Андрій Бондар

Ну і хто ця потвора: криві дзеркала в нових українських книжках

19.11.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

В Україні є жахлива звичка говорити про кожну більш-менш серйозну роботу з надривом у голосі, рвучи сорочку на грудях і наголошуючи на своїй праці як на Місії, що рятує країну. Здається, авторам деяких цьогорічних новинок набрид цей дискурс серйозності, і вони питають нас крізь свої тексти: агов, чому так серйозно? Роби свою роботу добре і припиняй приміряти на себе вінок Ісуса. Стільки Ісусів цій країні точно не потрібно.

Тож ми взялися проаналізувати три книжки, збірку Андрія Бондаря «Церебро», збірку Леся Белея з характерною іронічною назвою «План порятунку України» та дебютний роман Сергія Мартинюка «Капітан Смуток». Що єднає їх? У цих трьох книжках розставлені дзеркала, з яких на нас, читачів, дивляться наші власні двійники. Інколи вони смішні та бажані, інколи – неприємні, але вони тут виринають не просто так.  

 

Андрій Бондар. Церебро

Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. — 120 с.

Мотив двійництва – цікаве явище в літературі. Напевно, найхимерніше й найпопулярніше цю тему змальовував німецький романтик Гофман, у книжках якого розставлено безліч кривих дзеркал. Ось прекрасний і романтичний Бальтазар зникає, а натомість всі його заслуги з’являються в потворного Цинобера. Ось в «Еліксирах диявола» чернець Медард весь час натикається на постать свого двійника, вбивці й мерзотника. І йому закрадається страшна думка: а що як це ніякий не двійник? Що як це я?

 

Оповідач збірки «Церебро» Андрія Бондаря – дуже схожа постать. Тільки замість романтичного млосного героя, який самовіддано бігає за синьою квіткою чи схожою ефемерною дивовижею, перед нами інтелектуал, який потрапляє в ситуації, де оприявлюється його низова природа. А поруч із вигадливою, спостережливою і здатною критично мислити людиною повсякчас проступає її простенький двійник.

 

Скажімо, у тексті «Перше Різдво на віллі С.О.В.А.» двійник – це та частина особистості, яка вірить у різдвяне диво. Далеко від міста й без надії на підтримку від усеможливих ремонтників у двох героїв цього тексту народжується щира  віра в силу й мудрість сусіда Павла Федоровича. Бо він, як той бог, просто не може не повернути в промерзлий будинок воду. «Вірю, бо абсурдно», – казав колись Тертулліан. І чим більше техніки приносять герої цього тексту в жертву своєму химерному різдвяному богу, чим абсурдніші його ідеї повернення води, тим сильнішає запал двох розумних чоловіків. Ось, іще трошки – і диво точно станеться. Отак під тиском власного безсилля їхня здатність критично мислити розвіюється, натомість оголюється первісна наївність і захована за шаром премудростей віра в диво і його творця.  

 

А в однойменному оповіданні «Церебро» героїня успадковує від бабці не родинну традицію, не щось піднесене й поетичне, а звичку дивитися різнотипні серіали на двох телевізорах водночас. І оця мішанина російських і латиноамериканських мильних опер формує усю її свідомість, з’їдає час, думки й сили, поки героїня не виганяє цього демона із себе. Як? Зробивши цей свій низовий досвід проектом і створивши новий оригінальний сценарій, що базується на цьому шизофренічному поєднанні.

І, певно, найяскравіший двійник із «Церебра» – це асенізатор з оповідання «Ахмад». Усі пригадують чудовий давній звичай мазати правителів брудом, щоб ті не відривалися від землі й народу? Отак постать асенізатора з’являється перед героєм, як низовий варіант його самого. Він – тезка оповідача, який є його кривим дзеркалом та водночас найбільш влучним і жорстким критиком.

 

Такі несподівані прояви ірраціональності та інстинктивності з книжки виконують ту ж функцію, що й романтичне двійництво в Ернста Теодора Амадея Гофмана. Поділ на вищі світи, на ентузіастів і філістерів умовний. З-за кожного ентузіаста визирає його низовий двійник, частина його сутності. Вона буває безпомічна, наївна, неприємна, зла, мудакувата, але вона неодмінно є. І поставити ці дві частини однієї сутності дна навпроти одної та дати їм змогу поговорити – дуже хороша ідея. Це добре знали романтики, даючи цим частинам єдиної сутності змагатися, почергово витісняючи одна одну.

 

А старий добрий Фройд затягнувся б своєю люлькою і сказав би, що тут усе просто. Ось є постать інтелектуала, витвір культури та цивілізації, а ось – його природна сутність, яка розмовляє говіркою замість літературної мови і яка схильна вбивати, ґвалтувати чи (принаймні в цих текстах) віддаватися своїм низовим пориванням до перегляду паршивих серіалів. Зрештою, в одній людині сидить і Халк, і доктор Беннер, і прекрасний Бальтазар, і потворний курдупель Цинобер, і постать українського інтелектуала, і його тезка асенізатор. І коли вже ти весь такий/така інтелектуал/ка, не забувай, що тебе повсюди супроводжує твій двійник, який може як викачати з тебе все лайно непомітно для соціуму, так і раптово облити тебе ним з голови до ніг.

 

Читайте також: Андрій Бондар: як написати 20 колонок про мишей

 

Лесь Белей. План порятунку України

Київ: Люта справа, 2018. – 336 с.

Цю збірку оповідань і п’єс кортить порівняти із короткими замальовками з натури, адже у «Плані порятунку України» зібрано безліч упізнаваних типів людей з усіх соціальних прошарків і з найрізноманітніших регіонів країни. Це і щоденна праця бабусь, що продають городину поруч із переходом, і балачки будівельників, що вертаються із заробітків, розмови на медогляді між хлопцями, яким прийшла повістка, розбірки корупціонерів і багато іншого.

 

Віддамо належне, Лесь Белей показав себе як блискучий портретист і терплячий спостерігач. А оскільки тут зібрані дуже різні персонажі, їхнє мовлення теж не страждатиме не віддаватиме монотонністю. Багатство українських соціолектів і діалектів гарантує філологічний оргазм усім, хто спроможний його отримати.

 

Звісно, якщо у заголовок винесено таку пафосну фразу, як «План порятунку України», то в книзі буде будь-що, тільки не згадуваний план. Текст, який дав назву цілій збірці, – це, власне, стьоб із дуже пізнаваних суспільних практик порятунку країни. Зібравшись на однойменний конгрес, різні люди активно закликають до вживання фемінітивів, захисту прав сексуальних меншин, захисту мови тощо, тощо. І всі ці сучасні практики порятунку країни представлено в гіпертрофованому вигляді. А коли дивитись на всі ці, безумовно, важливі теми зі сторони та ще й через криве дзеркало, стає помітно, наскільки багато в цих простих щоденних діях пафосу. Замість звичайної суспільно корисної праці, лунають піднесені гасла про порятунок і місію. Робота кожного активного українця перетворюється на надважливий міфологічний акт, поруч із яким не стояв жоден Прометей зі своїм викраденим вогнем.

 

І, звісно, без болісного «Ауч! Це ж про мене» тут не обійдеться. Ці тексти смішні доти, доки не торкаються вашої сфери діяльності, висміюючи її марнотність, специфіку чи пафос. Дістанеться однаково і жінкам, що базікають зайвого у черзі на оплату комуналки, і борцям за українську мову. А по заслузі в цих текстах отримають і останні хабарники, і активісти, які, продукуючи геніальні ідеї та багато працюючи, надто охоче розпинають себе.

 

Розмірковуючи про тексти Сократа, данський філософ Серен К’єркегор якось писав, що іронія руйнує систему засобами неї самої. Одна біда, іронічний погляд на світ не пропонує йому альтернативного варіанту майбутнього. Про тексти Белея цього не скажеш. Це гарна спроба поглянути на активних діячів і пасивних мешканців країни відсторонено й знизити рівень пафосу навколо всього того, що коїться.

 

Автор не пропонує свій унікальний проект порятунку країни. Самі по собі фемінітиви світ не рятують, хай як активно ми на них наполягали б. А от щоденна робота без надривних гасел – цілком може.

 

План порятунку країни – це не хрест, який треба на собі нести. А якщо хтось про це забуває, на нього чекає персональний двійник із кривого дзеркала якогось із текстів Леся Белея. І він охоче нагадає, наскільки буває несимпатично й непродуктивно щодня «рятувати» цей світ.

 

Читайте також: Кого з українських письменників видавали за кордоном цього року

 

Сергій Мартинюк. Капітан Смуток

Харків: Фабула, 2018. — 416 с.

Часто дебютна книжка – це спроба міфологізувати власне життя, прописати персональну родинну сагу та розібратися, звідки я вийшов/вийшла і куди прямую. Дебютна книжка лідера гурту «Фіолет» Сергія Мартинюка – це передовсім спроба розібратися з демонами й привидами з власного минулого, описати епізоди з дитинства й передати атмосферу 90-их. А от поза автотерапевтичністю цього тексту це також цікавий роман про дорогу у стилі Джека Керуака й бітників. А ще це роман про постійно присутнього поруч зразкового двійника.

 

Отже, у книзі двоє головних героїв. Один – безіменний оповідач, який багато спостерігає, багато думає, але завжди лишається пасивним учасником всіх подій свого життя. А другий – його друг Пі, який і є центральною й дуже колоритною постаттю цієї книжки.

 

Пі нагадує новітнього святого або ж застряглого у своїй персональній версії Небувалії Пітера Пена. Це волоцюга, який хаотично рухається Україною, просячи про гроші та вписку в рандомних людей з власного минулого. Він обірваний, вічно нетверезий і дещо божевільний. Але водночас за ним тягнеться ореол загадковості й романтичності. У нього є свої стигми – рани, що він весь час роздирає, своя хресна дорога, свої повсякденні проповіді (виділені в книзі курсивом).

 

Як справжній Месія 90-их, Пі легко спілкується з повіями, що мають свою благородну місію – дарувати світові трошки приємності. І як справжній не від світу цього Пі знає, що музика від Бога, адже вона створена для розуміння всіх людей незалежно від вавилонського змішання їхніх мов і соціальних статусів.

 

І от безголосий оповідач прямує за цим Капітаном Смутком, як учень за своїм персональним Месією. Не важко здогадатися, що Пі для нього – ідеал свободи та постать, якою він хотів би бути. І, як і кожний святий, його ідеал недосяжний – швидше на щастя, ніж на жаль.

Хлопець, який був на домашній освіті, чия мама ніколи його не сварила, хто вільно говорив з повіями й ромами – об’єкт для дитячого захоплення й заздрощів. А от його хаотичні блукання Україною – це те за чим цікаво спостерігати, але що не завжди повториш на власному досвіді. Зрештою, ми ж добре знаємо, що мандрівки бітників та їхніх персонажів нічим хорошим не закінчувалися, чи не так? І в них, і в Пі дорога – це не шлях до чогось, а реакція на соціальні та історичні обставини й втеча.

 

Пі – дзеркало наших бунтівних мрій, а також млосний образ дитинства та юності, що затяглися. Зрештою, це завдяки йому кожен із нас може повертатися до персональної Небувалії свого дитинства, особливо якщо ця країна виявилася нашою наївною вигадкою, а шлях до неї, в хащі 90-их, більше несила відшукати. Слідом за Пі можна пройти його хресний шлях, відпустивши по дорозі через усю країну своїх демонів, зізнавшись в усіх дитячих гріхах, з’ясувавши природу своїх не промовлених травм. Зрештою, бодай коротенька дорога з таким провідником автотерапевтична не тільки для автора, а й для багатьох із читачів.

 

Читайте також: Хмарний атлас у мініатюрі: «Світ не створений» Мирослава Лаюка

 

Авторка: Тетяна Петренко

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект

що більше читаєш – то ширші можливості