Із 16 років Майкл Катакіс подорожував світом, писав про пережитий досвід і робив фотознімки з різних куточків планети. Згодом він випадково став розпорядником спадщини Ернеста Гемінґвея. Використавши всі можливі ресурси, він уклав книжку «Ернест Гемінґвей. Артефакти з життя». Цієї осені Майкл Катакіс відвідав львівський Book Forum, де ми зустрілися поговорити. Але ця розмова вийшла не тільки про бородатого алкоголіка, який любив говорити про рибалку, війну та жінок. Точніше, вона взагалі не про це.

Хороший випадок із горілкою

Я працював над однією книжкою, і мені потрапили до рук деякі роботи Патріка (сина Ернеста Гемінґвея — Читомо), вони були дуже якісними, і мені захотілося, щоб його рукопис також з’явився в цьому проекті. Тож я надіслав йому довжелезного листа, де розписав, наскільки його батько важливий для мене і запропонував йому написати есе. Він відповів мені чудовим листом – так ми почали працювати разом.

Коли книжка була готовою до видання, я був у Африці. Редактор зробив дещо жахливе з нею, ми всі були страшенно розчаровані й засмучені. Проте мені вдалося все виправити, і тоді Патрік зателефонував мені й запросив до Монтани. Чом би й ні, ми з моєю покійною дружиною поїхали до Монтани.

Щойно ми приїхали, Патрік запросив мене піти на річку Міссурі порибалити на мушку (як у старі часи, коли я ще був маленьким хлопчиком) і потеревенити. От ми сидимо на річці, дивимося, як літають мухи, і раптом Патрік каже:

— Знаєш, Майкле, ми шукаємо когось, хто зможе подбати про спадок мого батька. Цим займався я, але тепер потрібен хтось інший.

— Патріку, ну якщо ти шукаєш моєї поради, маєш знайти найліпшу людину в сім’ї, щоб вона могла взяти не себе цей обов’язок.

— Але моя сім’я всуціль складається з шаленців!

— Ну, у всіх сім’ї шалені, та ліпше залишатися зі своєю шаленою сім’єю, ніж із чужою.

— Та ні. Я хочу, щоб цим зайнявся ти.

Мало сказати, що я був здивований.

— Це неймовірна пропозиція! Але я письменник, не менеджер.

— Маєш подумати.

— Ах, та ні, це не для мене.

— Ну, добре-добре.

Тієї ночі за вечерею ми почали з вина, потім Патрік приніс ікру, яку він сам зробив із веслоноса, якого вловив. Тож ми їли ікру, запиваючи горілкою. Згодом він згадав:

— О, я тут забив антилопу, маємо її спробувати на вечерю! Як щодо вина?

— Фантастично!

Пізніше Патрік пішов робити ще й качку, яку сам застрелив, і постійно пропонував мені чудове вино.

Тож наступного ранку я прокинувся з жахливим головним болем. Моя дружина сиділа поряд і пильно дивилася на мене:

— Привіт.

— Привіт.

— Як почуваєшся?

— Я почуваюся чудово.

— Ти сказав, що допомагатимеш Патріку зі спадком.

— Та ні, я не міг.

— Я була свідком.

Що ж, я сказав Патріку, що прогляну все, що мені скажуть. І так почалася дружба. Чи не єдиний випадок, коли горілка зробила добру справу.

Great Tails

Призначивши мене розпорядником, Патрік казав: «Слухай, не переймайся, це не буде важкою роботою, у тебе буде час, щоб писати своє!» Що ж, це таки виявилося важкою роботою. Новий обов’язок утискав мій вільний час, відповідно, і мою можливість писати. Життя стало складнішим, але й захопливішим. Здебільшого через знайомство з Патріком, сином Ернеста, – це справжня радість.

Одного разу мені подзвонив дивний чоловік, розповів про свій проект «Great Tails»: його задум полягав у тому, щоби надрукувати класиків світової літератури на туалетному папері. Мовляв, щоб людям простіше було читати. Він просив дозволу додати туди й Гемінґвея. Я трохи подумав і спрямував його до спадщини Фолкнера.

Фернанда Півано

Якось я зустрівся в Мілані з жінкою, яка, попри всі політичні складнощі, перекладала італійською поетів-бітників, Фолкнера, Гемінґвея. Її звали Фернанда Півано. Вона перекладала «Прощавай, зброє!», коли фашисти ще були при владі. Її арештували й забрали до в’язниці, де вона терпіла тортури й зґвалтування. Ернест Гемінґвей дізнався про цю історію, і Фернанда розповідала, як пізніше вона знайшла листівку у своїй поштовій скриньці:

«Люба міс Півано,

Я хотів би запросити вас на обід. Чи ми зможемо зустрітися -тут- і -такого числа-. Будь ласка, повідомте, чи це можливо.

Ернест Гемінґвей»

Фернанда Півано подивилася на листівку й подумала, що хтось пожартував із нею, розірвала й викинула її. Тиждень потому з’явилася інша листівка:

«Люба міс Півано,

Невже я образив вас чимось чи зробив щось не так?

Ернест Гемінґвей»

Тоді вона усвідомила: «О Боже, це Ернест Гемінґвей!», і погодилася на зустріч.

Коли Фернанда Півано зайшла в цю гарну таверну, вона побачила стіл, за яким сиділо десять людей. Вона відразу впізнала серед них Гемінґвея. Побачивши її, він підвівся, підійшов, поцілував у щоку і сказав: «Ви неймовірно відважна жінка». Він міцно обійняв її й попросив сісти біля нього. Наступну річ, яка сталася, Фернанда ніколи не забуде: Ернест Гемінґвей почав розпитувати все про її день:

— Як ви дісталися сюди?

— Я сіла на автобус.

— Ви платили чеком чи монетками?

— Я використовувала монетки.

— Чи було вам складно дістатися? – він намагався ввібрати все з її дня, з її життя. Він змушував сміятися й світитися щастям увесь стіл, тому що був більший за життя.

Розповівши цю історію, Фернанда Півано подивилася на мене – вона тоді була вже доволі літньою жінкою – і раптом сказала:

— Я думаю, він хотів переспати зі мною. Чи було помилкою не переспати з ним? Я не знаю!

— Ох, я не знаю. Але впевнений, що ви зробили правильний вибір.

— Ні-ні, я дурна, він сказав, що я хороша пишна дівчина. Що він хоче бути зі мною!

— Міс Півано, містер Гемінґвей хотів бути з усіма.

— Хах, це правда!

Історії, що я продовжую чути від людей, які його знали, показують, що він міг бути жорстоким, міг бути надзвичайно щедрим або дуже добрим. Загалом, складна особистість. Як і всі.

Міф Гемінґвея

Я терпіти не можу міф про Гемінґвея – живий образ набагато цікавіший. Упродовж років ми з Патріком довго розмовляли про його батька, зібралося чимало історій. Я запропонував створити з цього всього каталог, йому ця ідея справді сподобалася.

— Я ніколи не покажу й частини з того, над чим працюю, доки воно не буде завершене. Тільки коли допишу книжку, зможу дати її тобі, — попередив я.

— Просто кажи правду.

— Навіть якщо правда огидна?

— Кажи правду.

Я дозволив Ернесту Гемінґвею розповісти мені свою історію. Проглянув 10 000 листів, 11 000 фотографій, близько 8000 інших артефактів. Витратив два роки тільки на ознайомлення з матеріалом. Після цього містер Гемінґвей заговорив до мене.

Ах ти пихатий сучий сину!

У будинку Гемінґвея на Кубі є бібліотека. Якщо взяти випадкову книжку, можна побачити зроблені ним позначки. Наприклад, ви розгортаєте Шекспіра, а Гем пише на маргінесах: «Я бачу що ти зробив! Я знаю, у чому твій викрут!» Можете повірити? У Шекспіра! Він завжди бачив у цьому змагання.

Якось я знайшов листа, де він – молодий чоловік! – пише своєму видавцю:

«Роман просувається дуже добре. Мені здається, я заткну за пояс Толстого, Чехова й Шекспіра».

Тобто він уже тоді намагався перевершити їх. Усе, що мені залишилося – розсміятися й подумати: «Ах ти пихатий сучий сину!»

Він змагався й зі своїми друзями. Любив Скотта Фіцджеральда і вважав роман «Великий Ґетсбі» одним із найліпших. Ернест Гемінґвей казав йому: «Я стільки разів хотів розірвати з тобою дружбу, але будь-хто, хто створив настільки красиву річ, заслуговує на таке».

Що я хочу показати після всього – чому Гемінґвей скоїв самогубство?

Чому він застрелився?

Він застрелився через те, що не міг більше рибалити?

Чи через те, що не міг займатися коханням із жінками?

Він скоїв самогубство, тому що не міг більше писати. Його життя було в тому, щоби завжди писати. Виплескувати внутрішніх демонів назовні.

Окрім того, він залишив Кубу. А там було все, що він любив: його чарівний будинок, старий рибальський човен, море. І куди він потрапляє? Сан-Валлі, Айдахо. Знаєте, що мені сказав Патрік Гемінґвей? «Майкле, мій батько помер у Сан-Валлі, Айдахо. Боже мій! Та це ж усе одно, якби Толстой помер у Клівленді!»

Розумієте, що я маю на увазі? Коли ви думаєте про Гемінґвея, ви не думаєте про Сполучені Штати. Ви згадуєте Італію, Іспанію, але він помирає в Сан-Валлі серед знаменитостей. Він скоїв самогубство, тому що не міг більше писати, тому що втратив усе дороге.

Читайте також: Ґюдрун Скреттінґ: У мене є традиція щороку писати історії про кумедні родинні провали

Бути сином Ернеста Гемінґвея

Для мене Патрік, як рідний дядько, я його дуже люблю. Ми іноді дражнимо одне одного, і якщо я хочу засмутити його, кажу: «Знаєш, для мене твій батько не найулюбленішиий автор. Стейнбек мій улюблений». Патрік шалено біситься.

Найліпші твори Гемінґвея – його оповідання, їх я люблю більше, ніж його романи. Оповідання він створив на початку, коли був голодний до літератури: писав про все, що знав. «Оповідання Ніка Адамса» (Nick Adams Stories), «Індійський табір» (Indian Camp) – страшна історія, але я люблю її, «Велика річка Два-Серця» (Big Two-Hearted River), «Чисте, світле місце» (A Clean, Well-Lighted Place), «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера» (The Short Happy Life of Francis Macomber) – ці декілька – мої фаворити.

Гемінґвей здебільшого був хорошим батьком, але хлопці залишилися травмовані розлученнями і складними стосунками. Особливо Ґреґорі, йому було найважче, оскільки додавалися ще й особисті проблеми. Він був крос-дресером (людина, яка перевдягається іншою статтю – Читомо.). Можете собі уявити: бути крос-дресером у Сполучених Штатах 50-х років, коли ви син Ернеста Гемінґвея? Як це болісно. Тоді публіка мала більше розуміння до таких речей.

Патрік казав: «Мій батько міг бути дуже складною людиною наприкінці. Але він також забезпечив мене чарівним дитинством».

Алкоголь і відмова писати «чисто»

Проблема з алкоголем у нього почалася в Італії, де він працював водієм швидкої на фронті. Ці спогади він вклав у слова героїв «Прощавай, зброє!». Тоді чоловіків судили за тим, скільки вони можуть випити. Нонсенс: справжній муж п’є, як чорт. Здається, із цього все почалося, і схоже, він мав певну схильність до алкоголізму.

У своїх книжках він намагався бути ліпшою людиною, аніж був за життя. У «Прощавай, зброє!» з’являється певне відсторонення від алкоголю, і на відміну від реальності, він залишається з дівчиною разом.

Його батькам не подобалися його оповідання, вони не розуміли, чому він не може писати доброчесні історії. Він стояв на своєму: «Слухайте, я намагаюся зображати людей такими, якими вони є».

Для людей у Солучених Штатах його манера й стиль здавалися незвичними, кожен радив писати «чистіше»: від лікаря до Ґертруди Стайн, яка казала, що його порнографічне письмо не можна публікувати. Це були інші часи. У одному з оповідань Максвелл Перкінс хотів прибрати вислів «нічний горщик». Ви смієтеся, а люди не розуміли. Але Ернест Гемінґвей твердо стояв на своєму.

Жінки

Гемінґвей часто видається сексистом, але жінки в його романах майже завжди сильні й могутні персонажки. І сьогодні, коли фемінізм відновлюється й набирає обертів, він був би доволі контроверсійним письменником. Рух #MeToo його би вразив, правда?

Один письменник, який був другом Гема, якось сказав: «Бідний Гемінґвей: кожен раз, коли він починає нову книжку, йому потрібна нова дружина.»

Гемінґвей був мрійником. У «Святі, що завжди з тобою» (A Moveable Feast) він романтизує свій шлюб із Хедлі. І там він каже: «Що за трагедія – кохати двох жінок!» Він намагається вибачитися, а в реальності зраджує своїй дружині. Їй це не подобалося, вони роз’їхалися, та потім він зраджує своїй наступній дружині.

Думаю, що жінкою, яка насправді змушувала його шаленіти, була Марта Ґеллгорн, тому що вона пішла від нього. Вона була Гемінґвеєм у спідниці і єдиною жінкою, яка кинула його.

Ніколи не казав цього Патріку, але мені здається, що його батько не міг змиритися з думкою про старіння, усвідомити, що він більше не бажаний для жінок – це був важкий час для нього. Коли він одружився востаннє, із Мері, про кого він почав фантазувати? Про Адріану Іванчіч, вона стала музою. Патрік й інші люди бачили, яким жорстоким був Гемінґвей у ставленні до Мері: не вірилося, що вона залишалася з ним. Згодом вона написала йому листа: «Я думаю, що ти більше не хочеш бути одруженим зі мною». У відповіді він запевняв, що це неправда і він кохає її.

Коли люди стають відомими, усі можливості зненацька стають відкритими: інші жінки, інші чоловіки – будь-що. На деяких людей це не впливає так сильно, але якщо вас заносить… Ви починаєте руйнувати те, що завжди хотіли тримати вічно.

Дім – лише у спогадах

З 16 років я подорожую, мене завжди цікавили історії інших людей. Чим частіше ти бачиш речі, що не є частиною твого світу, тим чутливішим до історій, ситуацій і станів інших людей ти стаєш. Такий досвід допомагає стати толерантнішим і зрозуміти, через що проходять інші. І тоді в тобі з’являється трохи більше мудрості. Гадаю, я досі подорожую, тому що намагаюся бути мудрим. Поки що я не можу такого про себе сказати, проте я ближче, ніж був 30 років тому.

Мене запитали сьогодні, чи написав би я щось про дім. Я завжди губився з цим питанням. На жаль, дечого я не розумів раніше, а усвідомив це надто пізно: домом було не місце, а людина.

Коли моя дружина була жива, який би шлях ми не обрали, де б не були, навіть найгірші миті в Сьєрра-Леоне під час Громадянської війни, – якщо Кріс була там, я був удома. У Марокко під час роботи над якимось проектом – я був удома. Щойно вона відійшла, я не знаю, де дім. Можливо, у спогадах.

Гадаю, Гемінґвея переслідували спогади. І він забирав їх із собою у твори, змінюючи їх там: писав так, як йому хотілося. щоб усе склалося, але не так, як було насправді. Письменники ніколи не розповідають правду.

Читайте також: Генрі Марш: Мої жарти під час виступів вигадує дружина

Десь там існує багато місць, у які я досі не потрапив. Хочу виправити ситуацію з двома країнами. Спершу Іран – схопити маленький рюкзак і посунути країною: більшість часу пішки або автобусом. Друге місце – Єгипет. Проте кожен раз, коли я кажу це, потрапляю кудись на кшталт України, і тоді думаю: «Що ж, можливо, тепер мені ліпше поїздити Україною замість Єгипту». І це проблема в подорожах: думаєш, що знаєш, куди рухатися, але насправді пересуваєшся інтуїтивно.

Кумедна річ: коли я був у Африці, я постійно звертався до двох авторів, які там заговорили до мене по-новому. Перший – Брюс Чапмен, другим був Ернест Гемінґвей. Коли я хворів, – саме тоді я усвідомив (ще до роботи з книжкою, до знайомства з Патріком) наскільки талановитим він був. Тому що він змушує тебе відчути щось, коли йому навіть не доводиться записувати це. Я вправляюся в цьому останні тридцять років – це не так просто. Він працював із цим дуже важко, його талант не дався йому легко.

Гемінґвей дає читачу відчути смак устриці або холодне вино. На мою думку, саме тому він не американський письменник: він говорить про речі, які зрозумілі для будь-якої культури – української чи італійської. Усі знають про любов, утрату, смак холодного вина або відчуття гарячого дня. Це людські речі, а не національні.

Україна – я не був до цього готовий

Тепер я точно планую поїхати в подорож Україною. Хочеться побачити тут якомога більше, і труднощі мене не лякають. Мені доводилося говорити на Book Forum із різними людьми, і я досі неймовірно здивований: ви всі здаєтеся настільки розумними, освіченими й зрілими. І я кажу цим чарівним людям: «Я ненавиджу вас за це!» Давно я не бачив такого, тому, думаю, що проведу багато часу в Україні.

Зараз я розумію, що причиною цієї мудрості є війна. Мені потрібно переосмислити багато речей, тому що я не можу так само схарактеризувати свою країну. Не можу сказати, що там «чудові молоді люди». А тут це видається правдою, і я не був готовий до цього. Повірте, я говоритиму про вас, я буду вашим найбільшим вболівальником!

Для мене було б честю, якби інші мої романи були перекладені й опубліковані тут, особливо в цьому видавництві (Видавництві Старого Лева — Читомо). Вони жорсткіші: «A Thousand Shards of Glass» про Сполучені Штати доволі груба, не знаю, чи її приймуть тут. А «Traveller» має бути цікавим.

Письменник, який іноді робить знімки

Якщо бути чесним, я письменник, який іноді робить знімки. Коли працював документальним фотографом із моєю дружиною антропологинею, я помітив із фотографією одну хитрість. Ти не сильно переймаєшся, якою буде картинка, але думаєш про суб’єкт – і речі дбають про себе самі. Я ніколи не міг отримати задоволення, дивлячись на фотографію і не маючи слів. Навіть коли мої роботи зібрали для виставки – мені там просто було некомфортно – я відчував, що мають бути слова, тож я відвернувся від своїх робіт.

Справді, у декількох моїх книжках можна побачити небагато фотографій, але я додаю їх туди як скетчі, щоб ви могли отримати легкий amuse-bouche до прочитання. Зображення – це лише пропозиція, а не самодостатнє висловлювання.

Знаєте, фотографія завжди бентежила мене. Можливо, я роблю це добре, але з нею стільки проблем – носитися із цим спорядженням. А тепер я бачу, як усі постійно це роблять: усе записують, але нічого не бачать. Є щось у цьому вельми непоетичне.

У Кембриджському університеті існує проект: повне зібрання листів Ернеста Гемінґвея, ним керує професорка Сандра Спеньєр. Ми співпрацюємо з нею та Видавництвом Кембриджського університету. Нашою метою залишається поступово знайти кожен лист, який будь-коли написав Гемінґвей, і долучити його до повної колекції для подальшого вивчення. Така робота може тривати 20 років. Наразі ми на 4-му році. Гемінґвей настільки різний у своїх листах і романах: він веселий, але й підлий, він сексист, а потім він надзвичайно шляхетний до жінок, він хороший друг, а згодом – поганий.

Є для мене й сумний момент у роботі з цією збіркою. Знаєте, я говорив із поважним чоловіком з одного великого товариства на заході, що займається колекціонуванням листів відомих людей, а згодом аналізує їх. Він сказав мені: «Сьогодні всі використовують електронну пошту. Ми б могли збирати і її також, проте всі ці повідомлення не такі якісні, як справжні листи. Тому ми їх відкидаємо», а потім він сказав дещо страшне: «Коли це покоління піде, це буде так, наче його ніколи тут і не було». Не буде ніяких записів і нотаток – лише цифрові файли у випадкових сховищах, на які всім начхати. І від цього жахливо сумно. Тому що молоді люди в усьому світі мають що сказати, мають запал, проте витрачають свої зусилля тільки на ці швидкі, короткі й погано написані повідомлення. Хочеться викинути телефон за вікно, так?

Читайте також: Ґертруда Стайн: Жінка, що створила Гемін­ґвея