балкани

Панорама Югославії: 4 книжки про фантастичні світи Балканів

02.07.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Література країн колишньої Югославії асоціюється з досвідом війни. Проте творчість Мілорада Павича руйнує цей асоціативний зв’язок і доводить, що це також література про дивовижні світи. У цьому огляді ми подивимось на фантастичні Балкани. Де, крім осмислення історії ХХ століття, повно поетизму, фантасмагорії та літературної гри.

 

Горан Петрович. Крамничка «З легкої руки»

Переклад із сербської Алли Татаренко. – Київ: Комора, 2017. – 320 с.

 

На перший погляд книжка сучасного сербського письменника Горана Петровича – це популярний роман для книголюбів, який розповідає про те, як закохані зустрічаються на сторінках одночасно прочитуваних книжок. Він не може не спокусити усіх, хто охоче кидається на привабливий гачок літератури про літературу. Але цю фантастичну історію також можна прочитувати як роман з подвійним дном. І ця сторона «Крамнички «З легкої руки» особливо зацікавить редакторів і філологів, адже книжка Петровича – роман про рецепцію (сприйняття) художнього твору.

За сюжетом студент-філолог отримує завдання відредагувати дуже дивну книжку, яка насправді є простором для буквальних візитів у неї різних читачів. А сама ця рідкісна й таємнича книжка була написана Анастасом Браніцею як місце для побачень із коханою жінкою. Така літературна гра не може не нагадати іншого сербського письменника, Мілорада Павича, який поводився з читачами у схожий спосіб. Скажімо, в його «Пейзажі, намальованому чаєм» героїня роману закохується в читача (і її доля безпосередньо залежить від того, хто читає книжку). Але там, де в Павича було складне нагромадження поетичних образів та інтертекстуальна гра, у Петровича залишається легкий флірт із читачем.

 

Поза тим, роман «Крамничка «З легкої руки» досконало накладається на теорію читацького відгуку. Не дарма Петрович на початку книжки подає абзац тексту такого собі працівника бібліотеки й ботана Кусмука, який містить прізвища теоретиків і терміни, дотичні до осмислення літературознавцями сприйняття художнього тексту. І цей перелік – це насправді ключ до іншого прочитання. Погляньмо. Книжку, в якій герої знаходять ідеальний простір для побачень, критика визначила бездарною, оскільки вона містить забагато описів і замало подій.

 

Що зробив її автор Браніца? Дуже детально заповнив те, що називається лакунами тексту. Кожен читач сам додає деталі до книжки: вигадує красу прекрасної жінки чи особливості краєвиду.

 

До речі, Лессінг називав ідеальним Гомерів опис краси Гелени Троянської. Бо той ніде не подає буквальний опис цієї жінки, зате пише, що її красу навіть старці вважали гідною війни (чи не є Єлена з роману Петровича реплікою до цього теоретичного фрагмента?).

 

На сторінках «Крамнички «З легкої руки» ми бачимо, як різні читачі з часом по-різному заповнюють лакуни тексту: змінюють меблі, доповнюють фасад, на свою манеру доглядають за садом. До того ж, наймолодша пара закоханих наприкінці тексту зникає за горизонтом. «За горизонтом читацьких сподівань», – міг би додати хтось із літературознавців.

 

Меша Селімович. Дервіш і смерть

Переклад із сербської Катерини Калитко. – Київ: Круговерть, 2017. – 472 с.

 

Роман сербського письменника ХХ століття Меші Селімовича «Дервіш і смерть» – це екзистенціалістський жах минулого століття, помножений на блукання лабіринтами абсурдності Кафки. Тільки тут коридорами правосуддя ходить не пан К., а пан Ахмед, дервіш мевлевійського ордену. Він виходить до нас із сакрального безчасся – зі своєї текії-келії – у профанний світ, щоб врятувати несправедливо засудженого брата. Щоправда, потуги дервіша не набагато успішніші за потуги героїв «Замку» чи «Процесу». І цей абсурд  у Селімовича відсилає читачів до жорстокого історичного механізму ХХ століття.

У книзі зображено панораму Боснії XVIII століття. Хоча, знаючи біографію автора, швидко можна припустити, що час – це ширма. Річ у тім, що брат Селімовича, як і брат дервіша з його роману, був страчений у 1944 партизанами. Та й за описами настроїв натовпу в романі звучать аж ніяк не характерні для XVIII ст. нотки.

 

На самому початку роману герой не належить до жодного історичного часу. З одного боку, як дервіш, він перебуває у стані зречення від усього мирського. З іншого ж боку, упродовж роману ми дізнаємося, що таке зречення для героя було свідомою втечею від свого історичного часу.

 

Як у житті героїв згадуваних екзистенціалістів має статися якась важлива подія, яка поверне персонажу (а більше – читачам) відчуття абсурдності й катастрофічності життя, так дервіш отямлюється через несправедливу страту свого брата.

 

Це повертає героя до його історичного й політичного світу, але відвертає від безчасся релігії. Вочевидь, щоб отямитись для історії, треба щоб вона торкнулася тебе особисто.

 

Далі Ахмед вже не може повторити за Сковородою, що світ ловив його, та не спіймав. Щойно перший крок назустріч світові зроблено, час ловить дервіша на гачок, перетворюючи його на історичну особистість, що більше не може сховатися за сурами Корану, а отже, переживає увесь трагізм історії свого століття на собі.

 

Светислав Басара. Фама про велосипедистів

Переклад із сербської Андрія Любки. – Чернівці: Книги ХХІ, 2017. – 288 с.

 

Якщо Умберто Еко міг дозволити собі написати в «Маятнику Фуко» про розенкрейцерів та іншу теорію змови, то сербському письменнику Светиславу Басарі сама історія веліла створити щось схоже. Адже він, як і Еко, написав свій роман з елементом містифікації «Фама про велосипедистів» у переддень 90-их.

Але якщо роман Еко все ж мав стрункий сюжет, то книжка Басари фрагментарна й розкидана як в просторі, так і в часі. Починається вона із наче знайдених упорядником окремих дивовижних книжок-рукописів, об’єднаних згадкою про орден Євангелічних велосипедистів трояндового хреста. Ці тексти з одного боку дають радість інтелектуального вгадування сюжетів (від Робінзона Крузо до Зигмунда Фройда). Але разом із тим текст цієї книжки сповнений вдалих думок, щоправда, есеїстичного, а не романного характеру.

 

Але це не збірка есеїв. У ній трапляються цілком сюжетні фрагменти. Причому сюжети впізнавані. Є Шерлок Голмс, що пошився в дурні. Є Фройд, чия теорія так і не пояснила вчинків героя. Ніби натякаючи, що інколи речі є саме тим, чим здаються. «Це не люлька» – малює на відомій картині Магрітт. А Басара його перекривлює.

 

Герої «Фами про велосипедистів» зустрічаються у снах, де важливими є лише майбутнє й минуле, тож його братчики із сьогодення перебувають у специфічному заціпенінні. Ніби натякаючи, що теперішнє є лише ареною для спілкування раніше померлих з іще ненародженими.

 

Здається, історія культури й діалогізм Бахтіна саме про це. Є тут і своєрідне перепрочитання історії  з погляду «а що як…» А що як Фройдова теорія немає сенсу? А що як розпуста де Сада – це рятівна щирість і відкритість? Можна пошукати в цьому тексті привнесення Сербії у контекст світової культури. Зрештою, переписування історії культури, щоб розсунути її межі під себе, – типовий сучасний процес.

 

Читати цю книжку, як і згаданий роман Еко, можливо або з цілковитою наївністю й вірою в те, що описувана тут секта Євангелічних велосипедистів – і справді основний об’єкт книжки, а отже, намагатися розібратися з її положеннями й наблизитись до її розуміння. Або з готовністю до інтелектуальної головоломки, в якій переплелася, здається, вся історія культури. Зрештою, це книжка про вавилонське змішання мов. І саме так можна назвати постмодерну гру з усіма можливими сюжетами й сенсами. Але залишається відкритим питання, чи вдасться читачу отримати від цієї шаради щось більше за радість її розгадування.

 

Іво Брешан. Астарот

Переклад з хорватської Ірини Маркової. – Київ: Комора, 2017. – 742 с.

 

Зазвичай історії про Мефістофеля і Фауста закінчуються із кінцем життя останнього. Та в романі хорватського письменника Іво Брешана смерть виявляється лише початком. Юний наївний Фауст – Мартін Борас – підписує угоду зі своїм мефістофелем у потязі до Загреба. Він робить це не з крайньої потреби, а з юнацької нерозсудливості.

Що цікаво, диявол у цій ситуації поводиться, як типовий політичний хабарник: пропонує все, що хоче виборець, лише за один підпис. І якщо решту земного життя Борас проживе безпроблемно, то потім усе своє посмертне існування він муситиме служити своєму мефістофелю, Астароту. Власне, після смерті герой роману переселяється в тіло іншої людини. А потім ще і ще. Усі ці тіла – фігурки на шахівниці історії. А спокута Бораса – це розплата за безвідповідальне життя, протягом якого йому не треба було робити вибір.

 

Ця історія (на відміну від інтерпретації фаустіанського мотиву Томасом Манном) – не інтелектуальний лабіринт, а популярна розповідь про розплату Фауста за комфортне інертне життя. А також погляд на історію ХХ століття зі сторони зла. Це галерея таких собі ейхманів, які демонструють банальність і безвольність зла, а разом із тим і його корені.

 

Тож ця книжка – дошкульний моральний укол кожному, хто скидає із себе відповідальність робити вибір. Адже на початку роману – під час підписання угоди з Астаротом – автор дає змогу задуматися: за що дається все те пропоноване дияволом багатство й удача? А також, звісно, це прозора порада, що краще не брати хабара від диявола. Особливо якщо цей диявол носить бейджик якоїсь політичної сили.  

 

Читайте також: Міленко Єрґович та його Мадонна

 

Авторка: Тетяна Петренко

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект