Meridian Czernowitz-2019

Саша Ґарцетті: «Ніде я так уважно, як у Чернівцях, не вслухався у чужі тексти і мови»

06.09.2019

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Швейцарський автор Саша Ґарцетті гостює на фестивалі Meridian Czernowitz вже вдруге, і ми скористалися нагодою запросити його на розлоге інтерв’ю. Нам було цікаво розпитати про перші враження від Чернівців, а також про тексти, написані в Україні та про неї, про колективні проєкти й те, над чим він наразі працює. Також ми зіграли з ним у гру «Саша Ґарцетті ніколи не…». І дізналися чимало несподіваного.

– Тішуся, що ми знову можемо поговорити про твою творчість. Минулого разу такий привід був два роки тому, коли тебе вперше запросили з читаннями на фестиваль Meridian Czernowitz. Я тоді переклала кілька твоїх віршів для «Читомо». Ти писав, що ще ніколи не мав такого відгуку на свою поезію, як у Чернівцях. Що саме тебе так вразило на фестивалі?

– Тоді я знав лише слово «Czernowitz», що його вживали, коли говорили про авторок та авторів, які походили з цього міста або зверталися до нього у своїх текстах. Коли я вперше прибув сюди, мені здалося, що це місто випало з часу.

 

На читаннях я відчував, яка сприйнятлива тут публіка, і це мене зворушило. Ніде я так задоволено й уважно, як у Чернівцях, не вслухався у чужі тексти і мови. Це було переживання ідеї того, що в усіх віршах є щось діалогічне, щось, що перебуває по той бік семантики.

– Пригадую, раніше ти казав, що найкраще тобі пишеться вдома. Але чи є в тебе тексти, з якими ти відтепер асоціюєш Україну? Або, можливо, навіть написані в Україні?

– Два роки тому я написав у Чернівцях вірш швейцарським діалектом і зачитав його на фестивалі. Мене тоді надихнула Ірина Цілик. З її віршем у мого, щоправда, лишилося небагато спільного. Навпаки: у ньому були мотиви, які я помічаю і в інших своїх текстах. Там знову виринули каштани. У кожному місті я йду дивитися каштани. Дехто робить те саме з церквами або музеями. І раптом вони вриваються у вірш, хоч вірш Ірини мав цілком відмінне, трагічне тло, пов’язане з українським сьогоденням. Іще один текст зродився в мені, коли я шукав дім, де народився Пауль Целан. Я тинявся містом і весь час у ньому губився. Мені подобається про це згадувати.

– Як твоя читачка й перекладачка я захоплена «природними» метафорами твоїх текстів. Ця метафорика дещо нагадує мені «рослинну» збірку однієї з моїх улюблених поеток, Юлії Стахівської, під назвою «Verde», але також і Яна Ваґнера, «Блюз кентаврів» якого переклали 2017 року для видавництва «Книги-21» Петро Рихло, Марк Бєлорусець та Юрій Андрухович. Я писала для «Читомо» велику статтю про ці переклади. Чи промовляє до тебе лірика Яна Ваґнера? І чи є поети, з якими ти відчуваєш творчу спорідненість? Клаус Мерц, про якого ти писав магістерську, – усе ще один із них?

– Я дуже люблю вірші Яна Ваґнера. Мене захоплює його увага до другорядного, проміжного. Коли я пишу, то завжди читаю: і перед письмом, і під час. Це те, від чого я у тій чи іншій формі відштовхуюся. Тексти Ваґнера здаються мені настільки герметичними, що я не можу взяти з них щось для своєї творчості. Так, ніби цеглинки, з яких вони збудовані, лежать настільки щільно, що жодної собі не витягнеш. Це, звісно, не оцінка, а лише цікаве спостереження.

 

Так, до текстів Клауса Мерца я раз у раз повертаюсь і досі. Його оповідання «ВПЕРЕД» я захоплено прочитав іще в дев’ятнадцять. Воно змінило мій погляд на літературу, розсунуло межі уявлень про те, чим література можне бути. Перше речення звучить так: «Ми тебе шукали, гукали, полювали». Це – ціла історія. А загалом я міг би перелічити багатьох авторок і авторів, але не знаю, з кого почати.

– Як ти даєш собі раду з так званими «заяложеними» метафорами? Чи треба їх боятися, чи треба їм, навпаки, давати друге життя, відсвіжувати їх? Поняття «метафори-кліше» для тебе взагалі існує?

– Багато з того, що називають метафорою, є просто способом бачення, закарбованим у мові. Тож це не якесь непритаманне нашому мовленню явище. Просто так є.

 

Якщо і є заяложені метафори, то це ті метафори, на які виникає тілесна реакція, щось на кшталт маленької тілесної відрази. Втім, я гадаю, що відомі метафори можна ставити в нові контексти. Або закидати в море, як повідомлення у пляшці, і спостерігати за тим, що станеться.

– Як ти міг би доповнити речення: «Саша Ґарцетті ніколи не пише про…»? Чи існують теми, які ти як письменник із певних причин оминаєш?

– Раніше я міг би сказати, що ніколи не напишу вірш про політику. Тому що мені бракує для цього відповідної мови. Та я намагаюся відкривати для себе щоразу нові царини засобами тієї мови, якою володію, і таким чином робити доступними для себе нові царини цієї мови.

От уже кілька місяців я пишу тексти про науковців і винахідників. Цього я донедавна теж не міг би собі уявити. Це віддзеркалюється в мові, перетворює її. Влітку я натрапив на фотографію човна, що кілем догори дрейфує Середземним морем. На перший, неуважний погляд можна було б подумати, що це – живіт кита.

 

Коли я вплітаю в рядок чорних дроздів, це не накладає на мене великої відповідальності. Проте наразі я пишу також і вірші, що можна було б назвати політичними, хоча це надто широкий термін. Робота над такими текстами відмінна. І я не знаю, чи покажу я їх кому-небудь.

– Чого ти, мабуть, також не дуже любиш робити, то це виступати на поетичних слемах. Принаймні таке в мене складається враження. Я права?

– Одного разу я виступав на ляльковому слемі. Це коли авторки й автори зачитувати свої тексти, які потім перетворювали на ляльковий перфоменс, гру з тінями чи якусь іншу форму. Це стало цікавим для мене досвідом. Коли бачиш, як інші роблять щось із твоїми текстами, це змінює перспективу сприйняття останніх.

 

Але ти зауважила слушно: сама думка, що за текстуальний перформанс виставляють оцінки за шкалою від 1 до 10, мені не до вподоби. Втім, я люблю слухати перформативні тексти. Та й ідея слем-текстів також устигла зазнати змін.

– Ти експериментуєш не тільки з мовною формою, але і з різноманітними мистецькими формами, які поєднуєш із літературою. Чи не міг би ти розповісти трохи більше про колективний проєкт «На дні нічного казанка» («Am Kesselgrund der Nacht»)? Він містить твої вірші разом з ілюстраціями Саломе Айхенберґер та музикою Івса Тейлера, Сільван Єґер, Максіма Паратте і Маріо Шенкера та неймовірно мені подобається. Ілюстрації просто конгеніальні, а музика налаштовує на медитативне сприйняття текстів. Чи плануєш ти в майбутньому схожі проєкти?

– Проєкт «На дні нічного казанка» – це CD-проєкт Маріо Шенкера та музикантів його групи, яких ти щойно назвала. Я писав ці тексти на готову музику. А ілюстрації Саломе Айхінґер, своєю чергою, стали її відгуком на музику і текст. Ми всі троє походимо з одного містечка й переважно досі тут живемо. Баден – це місто, яке не полишають назовсім. На це є безліч причин.

 

Коли я пишу, я наодинці з собою. А такі проєкти змінюють характер моєї роботи. Я обов’язково займатимуся подібним і надалі, але тепер хочу, щоб кожна форма висловлювання від початку ставала відгуком на інші.

– Ти любиш також співпрацювати й з іншими літераторами. Що тобі дав міжнародний проєкт «Бабельшпрех»? І чи взяв би ти сьогодні участь у такому проєкті?

– «Бабельшпрех» познайомив мене з іншими митцями. Переважно я працюю сам і не обмінююся своїми текстами ні з ким. «Бабельшпрех» і його куратори стали неймовірними посередниками. Багато з отриманих там контактів я підтримую подосі.

Також я ознайомився з текстами, про які інакше б не дізнався. Інколи текстам щось закидаєш. Я став відкритішим до них. Якщо вони мене у якийсь спосіб зачіпають, я їх впускаю.

 

Проте я помітив, що мені не надто затишно працювати в колективі. Ходити в отарі – це не для мене. Та я і раніше це знав.

– Над чим ти наразі працюєш?

– Уже довгий час – над однією повістю, дія якої розгортається на маленькому південноіталійському острові. Для мене як поета складність полягає у тому, щоб нанизувати речення одне на інше й отримувати з цього якусь єдність. Цій вимозі я не мушу коритися, коли віршую. З цього літа я знову інтенсивно зайнявся віршами, шукаю нових горизонтів думки, а також інших тем.

 

Читайте також: Про що говорили на IX Meridian Czernowitz: 150 літрів вина, Сенцов і токсична пропаганда

Підтримайте проект

Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління
професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.

Підтримайте проект