів, а загальній кількості перенесень на екран творів Льюїса Керрола позаздрить не один успішний письменник.

Та коли вирішили дізнатися думку авторів літературних творів і залучати їх до роботи над екранізаціями, то виникли непередбачувані труднощі. Виявляється, що деякі з них не вважають фільм милістю богів та можуть бути… незадоволеними результатом. Звичайно, не без винятків, але деякі навіть зненавиділи сам кінематограф через невдалу адаптацію.

 

Джером Селінджер не бажає екранізуватися

Можливо, під час читання «Ловця у житі» ви уявляли собі кінематографічну інтерпретацію матеріалу. Але сам Селінджер таке міг би побачити лише у нічних кошмарах. Сама думка про екранізацію виводила його з рівноваги.

Відкрийте другу сторінку «Ловця у житі» і дізнаєтесь усе, що Селінджер думає про голлівудські (читайте – усі на світі) фільми. Голден Колфілд згадує свого брата Д.Б.: «А тепер він у Голлівуді, Д. Б. Продає себе, як повія. Якщо я щось і ненавиджу, то це кіно. Просто не хочу про нього нічого знати».

Sal

Світлина macleans.ca

Але кіношники не дуже уважно читали роман, адже продовжували пропонувати екранізувати твори Селінджера. Врешті-решт, найвідоміший відлюдник написав листа панові Герберту, раз і назавжди аргументувавши неможливість екранізації «Ловця у житі» (а заразом і всієї своєї творчої спадщини):

«Його (голос оповідача роману – прим. авт.) не можна без втрат розлучити з оповіданням від першої особи. Згоден: навіть, якщо розділити їх насильно, матеріалу, який залишиться, буде достатньо для так званого «Цікавого (можливо, просто утішного) Вечора у Кіношці». Але мені ця ідея здається майже паскудством, принаймні, вона досить ница, аби я не продавав прав на екранізацію». 

Звісно, таке ставлення виникло не на порожньому місці. Кінодосвід став для Селінджера максимально травматичним. Письменника можна віднести до найбільших невдах екранізацій. А починалося все дуже добре. 

Оповідання Селінджера набирали популярності, коли «Ловець у житі» ще не був опублікованим. Двоє успішних голлівудських сценаристів, Джуліус та Філіп Епстейни, які приклали руку до славетної «Касабланки», зацікавились молодим літератором і вирішили з ним попрацювати. Обравши оповідання «Тупташка-невдашка» та завербувавши Селінджера у співсценаристи, вони створили фільм «Моє дурне серце» (My foolish heart, 1949). І Селінджер був розлюченим.

Тонка драма, побудована з натяків та прихованих підтекстів, де несказане важило значно більше за промовлене, перетворилася на нудну й банальну мелодраму, яка до оригіналу зовсім не дотягувала. З одного боку, проблема виникла через небажання Селінджера збільшувати вже написаний матеріал, адже текст був ідеальним у своїй цілісності (і це дійсно так). І якщо з оповідання на 3-4 сцени вийшов би геніальний короткий метр, то повнометражний фільм на 90 сцен виходить так собі.

Джуліус та Філіп Епстейни чесно намагалися зробити для створення якісної екранізації усе можливе. Але вони обрали не те трактування. Звичайно, немає підстав звинувачувати у провалі сценаристів – так само, як і Селінджера. Просто автори не впоралися із перекладом з мови слів на мову зображення. 

Після цього – ніякого кіно. Та залишались люди, які надто вже хотіли екранізувати твори письменника. Одним із них виявився класик іранського кіно Даріуш Мехрджуї. Він написав Селінджеру листа з проханням дозволити йому екранізувати оповідання «Френні і Зуї», але не отримав жодної відповіді. Можливо, Селінджер вирішив, що це несмішний жарт якогось ображеного продюсера, – ніхто не знає напевне. А от Мехрджуї сприйняв мовчання за згоду. 

Тож, окрилений благословенням самого Селінджера, іранець зняв фільм, який максимально слідував сюжету оповідання, лише трохи змінивши моменти, що не відповідали місцевим реаліям: Френні перейменували на Парі, а Єльський університет став Тегеранським. Коротше, фільм до Америки не дістався: адвокати Селінджера змусили відмінити показ на фестивалі Іранського кіно у Нью-Йорку.

Читайте також: Cеріали, що народилися із книг

І, наостанок, трохи світла  – обов’язково подивіться фільми Веса Андерсона, якщо ви їх ще не бачили. Хоча б «Родину Тененбаумів». Вес Андерсон – той режисер, який дійсно розуміється на «селінджерівському дусі»: з його веселками у калюжах та валізах з волової шкіри. На жаль, Вес Андерсон з’явився не наприкінці 40-х. Можливо, тоді ми побачили б не одну чудову екранізацію Селінджера. А так – маємо те, що маємо.


 

Владімір Набоков покладається на продюсера

Набоков, класик американської та російської літератур, також немало побавився з кіно. Ще у 1933 році письменник видав «Камеру обскуру», де одночасно освідчується у коханні до фільмів та окреслює теми, які пізніше вистрелять у «Лоліті».

«Камера обскура» – дуже кінематографічна книга, навіть її сюжет нагадує мелодраматичний трилер 30-их. Не дивно, що твір екранізували, та ще й сам корифей британського кіно Тоні Річардсон взявся за цю справу. Але це вже було друге входження Набокова до сінема. Кінематографічної цноти романів Набокова позбавив режисер з купою чеснот – Стенлі Кубрик.

Nab

Світлина the-challenger.ru

Якщо про педантичність та одержимість словом Набокова ходили легенди (його пояснення вибору імен в «Лоліті» тягне на повноцінну наукову статтю), то у постаті Кубрика ми бачимо не меншого адепта ідеалу. Знаменита цитата кінематографіста:

«Ви можете стати такими ж видатними кінорежисерами, як і я, якщо будете зі всіх сил протидіяти будь-якій спробі втрутитися у вашу роботу і залишитеся самими собою».

Звичайно, Кубрик трохи хитрує – досі не з’явився його повноправний наступник. Для наочності: останній фільм режисера «Із широко заплющеними очима» вийшов тільки через смерть свого творця. Кубрик постійно знаходив нові недоліки, які намагався виправити. Ходять чутки, що маестро за два дні до своєї смерті вимагав у кінотеатрів повернути всі копії фільму, бо не був задоволений зведенням звуку. 

Мабуть, чимало недоліків він знаходив і в оригінальних сценаріях – увесь творчий доробок Кубрика складається лише з екранізацій. Але такої тісної та знаменитої колаборації, як з Набоковим, у режисера ні до, ні після не було. Інша справа – що з того вийшло. 

На етапі підготовки фільму Набоков та Кубрик активно співпрацювали, узгоджуючи склад акторів. Так, виконавиця головної ролі, Сью Лайон, була затверджена обома творцями. Не без курйозів: спочатку Набоков абсолютно серйозно пропонував замінити неповнолітню актрису, наприклад, карлицею. 

Кубрик вніс значні зміни у сценарій. По-перше, жорстко прибрав усі другорядні лінії та кардинально переробив образи Гумберта Гумберта і Лоліти. Інтонаційний та смисловий заряди повністю змінені. Загалом, Кубрик вніс у історію дуже багато особистого, а на додачу були внесені правки через цензуру. Сам Набоков був про це такої думки: 

«Стрічка вийшла настільки ж віддаленою від оригінального тексту, як переклади американськими поетами Рембо або Пастернака. Екранізуючи «Лоліту», він (Кубрик – прим. авт.) побачив її інакше, та чи варто сперечатися з тим, що безкінечна вірність може бути ідеалом автора, але сприяти провалу продюсера».

Незважаючи на це, Набокову фільм сподобався. В інтерв’ю журналу «Плейбой» він рясно нахвалював стрічку та захоплювався окремими її сценами (можливо, тими, які залишилися від його версії). Загалом, письменник знав, на що йшов, і був готовим до сюжетних змін, які не зменшили чеснот його твору. Кубрик зняв хороший фільм, використовуючи книгу як основу для своїх ідей. І якщо читачі можуть залишитися незадоволеними, то кіномани і Набоков тішилися результатом. 

Версію, що Набокову сподобалась екранізація, підтверджують й інші дотичні факти. По-перше, Кубрик приділив увагу шахам, якими Набоков серйозно захоплювався. По-друге, письменник продовжував співпрацю зі світом кіно. І було з ким. Творчість Набокова ще за його життя переносили у кіно лише видатні режисери: крім згаданих Кубрика та Тоні Річардсона – Єжи Сколімовський і Райнер Вернер Фассбіндер. На жаль, фільм останнього «Відчай» вийшов вже після смерті письменника, хоч мав усі шанси стати його улюбленою екранізацією власних творів.

 Читайте також: 11 найцікавіших фільмів про письменників 2015 року

Герман Мелвілл та Рей Бредбері – співавтори «Мобі Діка»

Германові Мелвіллу, якого жартома називають автором найвідомішого роману, якого ніхто не читав, пощастило померти до того, як його книгу вирішили екранізувати. Варто сказати, що жодна з екранізацій навіть приблизно не дотягує до рівня оригіналу. Ба більше: вже добре, якщо хоча б зберігаються основні сюжетні події. На цьому тлі не так погано виглядає витвір сумнозвісної студії Asylum «2010: Moby Dick».

За задумом творців, судно «Пекод» – це атомна субмарина, а капітан Ахав намагається знищити дуже погано вимальованого білого кита за допомогою ядерної боєголовки. Але чого вимагати від Asylum, якщо свого часу навіть Рей Бредбері не впорався із кіноадаптацією.

Основні проблеми та колізії роботи над сценарієм фільму Бредбері описав у оповіданні «Банші» та в романі «Зелені Тіні, Білий Кит» (до речі, «Банші» пізніше увійшло в роман). Далі – трохи важливих подій для тих, хто не знайомий з цим твором. 

У 1953 році режисер Джон Г’юстон прочитав оповідання Бредбері «Ревун» (The Fog Horn), про останнього на планеті динозавра. Режисерові здалося, що у Рея є щось від Германа Мелвілла. Отже, Г’юстон прибув у Лос-Анджелес, де якраз закінчувалася вдала для Бредбері екранізація його повісті «451 градус за Фаренгейтом». На зустрічі він дав зрозуміти, що хоче з письменником попрацювати – колись і над чимось (Бредбері думав, що над «Марсіанськими хроніками»). 

Brad

Світлина Steve Castillo/Associated Press

Після того – два роки мовчання, доки Джон Г’юстон не запрошує письменника на нову зустріч, під час якої пропонує йому написати сценарій за «Мобі Діком». Бредбері розповідає про це: 

«Я увійшов у його номер. Він всунув мені у руку стакан з коктейлем. Сів, схилився до мене та спитав: «Рею, чим ти займатимешся в наступному році?». «О, нічим особливим, містере Г’юстон, нічим особливим», — відповів я. А він каже: «Хм, Рею, чом би тобі не вирушити зі мною в Ірландію та не попрацювати над сценарієм до «Мобі Діка»?»

«Боже, містере Г’юстон, та я ж і не читав його ніколи!» – зауважив я. Такого йому ще не доводилось чути, він ненадовго задумався, а потім сказав: «Що ж, ось, що я тобі скажу, Рею: їдь-но додому, прочитай, скільки встигнеш, а завтра повертайся до мене з відповіддю, чи допоможеш мені «вбити білого кита». 

Так Бредбері і зробив. Дорогою додому придбав приємний кишеньковий екземпляр «Мобі Діка» (можливо, побіжно згадавши, що вдома є страхітливих розмірів томисько) і  читав цілу ніч. Точніше, не стільки читав, скільки гортав сторінки роману, проникаючись його духом і метафорами. Диво сталося: прогортавши до кінця та повернувшись до знаменитої фрази на початку роману: «Можете називати мене Ізмаїл», Бредбері був згодний на все. Одразу зазначимо – на своє нещастя. 

Робота над сценарієм обернулася титанічними зусиллями, та ще й Джон Г’юстон постійно кепкував над письменником. Режисер хапався за будь-яку нагоду, щоб покпинити Бредбері, навіть серйозно довів його: тактовний Рей Бредбері зірвався і відправив Джона Г’юстона під три чорти. Щоправда, ненадовго: робота над сценарієм, а заразом і страждання, добігали кінця. 

Читайте також: 13 фільмів про письменників 2013 року

Фільм слідує букві роману, упускаючи, звичайно, опис гарпунів і типологію китів. Рей Бредбері вніс лише незначні зміни, але фільм еталонною екранізацією не назвеш. Можливо, не вистачає тих самих розлогих енциклопедичних вставок, а можливо, проблема у певній картинності фільму через павільйонні зйомки. Попри все, це чи не найкраща екранізація історії, яка все одно задалека від бажаної передачі монолітності книги. Що вже казати про інші спроби – вершина досі не підкорена.

Кобо Абе і плече друга

Не кожному так пощастило з екранізаціями власних творів, як японцю Кобо Абе (принаймні, з цього списку авторів). У 1950 році письменник познайомився з тоді ще далеким від кіно Хіроші Тешігахарою. Як у хорошій книзі або кінострічці, рушниця вистрелила згодом та неочікувано. 

У 1953 році Хіроші Тешігахара зняв свій перший фільм, а у 1962 запропонував Абе творчу співпрацю. Спойлер: у результаті Тешігахара екранізував ледь не половину усіх написаних Абе творів. Зокрема, «Обвал», «Жінка в пісках», «Чуже обличчя» і «Спалена карта». 

Kobo

Світлина pe2.0932.ru

Звичайна справа – між авангардистами, занепокоєними післявоєнним станом Японії, пролетіла іскра. І якщо «Обвал», повнометражний дебют Хіроші Тешігахари, був цікавим перш за все у плані новаторства, то «Жінка в пісках» стала справжнім шедевром. Не дивно, що це одна із найвідоміших книжок Абе. 

Хіроші Тешігахара, незважаючи на своє кінематографічне минуле у документалістиці, зміг передати на екрані алегоричність історії та її сюрреальність. Фільм передає не тільки дух книги, але й її основні художні досягнення. І режисер, і письменник роблять пісок повноправним героєм твору. Обидва ідеально репрезентують кафкіанські мотиви, якими керується логіка світу, що оточує героїв. Обидва закладають філософську складову, близьку до даосизму. Це – майже ідеальна екранізація. 

В одному з інтерв’ю Хіроші Тешігахара говорить про цю історію щось схоже на те, що міг би сказати й сам Абе: 

«Ідея фільму – в універсальності сюжету: схоже могло трапитися будь-де. Герой фільму знаходить сенс існування у звичайній боротьбі за хліб насущний. Філософія життя спирається на прості людські істини – ось чому я відкидаю усе, що говорить про мою тягу до екзистенціалізму».

Проте майже кожен глядач бачить у фільмі екзистенційні мотиви, вкладав їх режисер у стрічку чи ні. І Кобо Абе, мабуть, про себе посміхався та не міг не радіти такому вдалому перенесенню своїх творів на мову кіно.

Чільна світлина — cinearchive.org

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
Нове з рубрики
artarsenal bookforum publish messe