Інтерв’ю

Львівський художник Любомир Тимків насамперед викликав зацікавлення своїм проектом «Книга одного дня». Вже пізніше виявилося, що він нещадний противник офіційного мистецтва, а ще поет і науковець, автор поетичного маніфесту «Проти НСХУ». Минулого року Любомир презентував збірку поезій «Вухо».

До цього навчався в коледжі декоративного та ужиткового мистецтва ім. Труша, потім в Академії мистецтв за спеціальністю реставратора. Бере участь у міжнародних виставках. Знайомтесь.

— Ви часто апелюєте до творчості «Fluxus». Продовжуєте його традиції?

— Флюксус в моєму розумінні не є напрямком мистецтва, що завершив свій розвиток кілька десятків років тому, хоча я його люблю і поважаю. Для мене флюксус — це узагальнена назва сучасного «жорсткого» мистецтва.

Флюксус мені подобається тим, що для України це безперспективний напрямок в мистецтві. Його утопізм і своєрідна деструкція є прихованою загрозою для двох панівних кланів, що зараз мають місце. Перший — це Національна спілка художників та їхні прихильники. Другий — це потужні фінансові артпроекти Пінчука і Ахметова з купою інших комерційних галерейок, які також хочуть бавитись у сучасне мистецтво.

Перший не прийме Флюксус ніколи — апріорі.

Другий може дозволяти з ним загравати в міру своєї фінансової можливості. Для прикладу, проект Алевтини Кахідзе для фонду «Розвиток України». Добре, що вона попросила політати на літаку Ахметова і це обійшлось йому в дрібницю, а якби на космічному кораблі і до Марса? Бізнес дає можливість розвернутись Флюксусу лиш на бізнесом визначеному полі і за їхніх же правил. В іншому випадку це загрожує «Двом Фондам» пошитись в дурні, а вони цього не люблять. Флюксус — це, як гра в наперстки. А істиний Флюксус — це, як історія друзів Оушена. Якщо тобі вдалось обкрутити, ти справжній Флюксус. Ну і що з того, що за деякий час твоє так зване мистецтво буде коштувати непогані гроші. Просто твоя афера набирає пірамідальної форми з конусом на тобі.

І отут ми підходимо до найважливішого — хто може бути Флюксусом? Та будь-хто! Реально! Будь-хто! Тобі не потрібно вміти малювати. Тобі просто потрібно хотіти щось зробити, ось і все. Це свобода творчості, твоєї творчості, без догм і кліше.

Окрім Флюксуса, не знаю більше напрямку, який з радістю споглядав би на свободу самовираження людини, хіба що Дада і Бог. Ці троє, я впевнений, можуть витягнути будь-кого з навколишньої сірої повсякденності.

— Розкажіть, будь ласка, про ідею «книг одного дня». Це книги для «читання» на щодень чи створені під враженням прожитого дня?

— З самого початку «Книга одного дня» задумувалась як своєрідна лабораторія, «дівчина — гімнастика для мозку», щоденник художника тощо. В звичному розумінні ці книги з класичною книгою мають мало спільного. Це два аркуші формату А4, зігнуті навпіл і скріплені степлером. Мала кількість сторінок дозволяє стиснуто передати настрій, з яким створювалась книга. Їхніми «нутрощами» є різноманітні колажі, фрази, ескізи, візуальна поезія, відбитки штампів, експерименти в поєднанні образотворчих технік. Їхнє прочитання не завжди розвивається за принципом «з точки А в точку Б». Алогічність, із якою зроблено окремі номери — це також система знаків, яка покликана по-своєму озвучити «один день».

«The book of one day», №33

«The book of one day», №34

Звичайно, що це книги для читання, от тільки мова у них своєрідна, потрібно читача, якому би подобався такий трансцендентний матеріал. Виготовляю їх за один або декілька днів. Всі вони сигнатовані і датовані. Мені подобається ставити дату: вона додає зв’язок з часом, доповнюючи його. Створені вони в одному примірнику, окрім декількох номерів. На сьогодні їх кількість перевалила за п’ятдесят.

«The book of one day», №37

«Вперед до ідіотизму» («The book of one day», №50)

Окремо потрібно згадати про книги, які я зробив з «чужого матеріалу». Що це означає? Я зі своїми товаришами обмінююсь «інформативним сміттям» — вирізка з журналу, рекламна брошура, мій старий запис, зроблений від руки на клаптику паперу тощо. Для мене це непотріб, який можна спокійно викинути у сміття, але для іншого він спрацює як подразник. Так отримуємо досить неочікуваний результат. Саме в такому руслі сформовано п’ять книг з матеріалу Казунорі Муракамі (Японія) і дві книги з матеріалу Джима Хайєса (США).

— У Вас є ще спільний проект з японцем Кійоші Ханда. Як виникла ідея співпраці?

— Як самої ідеї співпраці з Кійоші не існує. Нещодавно спробував пояснити це знайомому художнику і так і не зміг. Він все — «а як же авторське право», «а ти мусиш його попередити» і таке інше. Щоб зрозуміти сучасне мистецтво, українському художнику потрібно подолати великий об’єм внутрішніх табу, які формувались не одним поколінням, страх бути незрозумілим найближчому оточенню, подекуди закреслити всі знання, які ти отримав, і розпочати все заново. Плюс потрібне бажання мінімальної самоосвіти: якщо людина хоча б чула про неоїзм, таких питань не виникає.

Щодо співпраці між художниками, то вона має надзвичайно широкий діапазон. Від блога, створеного для спільного використання, до виставок, майстер-класів, фестивалів і т. д. Амплітуда спілкування може коливатись від одного до декількох творів і залежить від творчого зацікавлення один одним. З Кійоші ми зробили три невеликі книжечки і десь близько двадцяти колажів. Також у мене є роботи з іншими цікавими для мене людьми. На сьогодні я розвиваю лише співпрацю зі створення невеликих книжок. Ідея спільного колажу частково себе вичерпала, проте на основі отриманого досвіду готую більш масштабний варіант. Є думка вивести це все на якісно новий рівень.

Серія робіт у співпраці з японським художником Kiyoshi Handa

— Яким матеріалам і технікам віддаєте перевагу?

— Українське непопулярне мистецтво є мистецтвом бідних. Відповідно, і матеріали підбираються дешеві. Для останнього перформенсу в Ужгороді використав знайдені на смітнику деталі комп’ютера, целофан і пластмасові пляшки. Попередньо видруковував свої роботи на принтері і так вивішував. Щоб не витрачатись на транспортування картин, виставляю їх без підрамників — скрутив і пішов. Зараз готую інсталяцію, в якій основним матеріалом буде картонна тара з супермаркету. Краса! Впевнений, що більшість таких, як я, використовують такий або подібний дешевий наповнювач. І жодна порядна галерея з вами не буде мати справи, допоки «творіння» не буде намальоване на полотні і обрамлене багетною рамою. А так що виходить — какашка якась.

До речі, тема матеріалу у вітчизняних перформенсах і інсталяціях тягне щонайменше на кандидатську.

— А ніколи не виникало бажання самому зайнятися цією темою? Які Ваші наукові зацікавлення?

— Як у мене мало виникати бажання зайнятись цією темою, якщо я її тільки що сформулював? І, як пишуть в оголошеннях, «віддам ідею в добрі руки»?.

Ненавиджу, коли серйозна професура, як кишенькові злодії, цупить ідеї, інформацію у студентів або використовує їхні напрацювання, приховавши це все за мудрими реченнями.

Наукові зацікавлення? А їх у мене зараз немає! Коли можеш творити щось нове, зникає бажання сидіти по бібліотеках і архівах. Хоча! Якщо буде робота, пов’язана з наукою, я би, напевно, продовжив. Там є також свій драйв.

— Техніка колажу часом доволі агресивна. Як такі речі «почувають» себе в експозиції чи на сторінках книги?

— Скажу Вам відверто, почувають вони себе погано. І покращення в цьому напрямку не спостерігається.

— Деякі Ваші роботи — підкреслено примітизовані рисунки, іноді трапляється заголовок «це не мистецтво»… А що?

— Ну, я б не сказав, що вони підкреслено примітизовані, скоріш лаконічні. Хоча якщо взяти мій живопис, то так: примітизовані, але не підкреслено.

«Це не мистецтво» є одним із моїх штемпелів, різьблених на дереві. Сподіваюсь, що більшість людей, які бачать моє мистецтво, саме так і думають. Мені подобається, коли люди, особливо львівські мистці, дивлячись на мої роботи, відчувають себе справжніми художниками. Мені здається, це моя місія на Землі — додати їм впевненості, що мистецтво на «Вернісажі» і Осінньому салоні — для них це є добре.

А що це? Це життя! Як би пафосно це не звучало.

— Розкажіть, будь ласка, про свої мейл-артові роботи.

— Мій пошт-арт є органічним продовженням моїх творчих пошуків. Будь-яка цікава ідея знаходить відображення у мейл-арті, і навпаки, напрацьований матеріал з мейл-арту може бути використаний у бук-арті, інсталяції або колажі. Взагалі, чим ширшим діапазоном технічних засобів може оперувати художник, тим краще для нього.

Поштовий колаж?

Що ж стосується самої течії мейл-арту, на мою думку, ситуація є різношерстою. Те, що ми можемо прочитати у російських та перекладених з російської українських статтях на цю тему, стосується скоріше старшого покоління 80—90-х років. Нова хвиля зараз ще тільки формується і має більш закриту мережу, не завжди паралельну офіційному баченню проблематики. Молодше покоління менш толерантно ставиться до твоїх реалістично художніх уподобань, але більш відкрите до впровадження нових ідей. Зазвичай вони не беруть участі в офіційних заходах і їхні імена рідко можна побачити в каталогах виставок, тому широкому загалу вони ще довгий час будуть не відомі.

Тим, хто хоче просто переписуватись і отримувати гарні листівки з-за кордону, я би рекомендував посткросинг. Всіх інших я запрошую до мейл-арту.

— А як Ви прийшли до поезії? Чиє це «Вухо»? Вангогівське?

— Ну й запитаннячка у Вас! Зовсім не Вангогівське! Дотепер не маю поняття, чому саме Вухо. Скоріш за все, його функція в цій книжці — бути оптичною ілюзією, такою собі примарою. Читаєш, як правдиву історію, але насправді її ніколи не існувало, і навпаки.

Як прийшов? Отак — ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов, ішов…

Розмовляла Галя Листвак