Читомо > Інтерв’ю > Михайло Бриних: «Iноді хочеться простого, душевного і якісного погрому»

Інтерв’ю

Михайло Бриних: «Iноді хочеться простого, душевного і якісного погрому»

16.08.2012 1 Автор:

Михайло Бриних увагою різнорідних мас–медіа не обділений, як і його різножанрові книжки. І своєю увагою письменник, літературний критик і публіцист не обділяє широченний спектр явищ і подій культурницької тематики (окрім балету, звісно). У цьому ви легко переконаєтесь, натрапивши на перший–ліпший його блог у багатьох різнорідних мас–медіа.

Та все ж теми для розмов не вичерпуються. Сьогодні розмова – не так з письменником і журналістом, як і з літературним критиком, творцем прєкраснійшої падлючіскої мови і вільним спостерігачем за українським видавничим ринком.

 

 /

Культура як священна корова, яку не утримують

У Вашому резюме дуже багато всяких робіт. Довго не затримуєтесь на одному місці? Чому?

– У мене з роботою взагалі катастрофічні взаємини, я ніколи не відзначався зразковою дисципліною чи бажанням «зробити кар’єру». Ідеальний для мене варіант – якась проектна робота, коли більш-менш зрозуміло, звідки, куди й скільки копать (і, головне, чи можна взагалі не копать?). Я ніде не працював аж так довго, щоб знудитися і втратити інтерес до справи, тому похвалитися тривалим протиранням штанів на одному місці, мабуть, не зможу.

Ви працювали над цілком збитковими проектами? А зараз би взялись за цілком волонтерську працю, якщо вона була б потрібна й корисна людству?

– Власне, я щось не пригадую, чи працював коли-небудь над прибутковими проектами. За волонтерську працю категорично би не взявся, бо не маю такої можливості. Тим більше ради людства – про це навіть подумати гидко. Хіба що ради тварин…

– Скільки потрібно писати тисяч знаків в день, аби заробити на культурі?

Запитання містить фатальну помилку, бо «заробити на культурі» неможливо, навіть якщо писати з фабричною потужністю. Мені, принаймні, не вдається.

– Про що в Ви точно не змогли б писати?

Про балет, мабуть. З дитинства його ненавиджу.

 

– Чому читачів рубрики гламурчик більше, ніж рубрики культура?

Так було завжди, і це природно. Інша річ, що менеджери ЗМІ вже не вважають за потрібне утримувати «культуру» (бодай у якості священної корови) в ефірі чи на шпальтах газет, хіба що на правах баласту. Раніше, за радянською інерцією, культуру утримували. Потім роздуплились, що можна й без неї.

Авдиторія, зацікавлена культурницькою тематикою, невелика і розпорошена, і що найгірше – вона не цікавить рекламодавця. Можливо, якби я був рекламодавцем, то теж так думав би: пощо мені звертатись до людини, яка протягом життя досліджує історію шумерських культів? Це нікудишній покупець зі зміщеними життєвими цінностями. Він навряд чи навіть мріє про новий телевізор на всю стіну.

У більшості європейських країн культура не почувається «коровою» (хай навіть священною), там навіть існує таке поняття – страшно уявити – як культурна політика. Проте будь-які порівняння кшталту «а ось у них…» недоречні, адже у нас держава поки що відокремлена не тільки від культури, але й від політики.

 Академізовані бетономішалки й проростання з прочитаного

–  Ви беретесь за книжку тоді, коли є що критикувати чи, навпаки, немає?

–  Причини і стимули написання рецензій завжди різні, мені час од часу подобалось писати тексти, які ніби проростали з прочитаного, але в них взагалі не йшлося про «рецензовану» книжку.

–  Це наче як полеміка з автором?

–  Ні, це творення окремого тексту, мотивованого фактом прочитання тої чи іншої книжки. Це може бути дуже крихка мотивація – одна метафора, емоція, ситуація, враження, будь-яка дрібниця.

Для мене літкритика – надзвичайно еластичний жанр, в якому критика як така – необов’язковий декоративний елемент. Хоча іноді, звісно, хочеться простого, душевного і якісного погрому.

 

То яка взагалі функція книжкової рецензії? А яка спрацьовує у нашій країні?

– Час, коли рецензії виконували для читацької авдиторії навігаційну функцію, минув і вже не вернеться. Про «них» не знаю, кажуть, там ще й досі схвальна рецензія в «Нью-Йорк Таймз» якось впливає на продажі, але у наші незалежні часи такого ніколи не було: український читач навіть собі не вірить.

Та й усі всі дотеперішні спроби створити авторитетне критичне видання для «масового» (шкода, що немає такого розділового знаку, як подвійні лапки) читача (тобто, не тільки для фахівців) провалились. Найдовше брикався «Книжник-ревю», але й він вже давно пощез. До речі, один промовистий нюанс. Я ще й досі зустрічаю літераторів (!), які щиро дивуються: «А що, хіба «Книжник-ревю» не виходить?». Що вже казати про читача, даруйте за брутальну лексику, пересічного. Де йому читати рецензії? По-друге, специфіка українського читача полягає в тому, що у виборі книжок він в останню чергу поцікавиться думкою критика. Радіо «ОБС» у нашій країні було й залишається найкращим і найнадійнішим джерелом інформації. Сьогодні ж його функцію досить ефективно перебирають на себе соціальні мережі, й відтак – літкритика остаточно втрачає сенс.

Тексти про книжки, на моє переконання, мають бути самодостатньою літературою, іншого майбутнього для них я не бачу.

– Чи потрібна літкритику освіта літературознавця?

–  Літературознавець – це окрема субстанція, дуже цікавий антропологічний феномен, який зазвичай сидить в Інституті літератури й пише дисертації та методички. Тут справа не в знаннях, а в експлуатації ними специфічного жаргону, не більше.

– Як Ви ставитесь до більш академічної критики, яку активно продукує, наприклад, Дмитро Дроздовський?

Ну, от саме Дроздовський уособлює в собі все те, що так дратує мене в літературознавстві й літературознавцях. Огидне індикувате письмо, як і в усіх інших академізованих бетономішалок: засипав мішок Жулинського, мішок Дзюби і пару цитат з Ліни Костенко, так, для запаху, і давай поливать газони. Кожен сумлінний випускник філології може виготовляти таке лайно тонами.

– А чи були у вас випадки, що через гостру критику псувалися стосунки з друзями/знайомими?

– Різне було. У всіх можливих варіаціях. Це дуже тонка проблема, в якій усі компроміси – погані. Мені в цьому сенсі пощастило: друзів мало, а письменників серед них – на пальцях порахувати, тож оперативний простір залишається великий. Інша річ, що нема куди писати літкритику, тож я зіскочив із цього заняття протягом останніх років.

Тепер пишу вкрай рідко, може, кілька рецензій на рік. Як ви знаєте, існує три надійні способи стати жебраком, український топ має такий вигляд: азартні ігри, сільське господарство, написання книжкових рецензій.

– А як Ви ставитесь до критики власних текстів?

На це питання у мене стандартна і вичерпна відповідь, цитата з Івана Плюща: «Коли говорять щось приємне – мені приємно, коли неприємне – мені неприємно». А які ще у природі можуть бути варіанти, я просто не розумію?

– Я про те, що будь-яка згадка в ЗМІ про книжку – це вже додатковий бал на користь того, що потенційний читач візьме та й прочитає книжку…

Негативна рецензія набагато краща за позитивну – це однозначно. В сенсі розголосу. Хоча це стосується тільки топ-авторів. Мені ж, наприклад, від «розголосу»  ні холодно, ні жарко. Про «Шахмати для дибілів» було опубліковано десятки рецензій, книжка здобула три помітні літпремії, одначе тираж 1500 примірників ще досі не розпроданий. У нас краще бути Сімоною Вілар – ніяких тобі рецензій, ніякого «розголосу», а тиражі – неймовірні.

Зрив мозку у вчительки української мови

У школі Ви писали диктанти з помилками?

– Ні. У школі я був відмінником.

Може, ще й на олімпіади їздили з української мови?

– На олімпіади їздив, каюсь: з української, російської, математики, хімії та географії. Старенька вчителька української була, дуже зворушлива, її любили, ба навіть прізвисько дали надзвичайно лагідне: «качечка» (для порівняння – прізвиська інших вчителів: «дибіл», «грізлі», «свиня», «макак макакович» тощо). Суржик (а це був натуральний попідкиївський суржик) був тим мовним середовищем, у якому я жив до 16 років. Ми для сусідів були «бендеровцями» (мої батьки родом із західної України), до того ж говорили «чисто по-укрАінскі». Один з найцікавіших моїх спогадів шкільного часу, до речі, суто філологічний. У першому класі всі спілкувалися суржиком, але що далі – то більше однокласників переходили на «рускій». Один навіть співчував мені: как ти вируліш в жизні, єслі нє научишся по-нармальному общацца? Ну, це був кінець 80-х, передчуття тріумфу малинових піджаків, напьорсточніків, бригад, кідал і такого всякого. Мені зараз самому важко в це повірити, але тоді Київ був російськомовним містом – я озирався на вулиці, коли чув українську, бо думав, що це стовідсотково хтось із знайомих. Оцей чистий біличанський суржик я використав у «Хлібі з хрящами», там деякі персонажі так говорять.

– Тобто Ваш суржик природний?

– Мій письмовий суржик – настільки ж неприродний, як одностатева любов.  Я з кожним роком вдосконалюю стилістику, синтаксис, орфографію д-ра Падлючча, щоб навіть нефахівець міг побачити в цьому чітку рукотворну систему.

– Чула, Ви вже розпочали роботу над новою книжкою «20 шидевров світової літєратури». Її мета – домогти двоєшніку наблизитись до прєкрасного?

– Не тільки двієчнику, але й кожній малокультурній людині з претензіями і статусом. От, наприклад, запитує Катя Осадча якогось нардепа чи бізнес-леді, які вони книжки читають. А їй усі відповідають одне і те ж: «Ой, ви знаєте, я очєнь люблю чітать, но, к сожалєнію, совсєм нєт врємєні». От для цієї публіки хрестоматія д-ра Падлючча – натуральний клондайк.

 .

Експерименти, яких бояться

– Є якісь плани експериментувати з літературою? Чи вистачить любовного роману й хоррору?

Не знаю, я живу без планів на майбутнє. А задуми самі приходять, іноді звалюють, іноді лишаються – я ж їх не планую. З любовним романом – це взагалі було звичайне парі, з доброї волі я б такої книжки не писав.

– Ви ось і буктрейлер запустили до нової книжки й перші розділи ненаписаної книжки виставили в мережу, і приймаєте замовлення у читачів на наступний розділ. Які Ваші спостереження щодо таких видавничих експериментів?

По-перше, ніякі це не експерименти, по-друге, до видавничої справи вони теж ніяким боком не туляться, радше навпаки. Просто я усвідомлюю, що мої книжки мають дуже невелику авдиторію, тож чому б не спілкуватися з нею безпосередньо?

– Чому ж наші видавці бояться експериментів? Чи вся справа у тому, що вони надто багато експериментують?

–  Видавці бояться всього: авторів, дизайнерів, редакторів, коректорів, а найбільше – читачів, яких чомусь нема і нема. Причина цієї дивної, на перший погляд, фобії дуже проста: більшість видавців не вміють продавати свої книжки і не дуже прагнуть навчитися.

 Оксана Хмельовська

Всі світлини, крім однієї, люб’язно вкрадені з Інтернету

 

 


Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. solanum
    18.08.2012 в 11:16 pm

    Ось щось нарешті свіженьке! Толкове інтервю!

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe