фантастика

Питання Старджона: антиутопія, соціальна та «м’яка» фантастика

25.05.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Колись фензин «Світ фентезі» опублікував дуже показовий демотиватор: «Як розрізняють жанри фантастики український видавець та любитель фантастики». Любитель перераховував близько десятка основних жанрів. Видавець натомість розділяв усі тексти на фантастику і не фантастику.

За цим жартом стоїть цілком зрозуміла ситуація: людина, що не в темі, здатна хіба що розгубитися, побачивши перелік усіх цих кіберпанків та нових космоопер. А українські видавці переважно й самі у фантастиці не розбираються, і з її цільовою аудиторією працювати не намагаються.

Та ситуація з численними й начебто незбагненними варіаціями лише здається головоломною. Спробуємо розібратись?

 

Як ми пам’ятаємо з попереднього випуску колонки, наукова фантастика – дітище Г’юґо Ґернсбека – виросла з так званого «наукового роману». А той, звісно ж, постав не на пустищі: він активно використовував традиції попередників, зокрема, те, що вже існувало в таких жанрах, як антиутопія та історії про загублені світи.

 

Антиутопія – як і, власне, утопія – виникла радше як жанр філософський. В обох випадках основним для таких творів стає опис вигаданого державного устрою: негативного, тоталітарного в антиутопії й позитивного, ідеального в утопії.

 

Сам термін «утопія» походить від назви знаменитого твору Томаса Мора «Воістину золота книжечка, настільки ж корисна, наскільки й захоплива про найкращий устрій держави й про новий острів Утопія» (1516 р.). З давньогрецької слово «утопія» можна перекласти як «місце, якого не існує», бо Мор – дотримуючись традицій своїх шанованих попередників – розмістив позірну ідеальну державу у вигаданому місці.

Утопії як спроба створити несуперечливу модель людського суспільства, де всі його члени однаково щасливі, зрештою, здається, вичерпали себе. У царині ймовірного моделювання такі конструкти видаються не дуже життєздатними й правдоподібними, у літературі – не цікавими (адже в основі будь-якого сюжету лежить конфлікт, а утопія апріорі задає правила гри, де конфлікту немає, адже всі всім задоволені).

 

Мабуть, найбільш промовистою і лаконічною відповіддю на те, чи можлива утопія і чого вона коштує, досі лишається оповідання Урсули ле Гуїн «Ті, що йдуть з Омеласа» (1973). Цей невеличкий твір демонструє нам те, що підсвідомо відчуваєш, коли читаєш більшість з утопій: позірне всеохопне щастя – лише фасад, частина справжньої картинки. Утопія – зовнішня маска, під якою ховається антиутопія.

 

Антиутопія ж, на відміну від своєї попередниці, не тільки лишається популярною серед письменників та читачів – вона активно розвивається і видозмінюється.

 

Скажімо, у ранніх взірцях жанру – у романах «Ми» (1920) Євгенія Замятіна, «1984» (1948) Джорджа Орвелла та у «451°F» (1953) Рея Бредбері – майбутній антиутопічний устрій може видатися не дуже ймовірним (хоча паралелі із реальним життям і реальними загрозами цілком упізнавані).

На фото Джордж Орвелл

 

Натомість автори антиутопій, що були написані пізніше, приділяють більшу увагу реалістичності зображуваних ними тоталітарних устроїв. З часом виокремилася й підліткова антиутопія – піджанр, для якого притаманний майже завжди обнадійливий фінал: антиутопія в цьому випадку працює ще і як привід поговорити про важливу для підлітка тему усвідомлення відповідальності й суперечки поколінь.

Цікаво, що антиутопія назагал сприймається літературними критиками як серйозна література – тож деякі мейнстрімівські автори не тільки звертаються до цього жанру, але й маркують свої твори як антиутопічні. Для української НФ це один із найбільш популярних напрямків – варто згадати лише «Сонячну машину» (1928) Володимира Винниченка, «Хронос» (2011) Тараса Антиповича, «Кагарлик» (2014) Олега Шинкаренка та ін.

 

На противагу антиутопії історії про загублені світи традиційно зараховують до розважальних. Цей жанр виник як своєрідний різновид подорожніх нотаток – вигаданих, звісно ж, – які мали розважити читача, а інколи й запропонувати йому ту чи іншу модель суспільного устрою. Хоча до предтеч жанру записують такі визнані перлини світової літератури, як «Мандри Гулівера» (1726-27) Джонатана Свіфта та «Загублений світ» (1912) Артура Конан-Дойла, все ж більшість пізніших творів мали переважно пригодницький характер. Найбільший сплеск популярності цього жанру спостерігаємо з другої половини дев’ятнадцятого століття й до початку двадцятого. Чим більш пізнаваною ставала Земля, тим менше лишалося на ній місця для таких-от загублених світів, хоча це не завадило тому ж Майклу Крайтону написати роман «Конго» (1980), а Джеймсу Гарні створити у дев’яності серію підліткової фантастики «Динотопія», яка стала основою для однойменного міжавторського циклу.

Цікаво, що історії про загублені світи створювалися не лише у науково-фантастичній концепції: серед них чимало просто пригодницьких, а також і фентезійних творів. У одних практично немає фантастичного припущення (за винятком, власне, того, що десь існує долина/плато/інша місцевість, де живе невідоме науці плем’я), у інших мандрівники знаходять у такому ізольованому місці цивілізацію, що послуговується магією та/або складає пожертви давнім, реально існуючим богам. Ну, в крайньому разі – якомусь динозавру чи дракону, останньому зі свого виду.

 

В принципі, від усіх цих загублених світів залишався один крок до наступного (не за хронологією, лише за порядком, в якому перераховуємо) з жанрів наукової фантастики – а саме, до фантастики соціальної.

 

Соціальна наукова фантастика не концентрується на пригодах як таких і не занурюється у фізичні, технічні, астрономічні подробиці того «що було б, якби». Її царина – фантастичні припущення, пов’язані з більшими чи меншими спільнотами людей. Це може бути, наприклад, світ, де люди у сні перетворюються на тварин («Печера» (1998) Марини й Сергія Дяченків) чи світ, де люди лише впродовж кількох днів на місяць мають певну стать, і ця стать може змінюватися («Ліва рука темряви» (1969) Урсули ле Гуїн). Головне для соціальної фантастики – власне, зосередженість на темі взаємин у соціумі, відмінних від тих, які ми знаємо.

Хай би яким простеньким каламбуром це не звучало, але соціальна НФ була надзвичайно популярною насамперед у країнах соцтабору. І там вона грала важливу роль такої собі відтулини, була територією, на якій вільно говорили вголос на заборонені теми. Ця «езопова мова», власне, і робила соціальну НФ такою популярною – і це ж призвело до того, що пізніше, коли Радянський Союз припинив своє існування, – популярність «соціалки» дещо знизилася.

 

Але соціальна фантастика популярна й по сьогодні, і пишуть її не тільки в країнах з тоталітарним устроєм – згадаймо хоча б «Каліфорнійську трилогію» (1984, 1988, 1990) Кіма Стенлі Робінсона, «Сліпоту» (1995), «Прозріння» (2004) та «Перебої зі смертю» (2005) Жозе Сарамаго, «Хамелеона» (2008) і «Чотки» (2017) Рафала Кошіка… Ці та інші автори, моделюючи різні суспільства, досліджують психологію людини, шукають межі, за якими вона перестає бути собою чи переходить на інший щабель розвитку, намагаються зрозуміти, коли й завдяки чому демократичне суспільство стає тоталітарним.

Уважний читач непевно вже хоче спитати: власне, а чи не є антиутопія одним із різновидів соціальної НФ? Фактично – так, частіше за все антиутопія є окремим прикладом «соціалки», хоча вони не завжди тотожні.

 

Як бачимо, та наукова фантастика про яку мріяв колись Г’юґо Ґернсбек, чим далі, тим більше змінювалася, її межі розмивалися, а певна сукупність творів схожої тематики чи проблематики з часом утворювала новий напрям/жанр. Зазвичай він отримував назву вже заднім числом, коли явище як таке існувало. Наприклад, термін «соціальна фантастика» першим озвучив у збірці есеїв Айзек Азімов у 1953 році. А от у 1957 році Пітер Скайлер Міллер, письменник і критик, увів термін «тверда наукова фантастика», щоб якось виокремити ті твори, які трималися в річищі, визначеному Ґернсбеком. Назва виникла за аналогією розподілу наук на природничі («hard») та соціальні («soft»). Відповідно, в основі творів твердої НФ лежало фантастичне припущення, пов’язане із природничими науками.

На фото Айзек Азімов

 

Часто авторами твердої НФ ставали науковці – колишні або ті, що продовжували працювати як учені. Артур Кларк, Станіслав Лем, Хол Клемент, Ларрі НівенҐреґ Бір, Джо Холдеман, Вернон Віндж, Майкл Крайтон – це лише найбільш відомі та значні постаті. Звісно, тверда наукова фантастика в середньому – складніше читання, адже вимагає певної підготовки й має доволі високий бар’єр входження в текст. Читач просто має володіти певним багажем знань, щоби розуміти, про що взагалі йдеться у таких творах.

 

Попри це, тверду НФ пишуть і в наші дні – й вона вважається одним із шанованих жанрів фантастики. Її, власне, і цінують за те, що змушує думати, пропонує несподівані концепції, зазирає глибше, ніж звичайна белетристика.

 

Серед сучасних майстрів НФ згадаймо хоча би Ґреґа Іґана, Пітера Воттса, Пола Макоулі, Кіма Стенлі Робінсона, Лю Цисіня, Цезарія Збєшховського. І звісно ж, говорячи про тверду НФ, не можемо оминути Яцека Дукая – людину, яка абсолютно заслужено вважається ідейним спадкоємцем Станіслава Лема.

Ясна річ, якщо існує «тверда», має бути й «м’яка» – і такий термін теж було введено в обіг. Чи не вперше його використав знаменитий Пітер Ніколлс – австралійський критик, співавтор фундаментальної праці «Енциклопедія наукової фантастики», що її він написав разом із Джоном Клютом.

 

Енциклопедій, присвячених науковій фантастиці, написано чимало. Але першою англомовною була «The Encyclopedia of Science Fiction» (1979) – і досі вона лишається унікальним явищем, яке з кожною новою редакцією ставало дедалі ґрунтовнішим. Ця праця містить статті про авторів, книжки, періодичні видання, фільми та серіали, а також художників, що працюють у царині наукової фантастики. З кожним перевиданням її обсяг збільшувався – і зрештою було вирішено зробити онлайн-версію. Це потужний ресурс, що постійно оновлюється. Додамо, що існує також «Енциклопедія фентезі» (1997), яку уклали Джон Клют та Джон Ґрант.

 

У 1975 році в черговій щорічній збірці, до якої ввійшли оповідання, відзначені премією «Nebula», Пітер Ніколлс зауважував: відбувається помітний рух від твердої НФ, що базується на хімії, фізиці, астрономії, розвитку технологій, до м’якої наукової фантастики, зосередженої на психології, біології, антропології, соціології та й навіть лінгвістиці.

 

По суті, соціальна НФ, про яку ми говорили вище, і є складовою частиною м’якої НФ. Згодом із м’якої ж намагалися виокремити лінгвістичну, антропологічну та інші різновиди наукової фантастики. В одних випадках ці напрямки виявилися успішними й плідними, в інших (як-от із лінгвістичною фантастикою) ми можемо говорити поки про відносно невелику сукупність текстів, хай і яскравих і самобутніх.

 

Серед найкращих взірців м’якої НФ згадаємо твори Альфреда Бестера, Фріца Лейбера, Рея Бредбері, Френка Герберта, Джона Віндема, Джека Венса, Семюеля Ділені, Роджера Желязни, Кліффорда Сімака, а серед сучасних авторів – Джина Вулфа, Майкла Свонвіка, Орсона Скотта Карда, Джорджа Мартіна…

Зазначимо у дужках: більшість зі згаданих авторів не обмежувалася якимсь одним жанром, вони охоче міняли напрям, від фентезі переходили до НФ, а в тій – з «м’якої» до «твердої» і назад. Часто талановиті письменники не тільки бралися за найбільш популярні в той чи інший момент жанри – вони ще й зверталися до тем, що хвилювали їх самих та їхніх читачів.

 

Теодор Старджон – іще один визначний автор м’якої НФ – колись сформулював найважливіше, що, на його думку, робить наукова фантастика. Вона ставить запитання («Q» від англійського «question»), а читаючи, ми намагаємося знайти відповідь (стрілочка рухається в тому ж напрямі, в якому рухається наш погляд, коли читаємо). Звісно, йдеться про кращі взірці – але хіба ж не справедливо оцінювати фантастику саме за ними?

На фото Теодор Старджон 

 

Хороша фантастика спонукає до думки, розвиває уяву, дозволяє крізь метафору поговорити про важливі, актуальні для читача речі. Вона навчає критичного мислення й дозволяє стати на позицію «іншого» – хай би це був іншопланетянин, представник іншої культури чи просто ваш сусід.

 

Усе це, як на мене, вкрай важливо для сучасної України. Саме тому нестача перекладів класики, такого собі «золотого канону», сильно позначається і на тій фантастиці, що пишеться українською й виходить друком останні років двадцять.

 

Звісно ж, жанрове різноманіття наукової фантастики не обмежується тими напрямами, що ми описали, – ними обмежується лише обсяг нинішньої колонки. Ми продовжимо розповідь про жанри, але після того, як поговоримо про не менш важливу складову життя багатьох любителів фантастики в усьому світі – про фестивалі й конвенти.

 

Автор: Володимир Арєнєв

 

Фото та зображення: slate.com, bbc, Josan Gonzalez (Чільна)

 

Любителям фантастики наші партнери Ideo-Grafika підготували знижку 5% за промокодом chytomo2018

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект