Олег Криштопа

Олег Криштопа і його невигадані історії про етнічних українців Польщі

28.10.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

У жовтні у видавництві «Discursus» за підтримки Українського культурного фонду вийде друком книжка «Останні українці Польщі» – художні репортажі про українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини. «Читомо» поспілкувалось з Олегом Криштопою — письменником, журналістом та репортером, який став автором та ідейним натхненником проєкту. У червні разом із фотографинею Христиною Бурдим він вирушив в експедицію Польщею, аби розповісти історії родин, які пережили операцію «Вісла».

– Чия була ідея написати репортаж на таку тему? Що тебе надихало?

– Ідея була моя. Зароджувалась протягом певного часу. Все почалося з поїздки Закерзонням (українські етнічні території, розташовані на захід від сучасного польсько-українського кордону; за підсумками Другої світової війни увійшли до складу Польщі – Читомо). Кілька років тому, коли прогулювався лісом, звернув увагу на те, як він цвіте. Точніше, не весь ліс, а грушки. Виявилося, що на тому місці було село і від нього нічого не залишилося, крім оцих здичавілих дерев поміж лісу; там іще й видніються руїни фундаментів будинків. Вражаюче місце. Після цього я дедалі частіше там бував, познайомився з багатьма людьми й, власне, так усе й почалося.

– Звідки виникло таке особливе ставлення до цієї теми?

– Ну, мабуть, через оці постійні контакти з українцями Польщі. Ми з Олександром Стецем, який живе зараз у Перемишлі, а його батьки походять із різних районів Закерзоння і були вислані під час операції «Вісла», разом зробили кілька телевізійних проєктів, а потім і достатньо близько потоваришували. Відповідно, кілька разів, іще до цього проєкту, я об’їздив Польщу та колишні українські етнічні землі, а також північ і захід, куди виселяли українців. Мені здалось важливим про це говорити, оскільки ця тема маловідома в Україні. Люди плутають операцію «Вісла» та переселення 1944-1946 років, та й у підручниках з історії згадується про це одним-двома реченнями. І тому мені здається, що варто через людські історії розповісти, хто ці люди, звідки там узялися, як живуть зараз, які мають плани.

– Ти спілкувався тільки з першим поколінням цих родин-переселенців?

– Не тільки. У мене в репортажі є три покоління: люди, які ще пам’ятають депортацію, є діти, які народилися вже після переселення, і є навіть третє покоління – діти дітей, уже з іншим ставленням до цих травм ХХ століття.

– І з кожним новим поколінням зв’язок зі своїм етнічним походженням втрачається?

– Звичайно. Зараз їхня українська мова полонізується. Врешті-решт, багато хто, особливо молоде покоління, уже в побуті між собою розмовляють польською, тобто українська для багатьох залишилась радше такою собі ритуальною мовою. Якщо говорити про третє покоління, то діти в українських школах між собою на перервах спілкуються польською.

 

Процес асиміляції триває, його не зупинити, на жаль. Але є окремі одиниці, які досі абсолютно зберігають свою національну українську ідентичність і цим пишаються. Вони не відчувають у цьому якихось проблем.

– Коли була здійснена операція «Вісла», то, напевно, польська влада сподівалась на швидку асиміляцію українців?

– Так. Попри всі відмовки про боротьбу з УПА, насправді йшлося про інше. З польських документів стає зрозуміло, що основна мета акції – це раз і назавжди розв’язати українське питання. Йшлося про те, щоб розселяти не більше кількох сімей на одне село, щоб вони потонули в польському середовищі й згодом стали поляками. Але з різних причин цього не сталося. Були й об’єктивні причини, і суб’єктивні. Їм просто не вистачило цих сіл, не вистачило польської маси, щоб настільки розрідити українців. Не врахували й української живучості, здатності скрізь пускати своє коріння, знаходити за десятки й сотні кілометрів одне одного. Крім того, є ще один важливий історичний момент. Уся еліта української етноменшини після проведення кордонів, опинившись на території Польської Народної Республіки, потрапила до тюрем і концтаборів. Після смерті Сталіна більшість тієї еліти була відпущена з тюрем, вони повернулись і розпочали процес українського відродження.

– А як ці люди сприймають Україну як державу, а також наших заробітчан, які зараз приїздять до Польщі?

– Дуже неоднозначно. Люди, про яких я пишу, жили відірваними від України, і завдяки розповідям батьків, завдяки певній літературоцентричності, в них виникло уявлення про якусь міфічну батьківщину, якої вони, по суті, не знали й не бачили. Було уявлення про ідеальну Україну, де всі ходять у вишиванках, співають українських пісень, тече Дніпро широкий і є кручі. І коли вони приїздили в Україну – переважно у 80-тих роках – Київ був дуже русифікований, усі відчували розчарування. Але це не заважає їм досі любити Україну. Оскільки більшість моїх героїв дуже активні, вони часто їздять в Україну. З одного боку, це їхня батьківщина, а з іншого  — не зовсім їхній дім, так-от сталося, що вони дуже відірвані. Трошки інша ментальність.

 

Із заробітчанами етнічні українці в Польщі майже не мають контактів, бо заробітчани не ведуть якогось активного культурного життя.

– Як ти взагалі підшуковував героїв?

– Часто їздив у Польщу і часто спілкувався з тамтешніми українцями, тому мені було легко налагодити з ними контакт. Власне, більшість тих людей я вже знав, і оскільки це такі тривалі відносини, то розмови були достатньо відверті.

– Яка історія тебе особливо зачепила?

– Ну, зачепили більшість історій, бо кожна по-своєму трагічна. Іноді бувають і веселі моменти, але більшість достатньо сумні. Навіть коли мої герої люблять посміятись, порозповідати анекдоти – за тим відчувається якась трагічність, певне тавро пережитого у ХХ столітті, це передалося через покоління.

– Але чи є позитив? Адже вони таки зберегли своє.

– Так, зберегли, заплативши за це свою ціну. Бо насправді навіть зараз не надто комфортно бути українцем у Польщі – особливо на сході країни. Власне, на колись українських етнічних землях – достатньо токсична атмосфера. І дитинство їхнє було нелегке: після війни радянська і польська пропаганди змальовували українців бандитами, зарізяками, які – от дай їм волю – зразу підуть убивати поляків. І ця пропаганда впливала на життя дуже сильно. Сьогодні подібне знову повторюється.

Ну, а якщо говорити про позитив, то українці в Польщі – страшенно співуча частина української нації. Бо пісня була одним із тих явищ, яке дозволяло зберегти свою ідентичність.

– На презентації проєкту ти казав: вони страшенно дивувалися, що тут, в Україні, не співають.

– Так. Здається, Олександр Стець згадував, що коли він побував в Україні, то не міг повірити, що бувають українці, які погано співають, вважав, що це просто неможливо.

– Книга вийде, її безкоштовно отримають бібліотеки та зацікавлені. А якою ти бачиш аудиторію, свого читача?

– Ну, найперше це люди, які люблять читати репортаж, документальні – невигадані – історії. Власне, це книжка для всіх. Починаючи від школярів, закінчуючи літніми людьми. Думаю, точно буде цікаво почитати тим, хто свого часу був виселеним з цих земель, і їхнім дітям. Я думаю, що книжка буде цікава в Польщі й не тільки українцям, а, власне, полякам, щоб, можливо, подивитися на українців з іншого боку.

– Тобто від читача глибоких знань з історії не вимагається?

– Я від початку книжки даю короткий історичний екскурс – теж у формі репортажу, розповідаю всю цю історію якомога простіше і коротко. А кожен герой розказує про своє особисте переживання цієї історії.

– Чи не плануєш написати про переселенців, які навпаки опинилися в Україні?

– Не впевнений. Це зовсім інша історія. Поки що такого в моїх планах не було.

Перший тираж видавництво планує безкоштовно розповсюдять серед бібліотек і зацікавленої авдиторії. Якщо ви бажаєте отримати примірник книжки заповніть гуглформу.

 

Читайте також: Яремчук і Малярчук про українських «інших» і де їх шукати

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект