фрагмент

Роберт М. Зоннтаґ та світ без друкованих книжок, газет і журналів

28.07.2018

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Сканери [Текст] : роман / Роберт М. Зоннтаґ / Переклад з німецької Люби-Параскевії Стринадюк. — Брустурів : Дискурсус, 2018

 

Світ у 2035 році – це світ без друкованих книг, газет і журналів. Усе відскановано й оцифровано. Кожен має доступ до світової цифрової бібліотеки. У будь-який час! Безкоштовно! І це завдяки мобрілю – універсальному мережевому пристрою у вигляді окулярів. Роб працює сканером у величезному концерні Ultranetz, у відділі Scan AG. Зі своїм другом Джоджо він відшуковує, сканує й оцифровує останні примірники друкованих видань, аж поки одного дня не наштовхується на Книжкову гільдію, підпільну організацію, учасниками якої є колишні письменники, книгарі, перекладачі, видавці та бібліотекарі. Після великого е-вибуху на Ultranetz та подальших перипетій концерн визнає Роба ворогом номер один — супертерористом. На що ще здатен концерн у боротьбі за абсолютну владу, контроль і монополію…

Цей роман також про дружбу в часи глобального впливу цифрових технологій. Він є промовистим коментарем до наших днів.

Публікуємо уривок з книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Дискурсус».

 

Вдома (А-зона, восьмий квартал) я притис палець до дверей. Мзззп.

 

Мій батько йшов мені назустріч по сходах.

 

— Ти виглядаєш, наче тебе хтось зачинив на тиждень у метро-планері.

 

Краще описати свій стан я не зміг би, — хотів було промовити у відповідь. Та батько уже зник у вітальні.

 

Я пішов за ним.

 

— Зі мною і Джоджо сьогодні сталося щось неймовірне.

 

Мій батько надягнув свій мобріль.

 

— Мобріль. Зв’язок. Ларс.

 

У нього якраз була нічна зміна, і Ларс, його напарник, хотів за ним заїхати. Мій батько працював інженером на фірмі, яка укладала магнітні рейки для планерів. Мій страшний сон був його пристрасним захопленням.

 

— Сталося щось неймовірне? — перепитав він.

 

— Так, а саме…

 

— Гарно, — мовив він. На мобріль-зв’язку був Ларс. — Привіт. Я бачу, ти вже на моїй вулиці. Уже виходжу!

 

— Гаразд, тоді якось… — сказав я до дверей. Мій батько вже пішов.

 

Робота була для нього всім. Нема роботи — нема А-зони. І після випадку з Майком мій батько по-справжньому боявся. Керівник відділу звільнив Майка без попередження. А на його місце прийшов Ларс.

 

«Звільнено через вік» — зазначалося в офіційній заяві. Ларсу, новенькому, було двадцять два роки. Люди або укладали заздалегідь договір про екстра-страхування для непрацездатного віку, або відкладали гроші про чорний день.

Хто не був застрахований і не мав заощаджень, той переїжджав до своїх дітей. У кого дітей не було або — ще гірше — в кого були малі діти, той не мав що більше робити в А-зоні. Такі опинялися в С-зоні. І поселялися там у приміському районі на околиці міста.  

 

У Майка не було ні страхування, ані грошей. Ні дітей, ані бажання перебазовуватися у приміські поселення С-зони. Після своєї останньої нічної зміни він запросив мого батька до індійської закусочної. Я стежив за зустріччю по своєму мобрілю. Мій батько надіслав мені запрошення.

 

— Я покладу всьому край, — сказав Майк.

 

Кількість переглядів різко зросла від двісті тридцяти двох до шестиста вісімдесяти. Я надіслав запрошення своїм друзям, а дехто з них, очевидно, своїм.

 

— Спокійно. Ми щось для тебе знайдемо. Можеш не переживати, — сказав у відповідь мій батько.

 

Чотириста вісімдесят два перегляди.

 

— Що знайдете? Доглядати пенсіонерів за пенсіонерами? Чи гарувати на фабриці С-зони?

 

П’ятдесят чотири перегляди.

 

— Є ще…

 

Вісімнадцять переглядів.

 

— …нічого нема. Всьому кінець.

 

— Два горнятка арома-йоґі-чаю? — запитав офіціант.

 

Майк кивнув.

 

— Я накладу на себе руки.

 

Тисяча сорок вісім переглядів.

 

Офіціант приніс арома-йоґі-чай.

 

— Не гарячкуй, — сказав мій батько. — Я також досі ще не виплатив борг за квартиру. То що, маю одразу зводити себе зі світу?

 

— У тебе є робота. У мене — нема! — відповів Майк.

 

Через три години десь у п’ятому кварталі Майк ліг на магнітну рейку, активувавши свій мобріль.

 

— Мобріль. Зв’язок. Керівник відділу.

 

Його начальник вийшов на мобріль-зв’язок. Він чув голос Майка. І бачив те, що бачив Майк. У цей момент перед його очима була широка магнітна рейка і метро-планер, що мчав на божевільній швидкості.

 

— Винні ви, — скрикнув Майк.

 

Керівник відділу нічого не відповів. Усе, вочевидь, сталося надто швидко. Можливо, він здригнувся з переляку, коли в мобріль-окулярах на шаленій швидкості до нього наближалося яскраве сигнальне світло планера.

 

Звідки я все це знаю? Всі це знають! Майк транслював мобріль-відео на свій домашній мобріль-ресурс. Його колишня дружина мала доступ до ресурсу. Вона виставила ролик в Ultranetz.

 

Мій друг Джоджо подивився відеозапис одним з перших. Він мав мобріль-абонемент для перегляду найкращих відео на Ultranetz. Того ранку Майкове самогубство опинилося на першому місці за кількістю переглядів. Кілька годин поспіль додавалися свіжі мобріль-коментарі.

 

«Ах! Яке страшне самогубство! Обурений смайл», — прокоментувала Сабі.

 

Боб48 зламав Ultranetz-профіль Майка. Він оприлюднив мобріль-фільми останніх п’ятнадцяти років, усі фотографії та списки контактів. «Правда є…» — підписав Боб48 свій допис, підігріваючи цікавість до опублікованого матеріалу.

 

Цілу ніч я оглядав фотографії Майка. Починаючи від періоду його навчання. У нього тоді була дуже красива дівчина (попри те, що її довге чорне волосся дратувало мене). Лиса голова їй чудово б личила.

 

Мій батько не хотів усе це бачити. Він не вірив у самогубство свого найкращого друга. Поки дружина Майка не надіслала йому мобріль-запрошення на похоронну церемонію. Це був перший і останній раз, коли я бачив, як батько плакав. І це мене певною мірою зворушило.

 

Майка і його протест я не розумів. І я робив те, що завше робив, коли з чимось емоційно не міг впоратися. Я дивився мобріль-фільми. У цьому випадку переглядав переважно добірку відеозаписів з життя Майка, яку підготував Боб48. Весільні кадри, палка подружня суперечка, яку зняв сусід, романтичне примирення (забули деактивувати мобріль?) та оригінал запису з розлучення через два роки. Керівник відділу Майка того ж дня поплатився роботою. Будівельна фірма розмістила на Ultranetz повідомлення про смерть їхнього працівника.   

 

— Суцільне лицемірство, — сказав обурено мій батько. І промовив найдовший монолог, який я коли-небудь від нього чув: — Наступник — іще гірший тип, який так само без причин звільняє кожного, кому за п’ятдесят. А, власне, тому, що отримує наказ згори.

 

Офіційно моєму батькові було за сорок. Перш ніж почати працювати на фірмі, він оновив свої дані на комп’ютері зонального управління. Це заборонено і тому дорого. Один програміст, який знався на справі навіть краще за Джоджо, зробив для нього цю операцію. Подейкували, що в С-зоні кишіло типами, які пропонували нелегальні послуги.

 

Батько зайшов до квартири ще раз. Його співробітник чекав надворі у машині. Я й досі стояв у коридорі. Дивний читач у метро-планері, Арне Берґманн, і його повідомлення, яке він залишив на дзеркалі, не виходили мені з голови.

 

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект