незалежність

Ровесники незалежності: ми дорослі, а країна?

24.08.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Сьогодні нашій країні виповнюється 28 років — вік цілком дорослої та зрілої людини, яка має уміти брати на себе відповідальність за те, що вона робить, яка вже набралася певного життєвого досвіду та багато чому навчилася на своїх помилках та перемогах. Але чи дійсно це так? Чи дійсно Україна стала дорослою? Чи подорослішали люди, які тут живуть? Про це ми вирішили запитати у її ровесників — 28-річних українців, які роблять свою справу в цій країні, народжують дітей та розбудовують її культуру.

 

З одного боку, відчуваю себе, як Україна — молодим. З іншого боку — на мені весь тягар і здобутки тисячолітньої історії. Все частіше ловлю себе на тому, що почуваюсь вже доволі старим — за мого свідомого життя відбувалося дві революції, початок становлення незалежної держави, а тепер триває війна з агресором. Отак і живемо — покоління молодих, які часом відчувають себе старими.

 

Дорослість — це можливість, у першу чергу. Можливість брати відповідальність за свої дії та вчинки. Знаю багатьох молодих людей, які набагато доросліші за старших. Загалом в Україні проблема з цим — Іван киває на Петра, Петро на Марічку, а Марічка на Івана. І так ми ходимо по колу з питанням: хто це буде розгрібати? А натомість — треба згрупуватися і спільно займатися розгрібанням проблем навколо.

 

Наприклад, багато хто каже про те, що хотів би закінчення війни. Але мало хто розуміє, що вона не завершиться за велінням когось. А навіть, якщо завершиться, то далі доведеться довго-довго розгрібати питання, які повстали під час війни.

 

Я відчуваю відповідальність, бо я від початку ідентифікую і відчуваю себе українцем. Мені бридкий совок і все, що з ним пов’язано. Я не маю досвіду життя там, але я бачу, яку травму мають мої батьки від примусового життя у совку, і розумію — нічого доброго там не було. Бо вони не могли вирішувати. За них завжди вирішував хтось. Я вірю, що колись ми станемо частиною цивілізованого західного світу, світу європейського, але й у Європі я не відчуваю себе вдома. Дім для мене — це Україна. Вона така кострубата, інфантильна і часом відверто недолуга. Але у мене іншої нема, тому я відповідаю за неї й хочу, щоб всі мої співгромадяни відповідали теж. Тоді може і почнеться рух в заданому напрямку.

Я думаю, що дорослість – це коли ти маєш голос. Поки дитина перебуває в середовищі дорослих, вона все чує й розуміє, але ще не спромагається на власний голос у відповідь. Проблема багатьох українських дітей в тому, що їм не дають дорослішати, їх надто довго позбавляють права на голос. Серед дорослих не було заведено питати, чого діти хочуть і що вони думають. Дорослі все вирішували за дітей, повторюючи свої вічні «ти ще маленький», «піди наберися досвіду», «слухайся, коли тобі дорослі кажуть». Те саме відбувається з країною.

 

Україні дуже довго казали «ти ще маленька, слухайся старших імперій, дивись, як все гарно в дорослої тьоті-Польщі». Україна досі регулярно дослухається до цих старших імперій. І коли вона стверджує, що Росія – погана країна, і по-підлітковому бунтує проти неї, то любов до Австро-Угорщини і її золотих часів – не набагато симпатичніша альтернатива.

 

Звісно, ця країна подорослішала, в неї є свій голос. Але зараз вона дуже травмована своїм постколоніальним спадком і трагічними моментами своєї історії. Вона соромиться, коли в ній відбувається щось не так, як у сусідок.

 

Цій країні ще довго буде потрібна хороша психотерапія. За цим критерієм я почуваюсь дорослою, але я здобула право на власний голос не так давно. Країна – це мурашник, в якому в кожного з нас мала би бути своя функція. Платон у «Державі» казав, що в ідеальному світі кожному комфортно в межах своєї функції й нікому не потрібно прагнути чогось більшого. В такій державі критик критикує, пекар випікає хліб, а мім чи комік смішить. І жоден із них не прагне бути кимось іншим, кимось поважнішим чи багатшим. Бо якщо ти припиняєш виконувати свою функцію, всьому мурашнику потрібно перебудовуватись. Проблема українського мурашника в тому, що він не цінує половину своїх функцій. В такій ситуації можна відчувати гіпервідповідальність за справу, яку робиш. Але ця відповідальність страшенно знецінена.

Не впевнена, що відчуваю себе дорослою. У побуті дорослість визначається віком. 37 більше 16-ти, Це означає, що 37 – доросле число. До віку хотілося б ще доплюсувати знання, досвід, аналіз і спроби думати.

 

Якщо говорити про мої відчуття, то до слова «країна» я нічого не відчуваю. Якщо мається на увазі політична/економічна/екологічна ситуація в Україні, то те, що маємо на сьогодні – наслідки складних процесів, для аналізу більшості з яких мені не вистачає знань. Є певна історія, є бажання інших говорити про неї, як про чорне чи біле – або сакралізація, або тотальне знищення. Такий статус бетонує чи то події, чи особистостей, і не дає можливості рефлексувати ні щодо недавніх подій, ні щодо минулого. Як наслідок: маємо, те що маємо.

 

Відчуваю відповідальність за справу частково, бо мої дії обмежені купою зовнішніх факторів. Відповідальність за країну? Швидше за територію. Не терплю, коли смітять. Звідки це береться? З досвіду. Декілька років тому я б тут сказала про Дон Кіхота, націю, графічний дизайн, віру. Та це лише набір слів, плювання якими в теперішній політичній/економічній ситуації мало чим допоможуть. Окрім Дон Кіхота, звісно ж.

Відчуття дорослості з’явилося з усвідомленням, що батьки мені дали все, що могли, далі я самостійно відповідаю за себе. Моє розуміння не унікальне: взяти відповідальність за своє життя, за реакції на якісь ситуації. Найлегше пожалітися на рідних, погоду, владу, начальника, тицьнути у когось пальцем і сказати: «Це ти в усьому винен». Звичайно, є ситуації, у яких справді замішані якісь зовнішні обставини, але як видряпуватися в такому випадку, яку реакцію обирати — залежить від вас. Це шанс проявити себе, як дорослий чи дитина.

 

За яким критерієм визначати дорослість країни? Якщо за кількістю свідомих громадян, які роблять щось самі, а не звинувачують в усьому зовнішні чинники, то так — ця країна доросла.

 

Мені здається, що після Революції гідності та війни на Сході Україна швидко подорослішала. Але і дорослі викидають дитячі коники, тож країна (її громадяни) також не виняток.

 

Відчуття відповідальності за справу, яку я роблю, за країну, у якій живу, з’явилося на курсі теології. Тоді ми говорили про те, що кожна людина має свободу вибору, але вона відповідальна за наслідки своїх виборів. Звичайно, ступінь відповідальності може відрізнятися залежно від участі людини. Якщо це завдання, виконання якого залежить тільки від мене (наприклад, взяти інтерв’ю в бабусі, яка в 70 років бігає), то відповідальність ні на кого не перекладеш. Якщо ж це щось глобальне, наприклад, турбота про довкілля, то дуже легко виправдовувати себе: усі смітять, моя відмова від пластикових пакетів нічого не змінить. Але незалежно від нашого вибору — брати ініціативу й діяти чи сидіти й бідкатися — відповідальність нікуди не зникає. Часом боляче це усвідомлювати, але доросле життя — воно таке.

Звісно, бувають моменти, холи дуже хочеться відчути себе знову дитиною. А бути дорослим для мене — це готовність брати на себе відповідальність, приймати серйозні рішення, навіть коли вони даються важко. Вік тут не має значення.

 

Думаю, що у нашій країні ще період зростання, ми вчимося на своїх помилках і крок за кроком будуємо нову Україну. 2013-2014 роки в цьому плані для багатьох були переломними. Ми стали по-іншому дивитись на свою країну і те, що від нас залежить. Попри те, що декілька років тому я поїхала навчатись і поки живу за кордоном, я завжди стежу за подіями в Україні, де залишилась сім’я і друзі. Багато працюю для замовників з України й керуюсь думкою, що все буде чудово, коли кожен буде займатися улюбленою справою і робити її професійно. Я відчуваю свою відповідальність в тому, щоб кожного разу ставити для себе вищу планку і робити свою роботу трошечки краще.

Отже, чи відчуваю себе дорослою? На даний момент скажу однозначно і ствердно – так! Це відчуття з’явилося порівняно нещодавно. А якщо конкретніше, то в той момент, коли на світ з’явилася наша донечка. Тому для мене дорослість – це відповідальність. Колись мені здавалося, що людина стає дорослою тоді, коли має багато років, а виявилося – ні. Виявилося, що дорослість – це коли ти усвідомлюєш свою значущість у цьому світі, коли від твого вибору чи твоїх дій залежать багато причинно-наслідкових зв’язків, тож потрібно думати й прораховувати все наперед.

 

Чи відчуваю дорослою країну? Те, що Україна підросла, зміцніла, стрімко почала розвиватися – це факт. А от чи подорослішала? Я думаю, що вона в процесі, але ще має чому вчитися.

 

Люди, які вважають себе українцями, мають відчувати відповідальність за свої вчинки, тож дорослість країни під питанням. Від кожного персонально залежать, здавалося б, дрібниці, з яких постають глобальні проблеми.

 

Моя справа – це моє «обличчя». Тобто, наскільки відповідально і якісно я виконуватиму свою роботу, настільки ж вона далі презентуватиме мене як ілюстраторку. Тут все дуже взаємопов’язано й очевидно. Думаю, що у стосунках з країною мала б спрацьовувати схожа схема — чим більше ми будемо докладатися до її розвитку, тим скоріше вона прогресуватиме. Береться воно, певно, з нашого виховання, з того «наплічника», з яким батьки спорядили нас у дорогу дорослішання і самостійності. А основним індикатором нашої відповідальності виступає совість, яка сидить там у кожного з нас глибоко і шепоче тихенько про те, як правильно вчинити (донести папірець до смітника чи кинути тут і зараз).

Для мене дорослість, чи то пак зрілість, — це бути у злагоді з собою, не потребувати схвалення чи підтримки ззовні. Тут я маю на увазі й індивідуальний рівень, коли зріла людина може приймати самостійні рішення, так і державний — коли Україна, скажімо, не була б залежна фінансово чи від думки Америки, Німеччини, Росії та всіх інших великих братів, сестер, мамів, татів і цьоток. Для мене дорослість — це також вміння приймати реальність такою, як вона є, включно із темними сторонами. Чи відчуваю себе дорослою я? У цьому сенсі я довго залишалась дитинною, просто кажучи наївною, очікуючи від світу такого ставлення до мене, як ставлюсь до нього я. Певні травматичні досвіди переламали мені трохи кісток, але й багато чого навчили. Отже, зрілість — це не закривати очі на темні сторони, і діяти, відштовхуючись від реальності.

 

Чи відчуваю я дорослою країну, в якій живу? На жаль, ні. Судячи з ексцентричних, карикатурно-підліткових випадів — нам максимум років 16.

 

Українцям варто вчитись критично мислити й не вестися на блискучі обгортки та пістряві білборди.

 

Чи відчуваю я відповідальність за країну? Певно, так. Я не прихильниця пафосних декалогів про патріотизм і вважаю, що він починається з нашого двору — із вміння донести сміття до контейнера, посадити вазонок, подбати про літню сусідку. А потім вже — аналізувати глобальну картину на шахівниці світу.

 

Що ми можемо зробити? Якісно виконувати свою роботу. Це той мінімум, якого мав би дотримуватися кожен. Тут я маю на увазі не лише видавців чи журналістів, а й сантехніків, майстрів, продавців і так далі. Україна є моєю мовною батьківщиною, і хоч розумію, що наступні 10-20 років ми будемо видиратись із найтемнішої пітьми, бачу своє майбутнє тут. Як і мій хлопець, який майже все життя проживши у Німеччині та Франції, тепер повернувся в Україну. Напевно, зрілість — теж також вміння прийняти Україну такою, якою вона є, недосконалою.

Думаю, що так — відчуваю себе дорослим. Доросла людина — та, що не боїться брати на себе відповідальність, бути чесною перед собою і тими, хто поряд. Доволі часто беру на себе відповідальність, навіть частіше, ніж хотів би. Загалом, думаю, що українці стають дорослішими раніше за наших західних сусідів, тому що доводиться бути рішучими і робити важливі життєві вибори ще з підліткових років.

 

Впевнений, що ця особлива риса з’явилася зокрема від того, що молоді люди в Україні є ровесниками незалежності. Ми, кожен з нас (дуже хочу у це вірити!), відчуваємо відповідальність за країну, яку будуємо. У багатьох друзях і колегах бачу не утилітарне, а відповідальне, і водночас ніжне й співчутливе ставлення до країни.

 

Але чи доросла країна? Це залежить від того, що мати на увазі. Україна як ідея вже дуже доросла, а країна, яку маємо сьогодні, — це молода людина, що намагається стабілізуватися, стоячи на вкрай непевному ґрунті, який, до того ж, має тенденцію постійно змінюватися.

Мені здається, я доросла, в якій досі живе дитяча цікавість до світу. І я дуже сподіваюся її зберегти якомога довше. Для мене дорослість — це вміння брати на себе відповідальність за вчинки й водночас — дуже високий рівень свободи. Це внутрішня сила і потенція до розвитку з власної волі (втім, я не сперечатимуся, це притаманно й багатьом дітям). Терплячість, вміння чекати й жертвувати, а ще — здатність плекати в собі внутрішню дитину з її очудненим поглядом на реальність. Це вміння бути слабким, сильним, різним. Це толерантність і повага до іншого. А ще це — коли ти добровільно їси рибу, суп і не забуваєш взяти пігулки, виходячи з дому.

 

Моя країна — така юна. Вона вже вміє твердо сказати, що їй потрібно, але досі в пошуку. Не завжди відрізняє справжніх друзів від фальшивих. Нескінченно красива і смілива, але водночас  така крихка. Моя країна — студентського віку, вона схильна до революцій і протестів, формується на наших очах, і я не хочу пропустити ані хвилини цього процесу.

 

Моя країна не перший рік воює і бореться за свою свободу, за справедливість і за світло. Завдяки всім неймовірним людям, що наближають цю перемогу, ми можемо читати книжки й будувати плани на майбутнє. Моя країна принципова, однак вразлива, і саме завдяки такому поєднання вона — така прекрасна.

Безумовно, я відчуваю відповідальність — щодня, щогодини. Саме через постійне внутрішнє запитування «хто, якщо не я, якщо не ми, якщо не наші покоління?» я не їду звідси. Країну формують люди, і відчуття ліктя не дає впадати у відчай. Ми всі — трохи песимісти, фіксуємося на поразках, однак забуваємо про постійний і невпинний поступ. Мистецтво маленьких кроків — наша головна зброя у сфері культури нині. І сьогодні, як ніколи, важливо не зупинятися.

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект

що більше читаєш – то ширші можливості