Галичина

Погляд із Заходу: як галицькі письменники пишуть про Донбас

28.09.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Про перетворення тіла на слово: рецензії та статті / Ігор Котик; НАН України. Інститут Івана Франка. – Львів, 2019. – 400 с.

 

«Про перетворення тіла на слово» це збірка літературно-критичних текстів Ігоря Котика, в якій розглянуто книжкові новинки останніх років. Видання включає понад 60 текстів. Це рецензії, статті портретного, оглядового, проблемного і дискусійного характерів.

Тематично книжка не прагне до системності. Тут є матеріали і про химерну прозу, і про прозу реалістичну, соціальну, історичну, про антиутопії, про проблеми поетичної форми тощо. Не обійшлося без текстів, присвячених темі війни на Донбасі. Низка рецензій стосується художніх і нехудожніх видань, в яких ця тема відрефлексована. Найбільший у книжці текст присвячений тому, як трактують події на Донбасі письменники з Галичини та – дзеркально – як письменники з Донбасу зображають у своїх творах Галичину. Саме уривок з цієї статті ми сьогодні й прочитаємо.

Олег Криштопа, журналіст і письменник, який родом з Івано-Франківська, а коріння має на Донбасі, описав свій досвід перебування на Донбасі та в Криму у книжці «Україна: масштаб 1:1». Книжка стала першим переможцем конкурсу художнього репортажу «Самовидець» і вийшла у світ 2013 року. У сюжеті про Донбас найбільше вражає розповідь про копанки – нелегальні примітивні шахти. Криштопа доволі виразно описує як малі копанки, так і великі, враження від побуту місцевих жителів, зокрема, барак, в якому репортер несподівано зустрів мешканку і т.д. Та це зовнішня сторона життя. Але є і важливі спостереження над внутрішньою стороною, над психікою. Зокрема, О. Криштопа рефлексує над походженням страху і гніву, що проявляється у шахтарів, котрі працюють у копанках, стосовно заїжджих типів нешахтарського роду.

 

На думку репортера, незнайомі люди в білих сорочках поруч нагадують шахтарям про несправедливість світу цього, адже білі сорочки промовисто свідчать, що є люди, які мають доступ до легшого хліба. Звідси, власне, походить агресивність жителів Донбасу, про яку неодноразово можна було чути з різних джерел задовго до початку російського вторгнення. І, між іншим, від представників галицького письменства також. В інтерв’ю українській службі ВВС 2010 року Юрій Андрухович так пояснив ментальну різницю між східняками і західняками: «Що західніше, то більше толерантності, то більше терпимості, елементарних навичок громадянського співжиття. Що східніше, то більше агресії та нетерпимості й намагання наполягти на своєму. Ти або нагнув, або тебе нагнули, на жаль, така ось психологія». Криштопа завершує свій репортаж про Донбас досить різко: «Цей світ, здається, не має шансу на порятунок. Щоб відродитися, він повинен зникнути».

 

Оскільки фраза ця прозвучала наприкінці тексту, після аргументів, і – що головніше – у мирний час, то на неї, здається, тоді ніхто особливої уваги не звернув. А коли на початку 2015 року Тарас Прохасько почав свій блог з доцільности перетворення Донбасу у руїну, це багатьох різонуло неабияк. Хоча насправді, як бачимо, він лише повторив уже сказане.

 

Переважно українські письменники Галичини відрефлексовують події 2014-2016 рр. на Сході України у формах публіцистичного висловлювання (колонки, інтерв’ю) або коротких віршованих творів. Розлогі художні твори трапляються рідше, але трапляються.

 

Можемо говорити принаймні про один роман письменниці з Галичини, в якому зображено стосунки східняків та західняків на тлі теперішньої воєнної ситуації, – це роман «Маріупольський процес» Галини Вдовиченко.

 

Якщо у рефлексіях Тараса Прохаська чи Олександра Бойченка наголошується на інакшості ментальности донецьких від ментальности галичан, то книжка Галини Вдовиченко написана з протилежних ідеологічних позицій. Відчувається, що авторка ставила собі за мету спростувати сумніви у соборності української нації та натомість показати, що Схід України не менш проукраїнський, ніж Галичина. Жителі Маріуполя та інших населених пунктів Сходу підтримують українську армію (хай не відразу, а після того, як роздивилися, хто чим дихає). В українській армії воює росіянин з Саратова, а снайперкою ДНР виявляється дівчина з… Львівщини.

 

Немає теж протиставлення і за мовним поділом, майже всі розмовляють чистою українською мовою (включно з бойовиками!). Суржик можна почути хіба що від вояка української армії з позивним Корнет (можливо, це побічний вплив на нього творчости Артема Полежаки, його земляка) та ще одної баби у місті Львові, яку письменниця спеціально привела до життя на якусь мить, аби проілюструвати втрату чуття мови серед львів’ян. Та й основний сюжетний стрижень настільки виразно, наскільки це можливо, підкреслює соборницький месидж роману: дівчина з Маріуполя, до того ж сестра ополченця, закохується в полоненого укропа з Галичини.

 

Як і в романі «Художник війни» східняка Максима Бутченка, у романі львів’янки Галини Вдовиченко лінія конфлікту проходить через найосновніший соціальний інститут – через родину. У Вдовиченко дідо й онука Ольга солідаризуються з українцями, а онук (рідний брат Ольги) воює у складі бойовиків. У Бутченка молодший син і батько воюють за бойовиків, а старший син займає чітку проукраїнську позицію, хоча не воює. Показуючи розбрат у родинах, письменники таким чином показують, наскільки нестійким є політичний світогляд зображеного соціуму.

… Важливо зазначити, що ідея Новоросії, як показує М. Бутченко, не є тим фактором, який би об’єднував бойовиків. Не за Новоросію воює один з недавніх ватажків сепаратистів Моторола, з яким встиг повоювати Художник. Для Мотороли ця війна – спосіб проявити себе, самореалізуватися, утвердити свій вплив на інших, а коли солдат запитує його про ставлення до Новоросії, ватажок тільки те й промовляє, що вона йому “не заважає, хай буде”. Філософія війни Мотороли випливає з відомого гасла «Сила є – розуму не треба». “Якої справедливости ти шукаєш? Вона в силі, розумієш? В кулаці. Хто сильний, той і розумний. Не якісь байки про людські цінності і права. Диви, як Путін нагнув увесь світ – захопив Крим, ввів війська на Донбас. І що? Де та срана демократія? Право сильного – ось справжня ідея Новоросії”.

 

Немало місця у романі М. Бутченка відведено стосункам між чоловіком і жінкою, відносинам у сім’ї. Як у випадку з сім’єю головного героя, так і у випадку з сім’єю київської журналістки Юлії Петренко, з котрою дружить його брат, спостерігаємо ситуації комунікативного провалля, відчуження. Люди не можуть досягнути порозуміння в межах своєї сім’ї та родини, бо й не прагнуть цього, тому не дивно, що криза охоплює і рівень вищих, складніших соціальних інститутів. Зазначу, що в «Маріупольському процесі» Галини Вдовиченко якраз прописано це прагнення персонажів до порозуміння, тому розв’язка у її творі оптимістичніша, ніж у романі М. Бутченка.

 

… Якщо спробувати у підсумку цієї статті вивести якісь характеристики менталітету жителів Донбасу початку ХХІ століття, то варто згадати про низький рівень інтегрованости донбасян в загальноукраїнський контекст, а вже звідси може випливати і ідеологічна хиткість, і упередженість до іншого, агресивність. Сергій Жадан з цього приводу говорить: «…Так званий «донецький світогляд» великою мірою і був сформований тим, що люди жили в такому закритому просторі. Для них вигадали цей Донбас і почали його нафаршовувати різними ідеологіями. Пострадянський дискурс, спільність з Росією, несприйняття західних ліберальних моделей, насторожене ставлення до Києва і обов’язкове протиставлення Західній Україні. Усе це було, і усе це якоюсь мірою дало свій результат».

 

Володимир Рафеєнко так пояснює ментальну специфіку населення Донбасу: «Мені здається, що все-таки є корінна відмінність Донецька від Харкова, Львова, Києва. Наприклад, Львів народжувався, розвивався, наче дитина, одночасно із суспільством. І так має рости кожне місто.

 

Як росли більшість міст Донбасу? Люди тут сприймалися як придаток до шахти, заводу, підприємства. Тобто там культури, до того як почали організовувати металургійні селища, взагалі не було. Є різниця, чи спочатку була культура, чи гроші і меркантильний інтерес, де люди були лише ресурсом.

 

Так було з кінця ХІХ століття і так залишилося до нині. У цьому є велика трагедія регіону. Фраза «Почуйте Донбас» була придумана сволотами, які свідомо зробили усе для того, аби Донбас ніби відмежовували від України. Все для того, щоб продовжувати викачувати гроші, як це робилось десятиліттями». По суті, цю ж позицію озвучив донецький журналіст Денис Казанський, автор книжки «Чорна лихоманка: нелегальний видобуток вугілля на Донбасі» (2015 р.).

 

У блозі «Про технарів і гуманітаріїв», опублікованому 1 грудня 2014 р., він пише, що події на Донбасі – це показова історія про те, до чого призводить відсутність гуманітарних знань у загалом непоганих технарів. Донецьк вважався еталоном якісного міського менеджменту, бо добре працював міський транспорт, не було нарікань на якість доріг та на роботу комунальників. Але всі ці заслуги неодноразово обраного мера міста Лук’янченка враз пішли коту під хвіст, коли градоначальник вирішив підтримати безглуздий бунт черні й оголосив на радість розпаленому натовпу, що не підкоряється Києву, закликав організувати референдум і тим самим підштовхнув рідне місто до кривавої війни.

 

Війна засвідчила, що індустрія перетворюється на ніщо навіть у руках вправних менеджерів, якщо немає національної свідомости. Так звана класова свідомість нічого не значить – вчорашні друзі-шахтарі воюють один проти одного (сцена в романі М. Бутченка «Художник війни»). Війна працює на кристалізацію національної ідентичности, вона підштовхує людей зі Сходу до відповіді на запитання, хто вони є.

 

Сергій Жадан каже: «Багато людей уперше поставили собі запитання, ким вони є. Питання самоідентифікації раптом стало дуже гострим. Майдан якимось таким пунктом переоцінки цінностей і ідентифікації для більшості не став. Тому що на Сході люди здебільшого були не те що проти Майдану, їм було все одно. Попри те, що там всюди були свої Майдани, як і Антимайдани, вони були маргінальними. Але з початком воєнних дій і агресії для багатьох це питання стало справді важливим, болючим. У мене така ситуація з моїм батьком: Майдан він не розумів, але як тільки почалася війна, він одразу ж почав її сприймати як україно-російську, без жодних там «сепаратизмів». Таким чином війна виправляє радянський експеримент штучного етнічного знеособлення і повертає людям національну притомність. Таку, яку заслужили.

 

Стаття «Війна і література» написана наприкінці 2016 року, першодрук – у колективній монографії «Між війною та соборністю: Соціокультурна інтеграція та адаптація переселенців з Донбасу та Криму», 2017 р.

 

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект