Олів’є Бурдо: Я можу дозволити собі розкіш відповідати на листи раз на два тижні

У письменників є свої маленькі робочі хитрощі. Наприклад, один із секретів французького автора Олів’є Бурдо – старий кнопковий телефон. Адже, як сказав нам автор на цьогорічному львівському Book Forum, ніщо так не заважає письменнику, як засилля смартфонів і, як наслідок, брак можливості й бажання спостерігати за світом навколо. А про те, чому корисно нудьгувати й кому потрібні божевільні, читайте в нашому інтерв’ю з автором бестселера «Чекаючи на Боджанґлза».

– Герої вашої книжки спроможні на дуже божевільні вчинки. Для них не проблема зірватися з роботи й навчання задля того, щоб подивитися на цвітіння мигдалю в сусідній країні. Який найбожевільніший вчинок був у вашому житті?

– Мені пощастило, адже моє життя завжди було безумним. Я з дитинства був шульгою, у мене була дислексія, тож уже змалечку я був досить незвичайним, а моє життя – особливим і дивакуватим. Звісно, воно було не гіршим і не кращим, ніж в інших, але не таким, як у них. Я завжди був диваком. От тільки коли ви оригінальні, але не маєте успіху, вас сприймають, як божевільного. Щоправда, коли ви оригінальні й успішні – все змінюється.

– Чому ви звернулися до теми божевілля? Що вас найбільше приваблює чи бентежить в таких людях?

– Спочатку я зовсім не збирався розгортати тему безумства. Я описував родину диваків, яка ніколи не нудьгує, адже додає в життя багато фантазії. Але зазвичай люди, які мають таке незвичайне життя, стоять однією ногою в божевіллі, а іншою – в нормальності. Фантазія – це маленьке божевілля, яке суспільство приймає й дозволяє. У певний момент я побачив, що героїня мого роману, яка живе з фантазією, може повністю перейти на бік божевілля.

Думаю, щоб життя суспільства минало гармонійно, потрібно 90% людей, які обома ногами стоять на твердому ґрунті реальності, і 10%  – фантазерів і мрійників.

Це потрібно, щоб загальне життя усіх відбувалось нормально. 10% таких мрійників потрібні, щоб ті, хто тримається твердого ґрунту реальності, також мали змогу й бажання фантазувати.

– Ці 10%  мрійників переходять межі й норми. І відомо, що божевілля – це не завжди хвороба, а й антитеза до норми, бунт проти системи. У яких сферах вам бракує по-хорошому божевільних людей?

– Ну, таких людей найбільше в художній сфері, серед митців, адже є різниця між чиновником, який має не відриватися від реальності, й людиною з художнім мисленням. Такі люди додають поезії у повсякдення. Наприклад, ви гуляєте містом і хтось один несподівано починає співати посеред вулиці – це прикрашає й урізноманітнює ваш день.

– Як я бачу, це поширена річ у французькій культурі. Відома Амелі у популярному фільмі робить життя людей навколо божевільнішим. Або ж у «Шумовинні днів» Бориса Віана відбуваються схожі дивовижні речі. Можливо, це в культурі Франції?

– Не думаю, що це суто французька властивість, оскільки такі люди є в різних країнах. Я багато подорожую з книжкою «Чекаючи на Боджанґлза». Можу сказати, що роман дуже сподобався зокрема в Аргентині, оскільки аргентинцям дуже властивий бунтівний дух, і моє фантазування про повсякдення їм дуже сподобалось. А у Києві я зустрічався з Андрієм Курковим, і він також дуже оригінальна людина. Він розповів мені про колекцію кактусів, яку він збирав у дитинстві (200 з чимось екземплярів!). Це також прояв дивацтва, але, для мене це дуже позитивна якість.

А ще можна сказати про ще одне дозволене миттєве божевілля – танець. Ви, безсумнівно, буваєте на танцях, в нічних клубах, де люди дозволяють собі відірватися і кілька хвилин у танці забути своє повсякдення. Існує багато фестивалів і свят, які відповідають бажанню людей абстрагуватися від реальності. Така втеча необхідна.

– Ви почали говорити про музику і танець, і в центрі вашої книжки є пісня «Mister Bojangles» Ніни Сімон. Скажіть, чим вона для вас особлива?

– Гарне питання! Перед тим, як почати писати цей роман, у мене була чорна смуга в житті, певно, найгірша з усіх можливих. Я вже сказав, що відрізнявся від інших і, можна сказати, я був королем невдачі. На навчанні мені було погано, і потім, коли я почав пошук роботи, краще не ставало. А у період, коли я розпочав писати роман, мені було найгірше. Я буквально був на самому дні. У цей час мені нічого не вдавалося, усе летіло шкереберть.

У цей час я був у Парижі. Була зима, все навколо було сірим: сірі будівлі, сірі вулиці й обличчя людей теж, здавалося, мали сірий відтінок. І раптом я випадково почув цю пісню, натрапив на неї у своєму ipod. Попри те, що в неї меланхолійні мелодія й текст, вона була така незвичайна! У теплому голосі Ніни Сімон було щось таке сумне й позитивне водночас. Це відповідало моєму душевному стану того періоду. Тому коли я почав писати роман «Чекаючи на Боджанґлза», я захотів віддати шану саме цій пісні.

Читайте також: Балла: Конфлікт виникає не між поколіннями, а між окремими людьми

– До речі, ви пробували грати на музичних інструментах?

– Ні, ніколи! Я був найгіршим учнем з музики протягом 2 років і отримував буквально 0 балів. Хоча якось трапився цікавий момент, коли я отримував одну із премій за свій роман. Це було в моєму рідному місті Нанті: одна дама з публіки підійшла до мене, і виявилося, що це моя вчителька музики. Роман їй дуже сподобався.

– Ви прийшли в письменництво не з літературних студій, не з філології. Чому ви обрали писати?

– Річ у тім, що я мав щастя народитися в домі, де не було телебачення, але було багато книжок. А коли в дитини немає телебачення, який у неї вибір? Або читати, або ж нудьгувати, що, як і читання, добре розвиває фантазію. Я завжди багато читав, а коли я почав щось писати, отримував схвальні відгуки. Тож це було єдине, що я робив, і що мене заохочували робити. Тобто це подобалось і мені, і іншим – саме так я обрав займатися літературною творчістю.

А що стосується нудьги, насправді, це проблема сьогодення. Щоб розвивати уяву, треба мати змогу нудьгувати. А ще потрібно спостерігати.

Сьогодні всі, і дорослі, і діти, весь час мають перед собою зображення зі своїх телефонів, тож виходить, що тепер ми зовсім не маємо нагоди, щоб просто посидіти без діла. У нас постійно є щось перед очима! З цієї ж причини ми нічого не спостерігаємо. І, звісно, це погано. Уява народжується тоді, коли ми маємо змогу роззирнутись навколо.

Погляньте у вікно, коли ви сидите у кав’ярні. Ви неодмінно побачите на вулиці дівчину, яка втупилася в телефон. Ви починаєте уявляти, що вона думає, і починаєте конструювати у своїй уяві її життя. Таким чином ви формуєте історію. Або ж ви бачите пару, яка свариться, і думаєте: яка причина цієї сварки?, чи давно вони разом?, чи це їхня перша сварка чи, можливо, остання? Тобто ви починаєте вигадувати їхні життя, і таким чином запускаєте механізм роботи вашої фантазії.

Читайте також: Міленко Єрґович: «Достатньо одного ідіота, щоб перетворити Америку на Балкани»

– Розкажіть, як часто ви піддивляєтесь за людьми. В яких обставинах ви за ними спостерігаєте?

– Не так часто, як хотілося б. Раніше я проводив багато часу в інтернеті за читанням різноманітних новин і відстеженням нової інформації. Я приходив додому й вмикав комп’ютер, та цього літа я на 1,5 місяця від’єднався від мережі і спробував пожити без неї. І це було дуже дивно! Бо коли ти не маєш готової їжі для мозку, яка тобі весь час надходить з мережі, мало помалу мозок приходить у свій попередній стан і починає працювати інакше. Він не споживає готову інформацію, яка є в інтернеті, а натомість починає створювати свої версії відповідей на різні питання, тобто починає працювати уява.

Замість того, щоб відкривати інтернет і читати новини, я просто сідав біля вікна. На щастя, у мене з будинку видно море, тож я просто дивився на нього. А те, що ми прив’язані до інтернету, позбавляє нас цього процесу. Це як наркотична залежність! І коли я перші дні проводив без мережі, у мене починалася ломка, а вже потім помалу мозок повертався до нормальної самостійної роботи.

З інтернетом ми споживаємо інформацію, створену іншими, а коли його немає, наш мозок починає процес власного творіння інформації, виробляє свій продукт. Бачите, в мене зараз старий кнопковий телефон. Коли в мене був смартфон, я зовсім не дивився на людей. Наприклад, перед візитом до лікаря, коли треба почекати в передпокої, без телефона ти дивишся на людей і починаєш вигадувати, додумувати, чому вони тут, які вони, яка в них причина бути тут, яка хвороба, яке життя.

А коли приходиш зі смартфоном, то пірнаєш з головою в інтернет, і не бачиш простір навколо, а перебуваєш у нав’язаному тобі світі. Тож виходячи з приміщення ти не знаєш, яка була кімната, які там стояли рослини, скільки було там людей чи взагалі були там люди. Ти не помічаєш нічого з того що тебе реально оточує.

– Це могла б бути чудова порада молодим письменникам: якщо хочете писати, викиньте подалі свій смартфон.

– Так, позбудьтеся телебачення й викиньте свої смартфони. Хоча, звісно, тут треба бути реалістами, бо через роботу ви не можете просто взяти й позбутися смартфона. Він потрібен вам для роботи. Це я можу дозволити собі розкіш відповідати на листи раз на два тижні, а ви не можете. Якщо ви не матимете смартфон і відповідатиме на свої листи з такою затримкою, вам просто знайдуть заміну, а на ваше місце поставлять когось більш жвавого.

– Розкажіть про книжки, які вас розчарували, або про книжки, які вам соромно, що ви їх не читали.

– О, їх багато! Усі книжки світу! Наприклад, я ніколи не читав авторів зі східної Європи. Як я сказав, я був поганим учнем у школі й тепер хочу до кінця своїх днів бути гарним учнем у житті. Тому моє читання запрограмоване. Я багато читаю за регіонами й періодами.

Наприклад, у моїх планах познайомитися з авторами східної Європи та Росії. Зокрема, я досі не читав Фьодора Достоєвського, але він є в моїх планах.

– Ваші персонажі дуже ексцентричні. Що б вони зробили із книжкою, яка їх розчарувала?

– О, я думаю, вони підклали б таку книжку замість ніжки під шафу, щоб вирівняти її. Або викинули б геть за вікно.

Читайте також: Славенка Дракуліч: «Ми не зустрічаємо воєнних злочинців щодня – принаймні нам так здається»